Володимир Каразуб. Конкурс одноактних п'єс
ТРАПЕЦІЯ
Одноактна п’єса
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ПИСЬМЕННИК — 50-річний чоловік, говорить плутано, але впевнено.
ЮНАК — студент, 20 років, футболіст.
Голос тренера.
МІСЦЕ ДІЇ:
Стадіон.
Письменник сидить на два ряди вище Юнака.
ПИСЬМЕННИК. Більшість завжди ходитиме верхньою площиною зрізаної піраміди, на
пагорбі з трапецій, — грубому зикураті обивателя.
Він прикривається долонею від сонця і виглядає щось на полі.
Юнак озирається на нього, але промовлені слова не викликають здивування.
Я — письменник, та ніхто ніколи не дізнається, що я письменник. А я пишу усе життя. Щоправда у стіл. Борони Боже видаватися в наш час і докинути своє ім’я до безліч інших, що поспішають, намагаються чогось досягти. Ти наче вмикаєшся в оцей біг, наче повинен репетувати: ось я тут! Подивіться, я знаю, що робити, дивіться на мене! Руки вгору, ноги на ширину пліч: раз-два, раз-два! А я, чесно кажучи не знаю, що робити.
Ви ж неодмінно, хоч колись читали книгу і думали знайти там підказки, як жити, чим зайнятися, приміряли на себе перипетії персонажів — чим особливо любить займатися жіноча частина читацької аудиторії. Та скажу вам по-правді, що ніякого сенсу в цьому немає. Сенс для того, хто пише. Це його хрест, його мука і його щастя, а ваша задача розпізнати написане у собі. Принаймні спробувати. Хоч щось. Приміряти на себе. Звіритись з почуттями. Сказати: ми начебто з ним подібні люди — він відчуває теж саме, що й я. Цей комплекс, що змушує писати — властивий нам, а читачам властивий інший, більш поширеніший. Хтось творить, а хтось відтворює. Їх більшість. Он воно як. Та я не хотів би виходити за рамки літератури і надто вдарятися у філософію. Вам, мабуть не цікаво?!
Він спирається ліктями на лавку, що позаду і схрещує ноги.
ПИСЬМЕННИК. Але моя поява вас не дивує.
Ви пробачте, що нав’язуюсь, та роблю це не тому, що я старий і божевільний чоловік, а тому, що навчився читати обличчя людей. На вашому написано — вам цікаво втрапити в отаку безпечну халепу, як от розмова з старим графоманом; у вас щось є в очах, в усмішці і я впевнений, що нишком ви читаєте серйозну літературу, і можливо навіть пишете вірші, або хто-знає, може й прекрасну поезію чи першосортні оповідання. Ви спостерігач, як і я. Я вгадав? Можете не відповідати. Я почав свій монолог і сам його закінчу, а ви просто підете та й годі.
Вдивляється.
Ох, які там легкоатлетки!
Він оглядає легкоатлеток.
Там бігає ваша дівчина, я вгадав?
ЮНАК. Можливо… Ваше чуття вас підводить…
ПИСЬМЕННИК(вдавано щиро). А-а-а. Спостерігаєте. Відбір симпатій.
Іноді я отак розмовляю з випадковими людьми. Не тому, що хочу їх чомусь навчити, а так, — аби проговорити надумане за день і, можливо надихнутись на нове звершення. Я не думаю, що зможу надихнути вас, і не думайте, що збираюсь читати нотацій. Ні. Мені на те байдуже. Та я от про що подумав: як гадаєте такі спостерігачі, як ми повинні прикрашати життя чи описувати його таким яким воно є?
Я поясню. В дійсності ми зіштовхуємось з дивними сценами у своєму житті.
Наприклад я колись зустрічався з однією жінкою. Не знаю, чому саме цей приклад мені спадає на думку, можливо тому, що я еротоман, як і всі чоловіки, по суті своїй еротомани і мають маленьку валізку в якій накопичили багато усілякої похабщини: анекдоти, еротичні журнали, підглядання через щілину, дитячі гойдалки, словом, — ви ж розумієте. Ота жінка була вчителем класу фортепіано, а ще виступала в хорі. І коли наші очі схрестилися в любовній хіті ми поринули у відверту похабщину. Я ляскав її по задниці, вона скручувала вульгарні пози при своєму «параді», збираючись на виступ у концертній залі, задирала ноги, дозволяла фотографувати і різного роду дурниці. Бувало ми забігали до якоїсь церкви і тримаючись за руки облизувались язиками, кидаючи жагучі погляди на причинні місця. Дурисвітство. Але так бувало. Груба буденна проза людської вульгарності. Але знаєте що? Як тільки я намагаюся описати свої почуття до неї, і ті чотири роки ненаситного кохання, то шукаю зовсім інші сюжети, які цензурує піднесене серце естетики. Оте серце, що велично промовляє бажане, якого не було і видає за дійсність. Я називаю це тугою. Ми наче тужимо за раєм, який відібрали у себе і звиваємось на тій об’ємній трапеції, якій ми завжди домальовуємо вершину. А вона майже ніколи не буває явною. Я і мені подібні — фірмові брехуни. Ви також брехун та можливо такий чесний як і я, щоб мати гідність признатися собі в цьому. І от я думаю яке ж завдання у цього брехуна-спостерігача: прикрашати домальовуючи чи передавати точний відтиск? Тільки не поспішайте з відповіддю. Справа в тому, що….
Його увагу, мабуть привернула якась студентка, що граційно виконує вправи.
За його поглядом можна простежити її біг по стадіону.
Юнак, якийсь час слухає, а під кінець, щось розглядає в телефоні.
Спершу ти напоєний романтикою, можливо навіть чистими помислами, збираючи у своєму юному серці табу. Табу на розпусту, на обсценну лексику, на порнографію,
принаймні займатись нею, коли не дивитись, табу ображати старших і так далі. А потім: — раз! Трапляється з тобою така сцена, якої ти не чекав: наприклад вона лякається, що завагітніє і просить піти за пігулками в аптеку. І ти йдеш і думаєш: ну ось, ще одне табу перестало бути табу. І згодом ти дивуєшся, що вагався чи йти. Це стає нормою. Ти вже не диявол, як думалось, ти просто слабка людина, нещасний персонаж. А тоді ви розстаєтеся. Не бачитесь довгий час. Вона знаходить собі іншого. Ти полегшено видихаєш. Любов минулась. Та однієї зими зустрічаєтесь на вулиці, пропонуєш піднятися до чужої квартири, ключі від якої наче навмисно опинились в тебе саме тоді, як ви випадково зустрілися і вона піднімається з тобою. Ви п’єте каву, розстеляєте ліжко, той кіт за яким ти обіцяв дивитись бігає з кімнати в кімнату з простодушним поглядом під тваринні схлипи, охи та ахи на які йому байдуже. Тоді вона збирається і розказує, що запізнюється на свято до однієї подруги, яка живе неподалік. А ти дивишся на те, як вона одягається і думаєш, про те, що вона зрадила іншому, що ти спокусився і потягнув її в обитель гріха, який уже й не видається тобі гріхом, бо повірте, те що ти чув від інших випадкових людей про їх вчинки — твій власний видається дитячою забавкою, звичайною дурістю. Вона ж не брала шлюбу, думаєщ ти і цей аргумент переважує і стає основним доказом твоєї безневинності та легкості. Це стає частиною тебе. Та навіть тоді ти можеш писати про піднесені, величні речі і завуальовувати їх в щось прекрасне.
Замислюється.
Маю на увазі, що якась пара ходить під недільним сонцем смакуючи лінь, розмовляє про політику вдаючи культурних громадян, обговорює гіперреалізм чи кінець цивілізації, а ввечері вони повертаються додому і він в’яже її канатами чи вона вдягає латексний костюм і вони сходять з розуму.
Я надто часто про це думаю. Нам розказують про велич кохання вдень, ті, що по своїх закамарках розігрують власні комплекси чи заповнюють нудьгу.
Лягає на лавку. Зараз він почувається впевненіше.
Під недільним сонцем лунають проповіді про дітей, Жак-Ів Кусто відправляється з аквалангом на дно моря, благословенні дні перед святим телевізором. Так, — згадалося.
Цитує. Відсторонено.
Будьте, як діти, але не дітьми розумом, не забороняйте дітям приходити до мене.
І вони приходять та з невидимими батогами, тваринним оскалом за тонкою і рівною лінією губ. Доки дівчатка та хлопчики ростуть, аби придбати квартиру та автомобіль, вони приходять смиренні у своєму цинізмі, як от я.
Вдихати аромат квітів — це безкоштовна справа, але ваза, форма вази в яку зрізають квіти — це вже зовсім інша річ. І в тому храмі, до якого вони йдуть я відчуваю задушну прілість їхньої шкіри, мильну брудну воду, що стікає жолобом лазні, словом...
Задумується.
Прийшли б на мою лекцію — «Тепла ванна сонячної неділі?»
Промовляє і надалі з якоюсь відстороненістю та відчуженням в голосі.
Я б вам такого нагородив... Ми всі хочемо мати. Привласнювати. Не споглядати красу, а мати вікно на неї і руку, що розчісує волосся.
Ви от знаєте, що означає привласнити? Це коли береш олівець і змальовуєш стілець, чи жінку, що по суті рівноцінні об’єкти для мавпувальника. Толку небагато. Потрібна історія. Потрібно діяти. Я пригадую...
Читає з поетичною наснагою.
Юнак впівоберта дивиться на нього, то повертає погляд на поле.
...це було тоді, коли розвалилася імперія,
Коли гусениці тракторів місили глину,
Махали ковшами ескаватори, двигтіла земля, і пахло карбідом,
А в дощатій коморці ще була гора вугілля.
Ось там, шуфлюючи його у відро я і викопав олійне полотно.
Що там було намальовано? Жінка. Оголена, і розімліла жінка,
Прямо на всю довжину полотна, але до колін,
А над нею нависав якийсь старий чолов'яга
З сивими бакенбардами тримаючи пенсне
Спрямоване на її вимальовані перса.
Віддалині звуки грому. Письменник і юнак дивляться на небо.
Я тоді ще не любив живопис, але любив малювати,
А чому любив? Тоді я б вам не відповів чому, але зараз,
Зараз я знаю — тому, що мені хотілось отримати, те що на картині,
Хотілось привласнити. Наче примітивна примха увічнити те, що не вічне,
Те, чого не маєш.
Що ж я зробив з картиною? Я сховав її і приходив глянути,
Як отой старий з пенсне. Ми удвох були затятими підглядальниками,
Вуайєристами,
І нам хотілося мати оту оголену мить.
Мабуть художник, що її написав був нашим спільником,
А може й ні. Він підписав свою роботу в правому кутку,
Та я не пам'ятаю його імені.
Зрештою, ту картину знайшов мій батько.
Він її пошматував і спалив.
З того часу змінилося багато чого і бажання володіти
Речами, жінкою, словом будь-чим — не таке ж як і раніше,
Тепер я пригадую картину, яка навіки згоріла у тому вогні
І намагаюся відсторонитися від привласнення того чим воно не є,
Щоб стати тим ким можу, а то й маю бути.
Гола фантазія — це інструмент для опису справжньої дії.
Десь удалині гримить.
Можу посперечатись ви б не хотіли, аби сталася гроза. А я навіть дуже хотів би,
щоб вона шубовснула надвечір. Та грози не буде, розпогодиться. Я по світлу бачу. Так довго живу, що…
Знову замислюється закинувши погляд у небо.
Як вам поетичний відступ про картину?
ЮНАК. Забагато тексту.
ПИСЬМЕННИК. А-а, ну так.
Як гадаєте та картина могла стати осколком невловимої вічності в моєму
патетичному і схожому на пемзу серці?
Юнак обертається. Старий показує пальцем, щоб він мовчав і всміхається.
Юнак хитає головою.
Вони наче розуміють, що можуть витримати товариство один одного.
Ви ж не думали відповісти на моє запитання, правда? Звичайно, що ні. Ми теплі люди. Лаодікійці. Я часто про це думаю і боюся цього. Боюся бути холодним, як сказано в посланні до Лаодікійської церкви і гарячим фанатиком також боюся стати. Середина — ось що моє, ось що наше насправді. Ні туди, ні сюди, — щось тепленьке і приємне. А тоді я думаю: ей, ну чого ти, це ж не тобі сказано, а Лаодікійській церкві, це ж не нам те послання написане. І ледь заспокоююсь.
Він дивиться на хлопця зверху з якоюсь зосередженістю.
До вас тут сидів один чолов’яга. Все допитував мене коли гратиме університетська команда з футболу. Ви — футболіст?
Письменник витримує паузу бажаючи врешті почути відповідь.
Ви — футболіст?!
ЮНАК. А вам хочеться поговорити про футбол? Тільки не кажіть, що ви грали у
футбол за університет.
ПИСЬМЕННИК. В нападі. І от що я скажу: коли мої забивали гол, я маю на увазі, не тільки з моєї команди, а у часи коли я грав — тридцять років тому — футбол був іншим… …коли забивали гол то піднімали руки до неба, і в цьому було щось містичне, щось на зразок служінню долі, а зараз, якщо придивитесь, більшість показує на свою футболку, або на себе. Я грав під третім номером.
ЮНАК(іронічно). Колись усе було кращим.
ПИСЬМЕННИК(підігрує, так само іронічно). Навіть Бог і той був іншим, кращим.
Показує пальцями на «тут» і «там»
Зараз тут багато чого розв’язали там.
ЮНАК. Що розв’язали — шнурівки бутсів?
ПИСЬМЕННИК(байдуже, іронізує). Дуже дотепно.
Юнак протирає очі, потягується.
Але можемо поговорити про футбол. Я колись грав, під третім номером, — я вже казав, та насправді не за університетську команду, — це той чолов’яга грав, що сидів до вас. Фанат футболу. Розповідав мені про дух команди та фатальність голу. Я його прогнав. (Пауза) Та сам я вже давно не граю.
Замислюється.
Ви на якій позиції грали… граєте? Стривайте, не кажіть, я вгадаю… Ви граєте в
нападі?
ЮНАК. Центрфорвард.
ПИСЬМЕННИК. Ну-ну. Я теж грав у нападі. Всі хочуть грати у нападі. Неповоротких ставлять на ворота, тихих в захисті, а решта б’ються за лідерство на лінії атаки. Ось вам схема життя. Спочатку я грав у нападі, і здобув визнання своїх лідерський якостей, доказав собі, доказав іншим, підкормив его, зміцнив характер, а тоді зайняв позицію в центрі, а згодом спустився у захист, а тоді сів на ворота і махав руками підказуючи як має грати дворова команда. Мені було видніше. Ось така схема.
Юнак уважно слухає. Іноді киває підтакуючи.
У вас щось схоже, правда? Ну от. Ось тому я не розумію цих ідіотів, що в свої сорок з таким азартом і такою навіженістю бажають грати у футбол та не втрачають запалу отієї дрібної перемоги, — перемоги, що мала бути трофеєм юності. Ось тому з віком починаєш підозріливо дивитись на професійний футбол, на вболівальників, але тут немає моралі і жодного засуду з мого боку. Краплі роси з’являються на усьому, що просто неба: і на траві, і на бур’янах, і на квітах, деревах, а сонце заглядає ще далі. Провидіння — це симфонічна музика. Навряд чи ми б її написали, але ми можемо бути її частиною, розумієте про що я?
Юнак явно не розуміє і знову втрачає інтерес.
Взагалі, по дорозі на стадіон я бачив одну цікаву сцену. Дріб’язкову сцену, таку, що
не вартує уваги письменника, але привертає увагу своєю довершеністю лицемірства. Я бачив двох дам літнього віку. Я звернув з набережної, звідки певно вийшли й вони, і був від них — ну кроків зо двадцять. І я дивлюся, а в дами що тримається лівиці своєї подруги спідниця наче зачепилася за пояс. Я спершу подумав, що то такий розріз, але вирішив, що коли підійду ближче і пересвідчусь в отакій незручності в яку потрапила дама — відразу скажу їй. Але між нами був один молодик, юнак десь вашого віку. Знаєте, що він робив? Він знімав побачене на камеру свого телефона. Він відзняв оту оказію, яку варто зберегти, як він гадав, і поспішив до літніх дам. Я бачив як він нахилився і щось прошепотів отій жінці з задертою спідницею, та незручно усміхнулася, почервоніла, подруга сплеснула долонями і також усміхнулася. Конфуз. Попереду загорівся червоним світлофор і я наздогнав того хлопця, а коли порівнявся з ним — бачив, як він надсилає комусь відзняте відео і хихикає через ніс. Звичайна сцена. Хоча повинен сказати, раніше ти міг би таке побачити і тобі довелося б описувати, підбирати слова, щоб змалювати картинку для чоловіків у курилці, а тепер достатньо кількох нажатих кнопок — і все. Не знаю до чого це я торохчу, але мені видається те забавним. Як от змія в центрі міста.
Він витримує паузу.
А вам?
Хлопець погоджується кивнувши головою і спустивши кутики губ до низу.
Та-а-ак. Життя парадоксальна штука… як і мистецтво, і те що називають творчим
началом. Пам’ятаєте я почав розказувати про похабщину, — так от, її в нашому житті більш аніж достатньо. А в літературі більше лицемірства. Ви ж навчалися в школі?! Ну ясна річ, що навчалися, як і я. І нам усім читали казки, епоси про Гільгамешів, міфи давньої Греції, Гомера, Данте, Шекспіра, Сервантеса — усю класичну літературу. І що важливо — уся та література не містить похабщини. Вам дають читати «Улісс» Джойса, але ніхто не розповідає, які ж вульгарні, сороміцькі листи писав отой Джойс Норі Барнакл. Охо-хо! А вам варто почитати! Тоді усе стало б на свої місця. Бачте,…
Він оглядається, наче має довірити якусь таємницю.
Оте таїнство, священнодійство з яким читають прозу чи поезію покривало б себе
мантією лицемірства, просякнутого смердючим багном на якому росте трава всотуючи в себе нечистоти тих хто постійно туди люрить. Але нам розповідають гарні, прилизані історії, виховують, так би мовити, але як би там не було, в той самий час ми живемо іншим життям, дізнаємося про цікавіші речі і вони захоплюють нас з головою. Обсценна лексика, — лайка, підглядання за дівчатами, порнографія, еротика, збочені думки, вульгарні анекдоти, крадіжки, випивка, а тепер і телефони, що знімають дам з якими трапився конфуз. Потрібно було б якомога краще обгороджувати дітей від тієї обізнаності, що пропонує вулиця з її легковажними мешканцями, що ходять до школи, навчаються там красот і ніжностей, але похапцем біжать на гойдалки, щоб заглядати під спіднички, мучити тварин, чи намовляти на кривду. Показують піраміду, а вчать ходити по об’ємній трапеції. А як мучяться ті, хто завжди бачить піраміду — жах!
ЮНАК. Такої фігури немає, як об’ємна трапеція.
Він зупиняється і переводить подих.
ПИСЬМЕННИК. Я в геометрії не дуже. Я ж письменник. Для мене весь світ — це клаптики історій.
Чути віддалені звуки урочистої музики.
Все на світі — історія: комедія і драма. А драматургія найзначніше мистецтво опісля музики. Це складна поезія, можливо навіть мозаїка світобудови, і якщо спробувати її збагнути… чи правильніше — скласти, то…
Раптом перериває хід думок і уточнюю завідома впевнений у відповіді юнака.
Ви ж не любите драматургію? Питання риторичне, звичайно, що не любите. Одні діалоги, монологи, постійні ремарки в дужках. Мало хто любить і читає, ставить спектакль у своїй голові. Це гарна вправа, та серед нас мало режисерів.
Я от почав писати коли зустрів свою натхненницю,… вона, так би мовити, долучилася до цього, підштовхнула мене. Я завжди мав до цього потяг, але не знав, що саме мені до вподоби, чи драма, чи поезія, чи проза, а може малювання, та вона проявила — драматургія і поезія. В центрі я сідав на маршрутний автобус і їхав до неї і поки їхав мені було приємно складати сюжети. У моїй голові ходили персонажі і лоскотали серце отим п’янким передчуттям її обіймів, плотських сцен кохання. І я запримітив одну річ. Серед моїх персонажів мало звичайних людей, це переважно так звані сноби, якісь архітектори, митці, критики, мудрагелі, і якщо трапляються прості люди з демократичної більшості вони або бунтують проти свого середовища, або стають жертвами тих, хто бунтує. І тут я подумав, що я, — ми всі — неймовірні лицеміри.
Юнак вимучено мичить.
Людина може обійтися без лишніх витребеньок. Все що їй потрібно це — смажені ковбаски, трохи вина, жінки, чи чоловіка, побут і стосунки з богом. Те, з чим ти обов’язково стикаєшся. Ти неодмінно повинен десь жити і щось жерти, визначитись що таке краса і як це нею володіти і хто для тебе бог. Це речі на які ти змушений відповідати, навіть коли не хочеться. Все решта тільки декоративна мізансцена твоїх переконань. Дурнички. Нехай важливі, але дурнички.
Хлопець лягає на лаву і опускає бейсболку ховаючись від пекучого сонця.
Словом, може вся ця піднесеність нічого не варта? Навіщо вдавати, що ти можеш дострибнути до гілки якої не бачиш, говорити про Біблію чи п’єси які не читаєш і думати, що від цього щось та залежить.
Пауза
Але іноді, іноді на тебе находить отой дух романтизму і ти задумуєшся, а що якби хтось збагнув, що в тебе на серці, якби… але швидко розумієш, що це тільки заважатиме. Тому й люди пишуть картини, книги, або влаштовують чвари. Це і є шлях порозуміння. Самотність. Коли читаєш книгу чи просиш пробачення тікаючи від неї. Але це філософія зі своїми геометричними формами, а я люблю філософію пейзажу. Гарно сказано? Філософія пейзажу?
ЮНАК. Ага. Дуже.
ПИСЬМЕННИК. Заздрю людям, які можуть жити без літератури, без класичної музики до прикладу. Ясна річ, я їх ненавиджу, але і заздрю їм, — тому з якою безпосередністю вони тішяться власному існуванню, побуту, пліткам про свого сусіда. Вам, як і мені усе це знайоме... Але іноді хочеться збунтуватись і стати вурдалакою, вампіром, вкусити їх за шию і вприснути вірус творчих мутацій. Щоб раптом вони забігали, як лицедій довгим помостом декламуючи монологи, солілоквії якихось дійових осіб минувшини, щоб...
Говорить ефектно розуміючи патетичність і кострубатість фрази.
...сягнули квінтесенції калокагатії, емпатія, катарсису і всього чого можна очікувати від дивовижного споглядання прекрасного.
Він замріяно дивиться вгору.
Але на жаль я не вампір, і нічого подібного не станеться. З іншого боку, я можу вкусити їх на аркуші паперу. Ось тут я можу їх вкусити і вкусити боляче.
Задумується.
Та від сучасного автора давно нічого не залежить. Етика і естетика, що витає над його творами давно прив'язані за павутинку кмітливості, та на служінні обивателів і їхнім розвагам — ловлі мух. Ось так-от. Фіаско!
Голосно з віддихом виголошує:
Приїхали греки — привезли цитрини!
Пауза
Так. Може й справді причина мого роздратування надумана і пуста?! Може найважливішим заняттям є копання м'яча чи жонглювання? А? Як в отій повісті Франса…е-е… «Жонглер Богоматері». Ми легковажимо написаними історіями. Релігійні фанатики, ще тримають марку відповідальності за слово, але це крайнощі, хоча теплими їх не назвеш, і з вуст таких не виригнуть. Чи як?
ЮНАК(позіхає прикриваючись долонею). Ви наче радіо.
ПИСЬМЕННИК(на мить замикаючи погляд на собі). Та-а-а-к. Бувало я думав про
самогубство. Звичайно я б не насмілився, та...
Юнак практично не реагує.
(прокинувшись, жвавіше)
Але справа не в цьому. Я дійшов думки, що подібні мені можуть виявитися злочинцями, які лаштують добрим людям пастку. Звідки нам нещасним каїнітам знати відстані, що віддаляють кожного від Сонця Правди? Звідки знати тим, що своїм поріддям понапридумували всіляких мистецтв, оті довжини?
Підходить до останнього ряду і дивиться вниз.
Пауза.
ЮНАК. І про що ви пишете? Про всю цю муру?
Старий оглядається на нього. Спускається.
ПИСЬМЕННИК. Мені подобається ваша лаконічність.
ЮНАК. Таких, як я не кусаєте?
ПИСЬМЕННИК. Таких як ви — ні. У таких як ви майже немає шиї і виразності обличчя. Ви нагадуєте болванки людей. З вами не відбувається… кульмінації думки…
ЮНАК. Ну, ясно. Якщо відверто, то я ніколи б не хотів бути письменником.
ПИСЬМЕННИК. І чого?
ЮНАК. Тому, що ви часто корчите із себе знавців в усіх сферах. Тільки спитай, а у вас на все готова відповідь. У мене була дівчина така. Щоб я не спитав вона мала на все свою відповідь. Вона писала вірші. Такі люди ризикують впасти у бурштин, — впасти у бурштин — це її слова, та я розумію їх по-іншому, — впасти, як обличчям у болото застигнувши в отій перекривленій масці дурня, що поспішає повідомити про все, що дізнався змішуючи з тим, що йому набрехали. Самі ж руйнуєте свій амвон, чи як там?!
ПИСЬМЕННИК. В яблучко. Це наша ахіллесова п'ята.
Пауза
А вона вас дістала раз сплели собі складно-підрядне речення, і бачу, по мірках воно
вам коротке.
ЮНАК. Це все вітер. Ваші історії підняли хвилі.
Старий мружиться дивлячись на сонце. Він стоїть і тримає руки на поясі.
ПИСЬМЕННИК. Так, коли критикуєш щось, або когось потрібно робити паузу, ламати її в абзац — інакше виглядатимеш божевільним. Надто багато експресії.
Він спускається на ряд нижче до юнака.
У мене є один записник — ще з давніх-давен коли був вашого віку. Так, — думки
про себе, нічого особливого. Сьогодні натрапив мені на очі. Колись думав напишу з цього повість або роман, але закинув.
Дістає записник. Розгортає.
Далі усе відбувається ламано, часом поспіхом і недоречно.
От, послухайте:
- Неважливо скільки читав книг, бачив картин, скульптур чи слухав музики —
це немає жодного значення. Швидше за все ти просто не можеш по-іншому.
Не знаю, що я хотів цим сказати, мабуть, я тоді був фаталістом. Я й зараз фаталіст, але поміркований. Це я до всього іноді добавляю оте «поміркований», аби не злетіти у фосу категоричності.
- У кожного свій клуб за інтересами. І вони воюють між собою або
об’єднуються, або зберігають доброзичливий нейтралітет.
Як бачите афоризми дуже сильні. Може банальні, але сильні.
Намагається прочитати.
Що тут пише? Мар… Марк… Мер? Мер… Меркурій? Якого біса Меркурій? З
чого це раптом?
Задумується.
А-а-а! — ляскає себе по чолі. — Он воно що! Меркурій! Це ж треба! Це я зробив
ремарку на фізіономію одного приятеля, якого зустрів в Буштино. По суті неважливо де зустрів, немає значення де, але має значення чому Меркурій. Його звали Марк, і він був хлопцем-планетою, як я йому сказав, найбільш наближеним до Сонця.
А тепер, барабанний дріб, на сцені ще одна банальність, але яка! Сам Меркурій!
Заходиться сміхом, кашляє. Юнак змучено посміхається.
А, ні! Здається я поспішив. Кхе-кхе. Тут ще одна ремарка — Плутон. І я знаю чому. Це дуже смішна, а може й сумна історія. Мабуть і те, і те водночас. Плутон — найвіддаленіша планета від Сонця.
Юнак оглядається на нього.
ЮНАК. Насправді Нептун.
ПИСЬМЕННИК. Нептун? Мабуть так і є. Але я його зустрів ще коли останньою планетою був Плутон. Це добре, що ви майже мене не перебиваєте. Мені потрібно виговоритись, як я вже казав. Такий собі монолог одного старого паталахи з юним мовчазним бунтівником.
Старий спостерігач дивиться на годинник.
Ваше покоління майже не носить годинників, так? Історій у вас теж негусто. Хоча,
це я вередую. Чи я маю рацію? Ну гаразд. Розкажу про Плутона та Меркурія і на цьому край.
Юнак встає, щоб зловити м’яч. Показує жестами, що зараз доєднається до розминки.
ЮНАК. Добре, ще кілька хвилин.
Він манірно сідає на місце. Старий спускається на ряд нижче Юнака, спиною до глядачів.
Він розуміє, що не встигне з розмовою.
ПИСЬМЕННИК. Було б недбало після такої інтриги, злити усю розмову без можливості катарсису, без квінтесенції маразматичного монологу! Ге? Ну, гаразд, гаразд. Меркурій, тобто Марк — мій давній приятель і він іграшка Всевишнього, або цього світу. Він безплідний. Таким народився. Уявляєте? Здуріти можна. Подібне може змінити все твоє життя. Ти знаходиш дівчину, хочеш одружитися на ній, одружуєшся, а тут — бац! — немає дітей. Ти і так пробуєш і сяк, і до лікаря, і до знахарки, а тим часом ноги у його дружини постійно затікають, — пардон за такі подробиці, але таке життя, — затікають і все. І тут до нього доходить: всі твої плани — це страшна дурість. Справа не в тому, що тобі вдасться зробити, а те як ти відрізниш списане від свого, коли збагнеш, що суть у тому, щоб просто бути.
Розуміючи, що говорить плутано
Тобто не просто бути, а збагнути відповідальність цієї простоти. Не дуже складно?! Може й так… а може й ні. Але зачекайте, історія про Плутона — це щось. Імені я його не запам’ятав, тому просто Плутон.
Юнак комусь махає рукою. Старий намагається привернути його увагу до себе і ледь пришвидшується.
Це важливо, останній абзац і ви вільні.
ЮНАК. Ага.
ПИСЬМЕННИК. Ну от, цей Плутон… Сядьте, я прошу, ще якась хвилина. Вставши ви мене підганяєте і все що я говорив не буде мати ніякого значення. Хоча воно й так не має жодного значення, але атмосфера була… (пробує говорити весело) я неодмінно запам’ятаю цю сцену свого життя. Залишу собі спогад. А ви?
ЮНАК. Ну, гаразд…
ПИСЬМЕННИК. Тільки не підганяйте, ще дві хвилини і все. Послухайте.
ЮНАК. Ага.
ПИСЬМЕННИК. Словом…
Юнак повертається до нього і слухає.
Наступна сцена виглядає трохи збентеженою, похапцем.
Ні юнак, ні старий не отримують задоволення від промовленого, ні від почутого.
Цей чоловік, Плутон, знайшов собі безплідну жінку. Уявляєте? Випадок навспак до
попереднього. І це його неабияк порадувало. Він гедоніст. Ви слухаєте? Ну от… Дружина, ясна річ тішилась, що їй випало сімейне життя з тим, хто не переживав щодо тієї проблеми. Ну от… Коротше,… і тут тобі на — бац! І через кілька років народжується одна дитина — дівчинка, на другий рік — бац! — друга, і на третій — третя! А лікарі запевняли, що це не можливо! Що станеться чудо, якщо вона завагітніє. І тут тобі троє! Уявляєте?
ГОЛОС ТРЕНЕРА. Ти ще довго?
ЮНАК(встає, подає жест рукою). Я повинен іти.
ПИСЬМЕННИК. Ще секунду. Одну секунду, ну ж бо, чого ти... От що… І він називає їх Вероніка, Вікторія і Валерія! Ну! Кіно та й годі! Тоді він оскаженів. Став злим. Дівчаток постійно штурхав, лаяв, іноді бив. Зіпсував життя. Одна втекла і одружилась із колишнім в’язнем, про минуле якого дізналась уже після народження первістка… Словом…
ЮНАК. Я повинен іти…
ПИСЬМЕННИК. Господи, всього одна хвилина… спішите зайняти собі місце? Я всього лиш хотів сказати, що це я…
Юнак знизуючи плечима бере чорну спортивну сумку і виходить.
Старий якусь мить стоїть, дивиться йому вслід, мовчки сідає і продовжує спостерігати
За тим, що відбувається на полі.
Грає музика на стадіоні. Звукорежисер випробовує апаратуру.
КУЛІСИ
