Наталія Осипчук. Конкурс одноактних п'єс

Наталія Осипчук

Примхлива пані у синьому капелюшку

 

Пєса  на одну дію

 

Дійові особи:

Залевська Ірина Михайлівна, нащадок старовинного роду Залевських;

 Юлія Ткач,  журналістка.

 

Кухня. Чути, як закипає чайник. Дзенькнула ложечка. Дзвонить телефон, але довго ніхто не знімає слухавки. Нарешті чути кроки.

Ірина Михайлівна. Алло, слухаю вас (важко дихає).  Доброго дня. Дуже приємно(хвилюється).А може, не треба до мене? Розумієте, останнім часом я несподівано потрапила під приціл телекамер. Так вийшло, що всі журналісти саме мене обрали своєю «жертвою»( сміється). Навіть не знаю, чим викликана така увага до моєї скромної персони…Хоча зізнаюся (стишує голос), що несподівана слава мене обтяжує, бо життя я прожила не публічне, скромне.

Журналістка (впевненим голосом). Мене звати Юля Ткач. Я висвітлюю теми, присвячені відродженню духовності, поверненню незаслужено забутих славних імен, які становлять  гордість нашої історії. От нещодавно розмовляла із вашими…(затинається, підбирає слова) так би мовити, колегами, то вони охарактеризували вас як жінку розумну, інтелігентну  і дуже  енергійну…

Ірина Михайлівна (соромязливо). А потім ті, хто давав таку характеристику, будуть кісточки обмивати цій інтелігентній жінці (сміється). Але це так, до слова…Ну, добре, давайте знайомитися. Розкажіть трохи про себе.

Журналістка (енергійно, навіть поспішно). Як я вже сказала,   пишу на  тему культури. Відверто кажучи, мої колеги обирають більш привабливі у фінансовому плані теми, бо культура завжди вважалася у нас чимось другорядним. Та я належу до когорти диваків, які не женуться за тимчасовою модою (сміється). Як кажуть, обираю «розумне і вічне».  Ось так коротенько, а  про інше ми поговоримо при зустрічі. Якщо на те буде ваша ласка.

Ірина Михайлівна (задумливо).  Я бачу, ви дівчина інтелігентна і вихована. Приходьте до мене завтра. Запишіть адресу…

 Доносяться голоси з вулиці. Хтось гукає дитину. Чути автомобільний клаксон. Усе переривається мелодійним дзвінком.

Ірина Михайлівна (радісно). Рада  вас бачити! Заходьте! Ой, яка ви молоденька! А я вже літня пані…А колись же була синьоокою білявкою і чоловіки цілували мені ручки…І не лише (сміється). Проходьте, тільки не дивуйтеся, що прийматиму вас на особистій території – на кухні! Не дивуйтеся, це колись родина Залевських була однією із наймогутніших і найзаможніших. А ми, нащадки, типові представники» «гомо советікус», або як жартують наші панянки, ми не дворянки, а дворняжки. 

Журналістка (трохи знічено).  Ну що ви, вас це зовсім не обходить. Ви така елегантна пані. А який капелюшок! Я вже знаю, як назву свою  статтю: «Пані у синьому капелюшку»!

Ірина Михайлівна (кокетує). І не забудьте додати – примхлива! Я справді завжди була такою. Насправді  ніколи не була надто  вродливою, але без чоловічої уваги ніколи не залишалася.  Я з тих жінок, про яких говорять:  не красуня, але приваблива. Можливо, це якийсь шарм…Ой, Юлечко, не звертайте уваги, бо я заб’ю памороки своїми розмовами. Зізнаюся вам по секрету, що я страшенна базіка, за що мені частенько перепадає на горіхи від чоловіка. Так що не соромтеся, сміливо  зупиняйте мене, щоб я не захоплювалася спогадами.

Журналістка.  Скажіть, коли ви почали досліджувати історію роду Залевських?

 Чути поспішні кроки.  Кахикання. Стілець відсунули, чути, як він падає.

Журналістка (схвильовано). Обережно!

Шарудіння сторінками альбому.

 

Ірина Михайлівна (шарудить сторінками).  Не звертайте уваги, Юлечко (зосереджено). Готуючись до нашої зустрічі, я зробила деякі виписки з книги. (Читає). Рід Залевських був добре відомий в Україні і в Польщі у XIX столітті. Залевські пишалися тим, що у їхньому родоводі чимало розгалужень, зокрема,   польське, західноукраїнське, полтавське, чернігівське…

Журналістка (перебиває). Ви знаєте, те, що ви читаєте, дуже цікаво, але бажано, щоб розповідали своїми  словами…Вибачте, що перебиваю…

Ірина Михайлівна (трохи ображено). Гаразд, та це справді важлива інформація. Не хочу хизуватися, проте історія  роду Залевських наскільки  цікава, настільки і заплутана. Я хочу дотриматися достовірності фактів, тому так детально переповідаю. Тож продовжувати?

Журналістка (трохи винуватим голосом). Так, звичайно, вибачте за нетактовність…

Ірина Михайлівна (урочисто). Отже, ми ведемо мову про Залевських, впливовий рід, який у XVII - на початку XX століття володів величезними земельними маєтками у Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях. Василь Васильович Залевський увійшов в історію як знаменитий меценат, який створив музей української старожитності. У нашому маєтку (говорить з  приємністю) бували видатні люди, зокрема, Тарас Шевченко.

Журналістка. Скажіть, а коли ви почали збирати архів? Мабуть, у часи вашої молодості це було небезпечно?

Ірина Михайлівна (запальним голосом). Ну, чому? Я завжди відчувала приналежність до свого роду, пишалася ним. Мій тато показував мені родинний герб ще тоді, коли я до школи не ходила. До речі, батько отримав блискучу освіту в Швейцарії, де перебував з 1886 до 1895 року. Там познайомився зі своєю першою дружиною, Бертою, дочкою швейцарського парламентаря. Народилися в них дві дочки. А під час  третіх пологів, коли з’явився на світ син, молода жінка померла. Тож вважайте, що моя мама здійснила подвиг, коли вийшла заміж за удівця з трьома дітьми.

Чути кроки, клацання. Вмикається приймач.  Звучить класична музика.

Журналістка (голосно). Чудова мелодія, але давайте послухаємо трохи пізніше, бо це відволікатиме нас від розмови.  Отже, батько,  розповідаючи вам про дворянське походження, напевно, просив бути обережною  і не дуже про це розводитися?

Ірина Михайлівна (задумливо). Справді, тоді про дворянське походження треба було мовчати. А коли була війна, ми думали лише про те, щоб вижити. Батько загинув у 43-му, а ми з мамою поневірялися по підвалах.  Київ був вщент зруйнований, і я досі дивуюся, як збереглася велика частина архіву. Взяти хоча б батькові рукописи, присвячені його перебуванню у Швейцарії. А ще із тих нотаток я дізналася про його захоплення фотографією. Він настільки захопився цією справою, що навіть став членом відомого на той час фотографічного товариства «Дагер».

Звучить ретро-мелодія. Голоси: «Зніми нас, фотограф». Дитячий сміх. Жіночий голос наказує дитині: «Ось бачиш, дивись в об’єктив, звідти пташечка вилетить!» Чоловічий голос: «Увага, знімаю!»

Журналістка. Я  писала про одну жінку, яка насмілилася у своїх анкетних даних вказати про своє дворянське походження. Уся її родина була репресована, вціліла лише двоюрідна тітка, яка дивом  зуміла приховати свої біографічні дані. Як вона просила її не робити дурниць! Мовляв, батькам ти все одно не допоможеш, а собі і мені накоїш лиха. Так і сталося. Спочатку відправили до спец - колонії ще зовсім юну дівчину. А потім і її тітку…

Ірина Михайлівна (перебиває). Мама заховала усі документи під обгорілою грушею біля приватного будинку на околиці Києва, мальовничій Пріорці. Там ми   деякий час й перебули у знайомої родини. Я вчилася у школі, була відмінницею.

Журналістка. І за тих часів зберегли прізвище батька?

 Звучить тривожна мелодія. Дитячі голоси. Хтось суворо запитує, що означає прізвище «Залевська». Голос дівчинки звучить тихо, майже нерозбірливо. Звук розбитого скла. Тиша.

Ірина Михайлівна (ледь чутно, ніби повертаючись до  спогадів). Зберегла.  У школі всім розповідала, нібито прізвище Залевські належало відомим польським революціонерам. Дивовижно, як то все витримала? Адже  мені доводилося жити подвійним життям. Чому? Все дуже просто: мені була відома справжня історія нашого роду, а я мусила плисти за течією, бо так  вчили у школі.

  Звук, що нагадує  сирену. Дитячий зойк.

Журналістка (тихо). І ви…Ви брехали?

Ірина Михайлівна (задумливо). Брехала? Та ні, я просто приховувала правду. А як це можна було зробити за тих часів?  Просто треба було розчинитися у натовпі, стати, як всі.  Носила коротку стрижку, була активісткою – комсомолкою. Страшенно любила плавати. Знаєте (хвилюється), я навіть інститут обирала за принципом,  чи є там басейн. Тоді ж басейнів було не так багато, як зараз. Отака проста арифметика. Тому й  вступила на факультет хімічного машинобудування  політехнічного інституту.

Журналістка. А чому такий «нежіночий» профіль? Ви ж, напевно, любили історію, іноземні мови…

Ірина Михайлівна ( дратується). Любила, і що з того? Я завжди любила носити капелюшки, їх була у мене ціла колекція. Ви ж самі назвали мене «пані у синьому капелюшку». Але це було друге життя, потаємне. Я купувала капелюшки скрізь, де бувала у відрядженнях. Об’їздила весь колишній   Союз. Як провідний конструктор, з інспекціями відвідала  усі суднобудівні заводи. Була таким собі парубком у короткій спідниці. Хоч і тендітна, але енергійна, бойова. Мене не можна було ані підкупити, ані заговорити мені зуби, щоб я «не помітила» огріхів у роботі. Мені і зараз (хвилюється) не соромно за свою роботу. Ми у складі урядової комісії перевіряли готовність до спуску кораблів. Уявляєте – перед вами океанський лайнер, навколо якого метушаться серйозні чоловіки, а вони завжди вважають себе найрозумнішими (сміється). І раптом вихоплююся я, коротке стрижене дівчисько і роблю  якесь серйозне зауваження, після якого усі  зарозумілі чоловіки мають бліднуть і розгублено кліпають очима. Куди  відразу зникла  їхня самовпевненість?

Журналістка. Уявляю грізну пані Залевську на океанському лайнері (посміхається). Картина справді не для слабкодухих.

Ірина Михайлівна (задерикувато). Ну, тоді я не була пані Залевською. Мене називали товаришкою Максимовою. Мого чоловіка звали Ігорем Максимовим. Капелюшки, ясна річ, я теж не носила. Хоча це і була моя пристрасть, але таємна. Це все одно, як любити чужого чоловіка і все життя мріяти про нездійсненне.

Журналістка (з надією в голосі). Ваш чоловік, Ігор Максимов, напевно, був істориком?

Чути голос з металевими нотками: «Товариші! Увага!» Чоловічі  голоси: «Знову ця товаришка Максимова! Справжнє лихо у спідниці!»

Ірина Михайлівна. Я розумію вас, Юлечко, що вам потрібно  підігнати історію мого життя під певний стандарт, створити з неї, як кажуть, «літературний продукт».  Адже за легендою нащадок дворянського роду має бути професором філології і вийти заміж за чоловіка – історика. Але Ігор працював інженером під керівництвом власної дружини. Я виписувала йому відрядження,  при цьому не забувши зробити зауваження, а іноді  навіть позбавити премії. Так от, із власного досвіду можу сказати, що чоловік і дружина ніколи не повинні працювати разом. Ніколи! А коли дружина – начальник, це взагалі неприпустимо. Перед Новим роком я поїхала у відрядження до Риги. Нам тоді, не зіпсованим «розтлінним Заходом», Прибалтика видавалася справжнім закордоном. Старовинні вулички Риги, привітність його мешканців не лише вразили мене до глибини душі. У моїй душі щось перевернулося. Як я тоді жартувала, щось у мені клацнуло, дзенькнуло і розбилося на друзки.

Дзенькіт розбитої склянки. Тиша.

Ірина Михайлівна (задумливо). В моїй душі відбулася  справжня революція. Несподівано, майже на рівні підсвідомості, я  відчула свою приналежність до іншого світу. Мені хотілося розповісти цим милим, приємним людям, що я зовсім інша!  Так відчайдушно забажалося носити довге волосся, укладати красиві зачіски. Мені хотілося слухати джаз, танцювати і пити шампанське. Вперше я не бажала бути начальницею! Але найжахливішим було те (сміється), що мені хотілося сидіти на шиї у заможного чоловіка і нічого не робити! Нечувана сміливість, навіть нахабство для радянської жінки. Я уявляла себе у довгій сукні з оголеними плечима,  у  манто із дорогого хутра. Отже, я  потрапила під шкідливий вплив Заходу, який чомусь не згнив, як нам обіцяли! (сміється). А може,  це заговорив голос моєї крові? Я забігла випити кави до маленької кав’ярні і застигла, з подивом вдивляючись у своє дзеркальне відображення. На мене дивилася  коротко підстрижена жінка у мішкоподібному сірому піджаку, із синцями під очима від недоспаних ночей. Боже,  промайнула думка, невже такою мене кожен день бачить чоловік? Я мотаюся по країні, роблю «план» для рідного заводу,  при цьому хвилююся, лаюся із директорами і по-чоловічому грюкаю кулаком по столу. І  поки мене бояться чоловіки, я непомітно для всіх перетворююся на істоту невизначеного середнього роду.

Клаксон автомобіля. Чоловічий голос: «Товаришко Максимова, вас викликає начальник!» Жіночий голос:«Мене бояться усі начальники на світі!» Сміх.

Журналістка (з острахом). Мені здається, що ми повернулися в минуле, в ті часи, коли вас боялися найсуворіші чоловіки…

Ірина Михайлівна (задерикувато). Мені й самій видається, ніби це сон. Я марю, час від часу опиняючись у своєму минулому. Як невесело тоді жартували жіночки, «я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик». Та я вже інтуїтивно знала, що мені треба робити. Тоді, вдивляючись у своє відображення,  провела жорсткою долонею по щоках, ніби намагаючись розгледіти у собі справжню жінку. Чи вдалося? Ледь-ледь. Тієї миті мені було страшенно сумно, що мої улюблені  капелюшки  безпорадно припадали пилом, а мої сукні вже давно забули  дотику моєї долоні.

 Чути жіноче схлипування. Плач.

Ірина Михайлівна (після паузи). Мій син, до речі,   вже давно забув, як  виглядає його матуся.  Натомість, я згадала рідну  маму. Мій добрий ангел-охоронець, вона все життя захищала мене від усього лихого.  Поки я керувала підлеглими чоловіками, мама виховувала мого сина. Нашого з Ігорем сином. Знаєте, треба  мати справжнє ангельське терпіння, щоб стерпіти усі вибрики зятя і онука…

Дитячий вереск. Дитина каверзує. Голос жінки заспокоює, звучить тихо й лагідно.

Ірина Михайлівна (задумливо). Матуся  до безтями любила свого онука. Утім, вона любила усіх людей. Може, саме тому стала матір’ю для трьох прийомних?

Завірюха.  Сильний вітер. Дитячі голоси. Тиша.  

Ірина Михайлівна. Того засніженого вечора, коли в моїй душі сталися ті дивовижні перетворення,  я згадувала маму, сина, і по моєму обличчю текли сльози. Солодка кава із сльозами – непоганий десерт, чи не так? За вікнами майже нікого не було, адже мешканці Риги святкувати католицьке Різдво, усі заховалися по своїх затишних домівках.  Лише я, особа жіночого роду у невиразному сірому костюмі, із запаленими від втоми очима, вешталася по чужому місту, із заздрістю зазираючи у вікна людських осель. Там, за вікнами, на мене ніхто не чекав. Кожен жив своїм життям і не збирався впускати туди чужинців.  У кожної родини -  свої маленькі радощі й тривоги. Звичайне людське життя, якого я була позбавлене через свою зайнятість і постійні відрядження.

Журналістка. І коли ви повернулися додому, згадали про те, що належите до роду Залевських. І що ви – справжня пані…

Ірина Михайлівна. А коли, Юленько, я повернулася додому, доброзичливці доповіли, що мій благовірний крутить роман із Зінкою, робітницею з інструментального цеху. І ви знаєте, я зовсім не здивувалася. Оте прозріння, яке пережила у засніженій Ризі, допомогло мені вистояти, не зламатися і на деякий час приборкати емоції.

Журналістка. Чоловік хоча б покаявся? Напевно, що так, адже у вас був  маленький син…

Ірина Михайлівна. І на коліна ставав, і клявся у любові до гробової дошки. Та мій панський гонор прокинувся вчасно, тому відповіла «ні». І хоча була зрадженою дружиною, та все ж зуміла  зберегти  гордість. Мама мене умовляла: куди ти сама, без чоловіка? Переконувала, що я без Ігоря не дам собі ради. Зрештою, мама  озвучувала лише те, про що ми чуємо від інших: жінці із дитиною  у житті влаштуватися нелегко.  Бідолашна мама, вона завжди думала про своїх і чужих дітей. Але я спалила усі мости за собою.

Журналістка( обережно). І не пожалкували?

Ірина Михайлівна. Ти знаєш, якби це було зараз, коли життя вже прожите, мабуть, не була б такою відчайдушною. А тоді мене спалювала образа: «Як він міг так вчинити?» Відтоді ми не бачилися десять років. За цей час я кардинально змінила своє життя. По – перше,  пішла вчитися далі. Закінчила аспірантуру, але не захистилася, бо треба було працювати. По-друге, одержала водійські права і закінчила курси крою  і шиття. Дивовижно, але варто було мені чогось захотіти – і я  легко  йшла до  мети. Я більше не носила сірих мішкуватих   піджаків, а вбиралася в елегантні сукні. У мене було довге хвилясте волосся, а на шиї – смарагдове  намисто. Жінки ненавиділи мене і шипіли на чоловіків, які скручували шиї, обертаючись на мене. Де б я не з’являлася – усюди був фурор.  Моєю пристрастю були гарні парфуми. А оскільки у магазинах французької парфумерії було катма, я завела собі «блат» на базі, яка обслуговувала іноземні представництва. А потім я зустріла Валерія Михайловича. Як з’ясувалося, він теж був із «колишніх». Його рід походив від царського  генерала, а одна із бабусь при Сталіні була на Колимі. Отже, ми сподобалися один одному і стали жити разом.

 Звучить романтична мелодія. Чоловічий голос: «Пані Залевська, дозвольте запросити вас на вальс». Сміх. Музика звучить все голосніше.

Журналістка. А Ігор…Ви хотіли з ним зустрітися?

Ірина Михайлівна. Дитино, та я лише нині зрозуміла, що усі мої тодішні «подвиги» були заради нього, мого Ігоря!  Мені хотілося бути найпривабливішою, найдосконалішою, найгарнішою поміж усіх жінок. Десь, у глибині душі я вірила, що він дізнається про мої успіхи і буде захоплюватися мною! Але тоді, коли образа  ятрила мою душу, я  боялася зізнатися у цьому навіть собі! Та я б сама себе перестала поважати! І потім, Юленько, лише на схилі років я зробила сама для себе висновок.

Чоловічий голос:«Пані Залевська – сама досконалість!» Мелодія вальсу стихає.

Ірина Михайлівна. Не  треба бути досконалою в усьому! Людина – це суміш святого і грішного, це вічна загадка, яку ніколи не розгадати. Буревії і сонячний день, дощ і веселка у небі - це все життя, прекрасне і дивовижне! Звісно, що має бути межа, за якою починається падіння у прірву. Але іноді так хочеться балансувати на межі, де зустрічається кілька стихій… А я…Я вирішила погратися у досконалість і потерпіла фіаско. Я хотіла бути най-най-най, та це нікому не потрібно. Головне -  завжди лишатися самою собою, бути земною жінкою.  І святою, і грішною. Такою, щоб ніхто ніколи не розгадав твоєї таємниці.  Словом, я вперто уникала зустрічі з Ігорем.

Журналістка. А Валерій Михайлович?

Ірина Михайлівна (втомлено). О, насправді, він  виявився розбещеною малою дитиною. Йому потрібна була нянька, а не дружина. Словом, пані Залевська знову помилилася. Але після розлучення у мене зникло бажання заводити романи з чоловіками. Я присвятила себе синові. Хотіла бачити його розумним, мужнім і сильним. Уявляла свого сина вже дорослим чоловіком. Малювала картини, як він турбується про мене, вже стареньку і немічну. Та – дивна річ. Син зовсім не відповідав моїм уявленням про ідеальну дитину. Він грубіянив і прогулював уроки. Він брав мене на  кпини, якщо я нагадувала про приналежність до дворянського роду. І хоча я умовляла його ходити на малювання і купувала фарби і пензлики,  він вперто канючив купити йому… гітару. Він носив патлате волосся, курив у кімнаті і не знімав взуття (зітхає).  Одружився у двадцять років… Його юна дружина, зелене дівчисько, нагадувала мені обскубане курча з інкубатора. Я страшенно ревнувала до неї сина і з кожним днем усе більше її ненавиділа.  Дратувало мене і те, що цілими днями з їхньої кімнати линула музика. Я готова була розтрощити магнітофон і викинути його за вікно…Лише народження Іринки, яку назвала на мою честь, примирила мене із сином і невісткою.

Телефонний  дзвінок розриває тишу.

Ірина Михайлівна. Я слухаю тебе, Віталику. (Шепоче: «Дзвонить чоловік…»). Так, зайнята. Ні, не сусідка, а журналістка. Тобі завжди здається, що я можу спілкуватися лише із сусідкою. Але уяви, що мною ще цікавляться журналісти. Не заважай мені, будь ласка. Що купити? Ну, батон прихопи…Вибач, Юлечко. Це мій третій чоловік, який дратує мене ще більше, ніж другий. Але вибору вже немає…Старість…Хоч буде кому води подати, як зовсім немічною стану.

Журналістка. І давно ви  разом?

Ірина Михайлівна. І давно, і недавно. Іноді мені здається, що знаю цього старого буркотуна тисячу років, а іноді – лише кілька тижнів. Знаєте, після своїх розлучень – розчарувань я повністю переключилася на дачу. В той час, коли практичні люди засаджували свої сотки картоплею, я милувалася квітами (замріяно). Які у мене росли троянди, Юлечко! Білі,  ніжно – рожеві, кавові, лимонні, багряні, яскраво-червоні! Але найбільше я полюбила жовті – вони здавалися мені згустком сонця. І от якогось там дня я знову вирушила  на дачу.  На душі було сонячно, бо зранку світило сонечко, а на небі не було жодної хмаринки. Нічого не віщувало біди, тому таким безглуздим видався той нахабний дощ.

Вітер сильний. Злива.

Ірина Михайлівна. Уявіть собі, вітер здійнявся так раптово, що я не навіть не втримала свого капелюшка! Напевно, це була смішно: літня пані женеться за своїм капелюшком, як мале дитинча – за панамкою. А потім ще й грім загуркотів, а небо перерізали блискавки! Від страху у мене цокотіли зуби, а серце підстрибувало, наче наполохане пташеня. Зізнаюся вам по секрету, я з дитинства страшенно боюся грози! Оце собі ще відтоді вбила в голову, що мене вб’є блискавка.

Гуркіт грому. Злива вщухає. Краплі дощу падають на землю.    

 Журналістка. Я теж страшенно боюся грози, блискавок…

Ірина Михайлівна. Так от цього дня я заховалася у своєму будиночку, щоб перечекати негоду. Та дощ не вщухав. Вітер ламав гілки на деревах, а я безпорадно метушилася по подвір’ю, намагаючись прикрити свої троянди. Раптом почула біля себе чийсь голос: «Вам допомогти?» Зі стареньких «Жигулів» вийшов чоловік і під  зливою допоміг мені підв’язати троянди. Сказав, що у квітів обов’язково має бути підпорка – на випадок вітру. Отак і познайомилися.  Віталій – удівець, син десять років тому виїхав до Канади. Мені здавалося, що Віталій – чоловік охайний і самодостатній. Але вже через тиждень я  знайшла його шкарпетки на кухні, а чисту сорочку – серед брудної білизни. До того ж, він часто забував зняти з плити чайник, а одного разу ми дивом уникли пожежі… Дратувало, що залишає на білій скатерті масні плями. А гарячі котлети запиває кавою! Аж бридко стає, як згадаю, як він плямкав своїми масними губами. Він працював охоронцем на водній станції,  жартома називаючи себе капітаном далекого плавання.  

Хлюпочеться вода. Гудок пароплаву.

Ірина Михайлівна. Єдиною втіхою було те, ще  влітку ми каталися на човні, а іноді розбивали табір на одному із дніпровських островів. Тепер це небезпечна розвага, бо з’явилося чимало багатіїв, які розсікають на своїх катерах і яхтах. На  нас дивилися презирливо: мовляв, якісь тут жебраки на вутлому човнику. Тому останнім часом  літо ми проводимо вдома, хоча іноді все-таки вибираємося на якийсь  з островів. Отак і живемо - дві самотні душі під одним дахом. Іноді йому дзвонить син, і він сердитим голосом запитує, коли в гості приїдуть онуки. А син сміється  у відповідь. Навіщо, мовляв, зустрічатися, адже малі все одно говорять англійською.  Якщо і приїдуть, то потребуватимуть перекладача. Напевно, це вже стареча ностальгія – Віталій полюбив мою онуку Іринку.

Дитина кидає м’яч об землю. Рахує, скільки разів він торкнеться землі.  Сміх.  

Ірина Михайлівна. Останнім часом нас все частіше тягне до дитини. Шукаємо в неї розраду, компенсуємо відсутність душевного тепла? Можливо, але це дитя тримає нас на світі. Іноді замислююся: може, хоча б вона врятує нас від самоти? Бачте, Юленько, все життя я тікала від самоти, шукала розраду у роботі, захопленнях. І  що ж? От вже старість постукала у двері, а ми, виявляється, не готові її зустріти.  Останнім часом я все частіше підходжу до люстерка, торкаюся його рукою і уважно вдивляюся у своє зображення. Я бачу себе молодою і гарною, у красивому капелюшку. Тією загадковою пані, якою мені так і не судилося стати. І цієї миті я не помічаю ані зморшок на своєму обличчі, ані сивини. Бо ж наші душі – попри все – лишаються юними, а кожен чекає на диво. Мені б лише  краплинку щастя, лише б на мить повернутися у юність…

Мелодійна музика. Чоловічий голос: «Ви не змінилися, пані Залевська». Жіночий голос: «Все у минулому». Музика все тихіше.

Журналістка. А Ігор?

Ірина Михайлівна (крізь сльози). І його теж бачу у своїх снах. У тих своїх сновидіннях ми обидва молоді, гарні на вроду та  щасливі. У своїх сновидіннях бачу дивну картину. Я – примхлива пані у синьому капелюшку, яка відчуває себе зовсім юною. Лише на мить заплющую очі і знову бачу біля себе Іринку – наше продовження. Продовження роду Залевських. Дівчинка дивовижно  схожа на мене у юності, надто тоді, коли приміряє синій капелюшок. Я потайки милуюся нею і бажаю їй щастя.  Моє маленьке диво, продовження роду Залевських.

Кінець


Читати також