Володимир Коваль. Конкурс одноактних п'єс

Володимир Коваль. Конкурс одноактних п'єс

ЗАПОВІТ ГОГОЛЯ

Одноактна п’єса

Дійові особи:

Микола ГОГОЛЬ, письменник, 52 року

НОТАРІУС, 63 роки

Осип БОДЯНСЬКИЙ, філолог, 43 РОКИ

Події відбувають у м. С.-Петербург

КВАРТИРА ГОГОЛЯ – ВЕЧІР. ЗИМА

Гусяче перо шкребе по цупкому папері. Після швидкого руху на папері залишаються довгі, гачкуваті смуги – рядки тексту. Час від часу перо тицяється у чорнильницю, струшує зайве чорнило і знову починає шкребти по паперу. Над столом схилилась приземкувата людина у чорному костюмі та круглих старовинних окулярах.

У кімнаті двоє – сивий, червонопикий нотаріус (63), який оформлює заповіт, переписуючи його з чернетки, та блідий, хворобливого виду Микола Гоголь (52), котрий сидить на ліжку. Нотаріус на мить відривається від паперу, поглядає на письменника.

 

НОТАРІУС: А чи не зарано ви вирішили скласти заповіт, Миколо Васильовичу? Ви ж у розквіті сил…

ГОГОЛЬ: У розквіті сумнівів я, а не сил. А складати заповіт ніколи не рано.

НОТАРІУС: Якщо вас лякає хвороба, то дарма – усі ми хворіємо час від часу, але потім виздоровлюємо і починаємо жити далі. Заповітами лише папір псуємо. (пише далі)

ГОГОЛЬ: Сподіваюсь, що своїм заповітом я не лише зіпсую папір, а й налякаю смерть… А може і ще декого.

НОТАРІУС: Кого вам лякати заповітом – дружини у вас немає, дітей, спадкоємців теж. Увесь ваш спадок – то ясна голова та легке перо. Краще б ви листа написали якомусь другові. Я навіть готовий це зробити замість вас. А ви лише надиктуєте.

ГОГОЛЬ: Листи друзям я завжди пишу сам. Свої думки довіряю лише паперу. Пам’ятаю, як зараз: я тоді жив у Римі, у будинку банкіра Валентіні. Будинок стояв на Апостольській площі і з вікна був чудовий вид на «Вічне місто». Сонце, блакить неба над головою, тепло, добрий настрій, кров у судинах пульсує від щастя. То була справжня ейфорія. І я одразу ж згадав рідні Сорочинці, батьківську пасіку, вишневий садок. Ностальжі нахлинула на мене і вичавила сльози. Я ще не знав тоді, що то мене сп’янило повітря свободи, яким я дихав там, в Італії. Сп’янило і отруїло, затруїло на все життя. Після задушливої атмосфери Росії – з усіма її хабарниками-чинушами, спостерігачами-стукачами, дрімучим духовенством, брутальним, диким народом та морозяними зимами, тут, на Апеннінах, було ніби у Раю. Але дивна метаморфоза тоді трапилась зі мною. Метаморфоза, яка змінила все моє життя. Я сів тоді писати листа Аксакову. Душа прагнула висповідатись перед близьким другом. І серед іншого я зізнався тоді: «Так, друже мій! Я глибоко щасливий… Тепер я ваш, Москва моя батьківщина. На початку осени я притисну вас до моїх російських грудей…» Отоді уперше ВІН до мене і зазирнув у гості... За кордоном…

НОТАРІУС: Він? Кого ви маєте на увазі, Миколо Васильовичу?

ГОГОЛЬ: (спантеличено) Хто – я? А! Дарма, не звертайте уваги. То так, думки уголос. Чи то пак – згадки.

Гоголь важко піднімається з ліжка, наближається до вікна, зупиняється. По стіні повзе тінь письменника, що падає від свічок на столі. Гоголь довгий час дивиться у замерзле вікно: надворі все вкрите снігом, вулицями прошкують похмурі люди у шубах, шинелях та кожухах. Гоголь важко бухикає, так, ніби його груди розриваються від болю. Нотаріус відривається від паперів, якийсь час уважно спостерігає за Гоголем.

 

НОТАРІУС: Миколо Васильовичу, про що ви зараз думаєте?

ГОГОЛЬ: Про що? Та так, згадую нашу суперечку з Осипом…

НОТАРІУС: Осипом?

ГОГОЛЬ: Бодянським…

НОТАРІУС: Певно, сперечалися про мистецтво? Про літературу?

ГОГОЛЬ: Ми сперечалися тоді про Тараса… Власне, це я сперечався, слиною бризкав, мало ногами не тупотів. Було від чого: ні родини не мав, ні житла власного, ні розуміння серед інших письменників, геть нічого. Сама лише творчість та… Бог – Той, що від мене відвернувся… Чи я від Нього? А-а! Дурниці. То було восени п’ятдесят першого. Я жив тоді у Москві, у будинку графа Олексія Толстого на Нікітському бульварі. Зайшов туди якось і Осип Максимович: погомоніти, згадати рідну мову разом зі мною – нашу, українську, тобто, малоруську, - рідну землю. І серед іншого зайшла мова і про Тараса Шевченка. Слава про нього ширилась – і як про художника, і як про поета. Та й у політику він поліз… чомусь. Що йому не вистачало?

(ЗАТЕМНЕННЯ)

КВАРТИРА ГРАФА ОЛЕКСІЯ ТОЛСТОГО – ВЕЧІР

У кімнаті горять, поскіпуючи, численні свічки. Біля столу у кріслі сидить Осип Бодянський. Навпроти нього стоїть Гоголь. Він збуджений, обличчя почервоніле, ніс ніби ще більше видовжився а вуса стали сторчма.

 

ГОГОЛЬ: …Ну як ви не розумієте, Осипе Максимовичу, що поезія – це не водевільне брязкальце і не базарний памфлет. Поезія, справжня поезія – це голос пророка, це сурма пречистого архангела…

БОДЯНСЬКИЙ: Але при чім тут Шевченко?

ГОГОЛЬ: А при тім… Поезія повинна лікувати наші сумніви, підносити, протистояти розбратові, навчати вічних істин любові до ближнього і прощення ворогам. А в умовах Росії поезія виконає це своє призначення лише тоді, коли позбудеться національних переваг. Адже нетлінна поезія правди, добра й краси можлива тільки як одна поезія для росіян і малоросів, як поезія імперська, себто загальнослов’янська, яка зросте на ґрунті загальноімперської, владичної мови. А такою мовою може бути тільки російська… Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-російському, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї владичної мови для всіх рідних нам племен. Домінантною для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня – мова Пушкіна, як Євангеліє для всіх християн! І ось Шевченко вперто не переходить на панівну мову, вперто пише по-українському… Шкода, такий обдарований, а губить, прирікає себе – через українську мову – на меншовартість, тому він і опинився зі своєю українською мовою в регіональних рамках, провінційних. Повірте, Шевченко там і залишиться, він ніколи не позбудеться третьовартості і ніколи не підніметься на один щабель з Пушкіним чи Державіним. Тому усі ми, якщо хочемо мати успіх і зрівнятися талантом із Пушкіним, повинні негайно переходити на владичну мову. Негайно!!!

БОДЯНСЬКИЙ: Що ви говорите, Миколо Васильовичу?.. Побійтеся Бога! Ви ж самі українець!..

ГОГОЛЬ: Українець? Що? Га? Ах так… Чи українець я?.. В смислі малорос? (зі злістю) А хто вам сказав, що моя вітчизна – Україна?!

Зненацька за вікном вдаряє грім, чується чийсь моторошній регіт.

Гоголь блідне, крутить головою, затим злякано дивиться на Бодянського.

 

ГОГОЛЬ: Ви чули?

БОДЯНСЬКИЙ: Що?

ГОГОЛЬ: ВІН… регоче…

БОДЯНСЬКИЙ: Регоче? Хто регоче?

ГОГОЛЬ: То ви нічого не чуєте?

БОДЯНСЬКИЙ: Ні…

(ЗАТЕМНЕННЯ)

КВАРТИРА ГОГОЛЯ.

Нотаріус уважно і навіть здивовано дивиться на письменника. Гоголь ще більш блідий, в його очах згас останній вогник життя.

 

ГОГОЛЬ: Тоді я замовк, ніби про щось згадав. Про що? Та яка, власне, різниця. Я вже був іншим – бранцем, полоняником, заручником власної глупоти. Але вже було пізно опиратися – ВІН міцно тримав мене у своїх кігтястих лаписьках.

НОТАРІУС: Хто тримав, Миколо Васильовичу?

ГОГОЛЬ: Е-ет, дарма! Не звертайте уваги.

Нотаріус знову шкребе пером по паперу, переписуючи заповіт, час від часу кидаючи стурбовані погляди на худезну фігуру письменника. Гоголь притуляється лобом до холодного скла і німотно поглядає у вікно. Він дихає на скло, пара розтоплює кригу, перетворюючи її на воду, що стікає цівками. Поступово волосинки вусів Гоголя починають примерзати до скла, але чоловік того не помічає. Він все ще дивиться у вікно. Затим враз відхиляється і раптом боляче скрикує. Нотаріус стурбовано піднімає голову. Гоголь тримається рукою за обличчя, прикривши вуста. Примерзлі до шибки вуса мало не відірвались. Під гарячого подиху Гоголя на замерзлій шибці з’явився розтоплений малюнок: якесь страшне обличчя – з рогами та вухами.

ГОГОЛЬ: (пошепки) Він тримав мене… Не хотів відпускати!.. Отже, Він завжди поряд зі мною… Він пантрує на кожний мій крок, на кожен порух, дослухається до кожного мого слова чи думки...

НОТАРІУС: Що ви кажете, Миколо Васильовичу?

ГОГОЛЬ: (ледь чутно) Диявол в усьому винний…

НОТАРІУС: Диявол?! А причому тут диявол?

ГОГОЛЬ: Я йому продав душу.

НОТАРІУС: Продали свою душу?!

ГОГОЛЬ: (повертається обличчям до нотаріуса) Еге ж. Я підписав папірець, отримавши натомість талант. Батько мій того не зробив, а я наважився. Бо дуже хотів мати лаври Пушкіна. Але віддавати душу свою не схотів – хай там що, але ж я – православний. Отоді ВІН і сказав: «То нехай буде так, Микольцю: душа твоя належатиме тобі. Але до тих пір, доки ти не зрадиш свою Батьківщину!» Я гадав, що то – дурниці. А вийшло ж як? Так і вийшло, як дідько напророчив. Андрія Бульбенка я ж писав із себе. Власний автопортрет. Чи може навпаки?.. Просто повторив те, що зробив мій романтичний герой?! Дарма, тепер все дарма. Останнім кроком було – спалення п’єси про запорожців. Всі кажуть: Жуковський заснув, а Гоголь образився. Дарма, то ВІН зліпив йому повіки – навмисне зліпив, знав, що я вчиню. От і підштовхнув мене. Палав рукопис як Різдвяна ялинка, мені навіть голоси вчувались, нібито там люди живцем горять – у вогнищі. Я тоді відчував себе справжнім інквізитором, а вдіяти нічого вже не міг.

НОТАРІУС: Бог з вами, Миколо Васильовичу, що ви таке кажете! То помилки юності. Хто того не робить замолоду? Ви лише спалили рукопис свого твору, - інші палять власне сумління або гонор.

ГОГОЛЬ: Кажете: помилки юності? А як же друга частина моїх «Мертвих душ»? Її теж лизькали полум’яні язики. Якби ж ви тільки бачили, як папір танцював у вогні, скручувався як стародавній папірус. Та що там папірус! Як голубці наші, українські, згортався і все чорнів, чорнів, чорнів… Лише сморід по квартирі повз та кіптява на стелі нашаровувалась… Сіркою пахло! Я навіть вікно розчинив, аби не задихнутися. А ВІН все сміявся, реготав так, що шибки дрижали. Авжеж, я ж то програв, дарма, що був впевнений у перемозі. А ВІН все реготав, реготав…

НОТАРІУС: Хто реготав?

ГОГОЛЬ: ТОЙ самий, який зараз водить вашою рукою. (нотаріус злякано кліпає очима, затим підхоплюється з місця, нажахано озирається) От бачите, і ви те відчули… Рука в НЬОГО холодна. Так що…

НОТАРІУС: Я, мабуть, піду, Миколо Васильовичу. Завтра допишемо заповіт, у супроводі свідків. Якраз і підпишете свій примірник. Дякую за все... за розповіді… До побачення!

Нотаріус швидко одягається і виходить геть, причинивши за собою двері. Гоголь байдуже дивиться чоловікові услід, затим важко зітхає. Повертає голову до стіни, на якій полум’я свічок відбиває велику тінь письменника.

ГОГОЛЬ: Хіба ТИ не цього хотів? Ось і маєш. Тепер я – ТВІЙ. Хіба не так?...

Величезна тінь на стіні починає борсатися, ніби у енерґійному танку. Чується дикий регіт. Полум’я на свічках скажено танцює і раптом гасне, виплюнувши до стелі в’юнистий сивий дим, що пахне сіркою. Лунає жахливий крик Гоголя.

ЗАВІСА

 


Читати також