Віта Віолет. Конкурс одноактних п'єс

Віта Віолет

«Амазонки під мікроскопом»

Невигадлива сентиментальна драма

Дійові особи

Клавдія Семенівна – 60 років, берегиня домашнього вогнища

Світлана Костянтинівна – 60 років, богиня дєрзкої богеми

Місце дії: лікарня, онкологічне відділення, кушетка біля кабінету лікаря

Дія 1 і остання

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА сидить біля кабінету. Обличчя задумливе, але по-дитячому розгублене, погляд в глибину себе. Вульгарна яскрава сумочка на колінах, старомодний одяг «з ринку». Клавдія Семенівна мне ручку сумочки у хвилюванні. Іноді схвильовано втягує в себе повітря, мало не плаче.

Заходить СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА – перезріла жінка-вамп. Нафарбована, модно одягнена. В руках ще недопалок від довгої вузької цигарки. Хода рішуча, рухи різкі.

Світлана Костянтинівна смикає за ручку кабінету, двері не піддаються її напору.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (повертається в цей світ): Так черга ж.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Мені тільки запитати! За аналізами

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (знизує плечима): Так і мені ж…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Хм,ну ладно, подожду.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА якомога елегантніше всідається на кушетці.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Нікого немає?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Була медсестра тільки, кудись побігла.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: А Катерина Григорівна?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (раз через раз повертається «в свій світ» і назад): Нема її, не бачила ще сьогодні… Зате маю з нею контакт в телеграм!

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Блін, ну так і я маю, але треба вона мені отут, в реалі, як кажуть, поговорити хочу. Може й зря налякала.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Та може. Але треба ж перестрахуватися.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ну да, це да. А ви також за аналізами?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Угум…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: І я. Я Світлана, до речі.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: А я – Клавдія.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Хах, як оту півічку, шо по ній малолєтки сохнуть? Знаю, знаю, дивилася той їхній Тік-Ток.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ну виходить – да. В мене внучка теж її любить.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: А в мене от дітей нема… (Ніби ковтає гіркоту в роті). То ви тут по якому діагнозу?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ну все по женскому. Але ще поки не по діагнозу – тільки підозра.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Та і в мене так. Щось наші лікарі такі подозрітєльні стали. Особєнно як почали оті клініки приватні аналізи робити. То вони бистро всіх почали туди направляти. Ну шо подєлаєш – бізнес єсть бізнес.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Угум…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: І аналізи вам сьогодні сказали віддадуть – точно сказали?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ну хто їх знає.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: А ну понятно…

Деякий час вони не говорять. Дивляться в різні боки.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: А я оце знаєте, тільки жити почала практично, ще стільки всього не попробувала. А тут бац – і все. Оце.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Як це так – жити почали? Тож вам приблизно стільки з скільки й мені.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ну і шо? А возраст жизні не помєха. Це так, тільки цифри… Ох, яка я була в молодості (руками показує)… самий сок. Ото за мною мужики бігали, мммм. Всякі – на вкус і цвєт – вибірай нє хочу, як кажуть. Музиканти, художники, поети, всякий такий зброд. Як я кажу – тонка душевна організация… і малі яйця. Гиги (вульгарний смішок). З них толку – як з козла молока. Всьо - ти їм муза, і маєш служить їх таланту. А я бляха хотіла, щоб вони мені служили. Отак от. І всі втікали від цього. Кажуть – «Боюся я тебе, Лана, ти для мєня як вулкан страстєй». Зато по собі залишали картіни, вірші, пісні. Балували вони мене так. Але все посереднє – цього не продати і за це хліба не купиш. Зате тусити я любила, тусити да. Оці от квартірнікі-шмартільнікі всякі, богєма, андеграунд (все показує руками, щоб богєму і андеграунд можна було пощупать). Ох бурная молодость моя… Понімаєш?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Нєа. Не понімаю. Я вийшла заміж в 20 – за студента свого інституту, який був старший мене аж на 3 курси. Я першокурсниця – він вже - ого-го, майже магістр. Теж, до речі, художник. Ну і я так само вчилася. На художніцу. Хотіла книжки ілюструвати. Де-там! Зате діткам своїм все малювала, малювала. Ото моїй й читачі, і глядачі, поціновувачі мого таланту. Вова і Влада – зайки мої. Правда вже виросли. Он у Вови дочка – майже 13 год. Така красавіца і умніца. А у Влади два хлопчики – Андрійко і Данилко. Люблю їх сильно. То все життя і їм віддала. Спочатку чоловіку, потім дітям і чоловіку, потім внукам, дітям і чоловіку. Ну і шо шо він нормально не вмів заробляти, хоч і відомим був – «в узкіх кругах», зато не пив, не бив, і жили ми не те, шоб дуже погано, якби не… Еххх… Ну то таке. Шо було, то загуло.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (задумливо): Мдааа, і я тебе не понімаю… Слухай, а оце от – а можеш показати, що малювала?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Хм, ну давай, зараз на телефоні покажу.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА  дістає смартфон, листає і показує свої малюнки.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (нахилившись): А ну гарно ж в тебе получалося! Так наповнено, живінько, і техніка на високому рівні. По стилю нагадує мені роботи одного мого давнього знайомого. Художніком був якраз. Віктором звали.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: О, і в мене чоловік – Віктор. Ото збіг! Багато ж цих Вікторів малює, напевно (дурненький смішок).

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Нє, ну як? Той же і відомим був. Віктора Морозова кожна тоді собака знала.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (на словах «Віктора Морозова» аж підскочила): Віктора Морозова? ВІКТОРА МОРОЗОВА? Це ж і є мій чоловік!

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (зразу встає, ніби віддаляється навмисне і починає ходити): Да? (виривається, тихо) То от значить як його жінка виглядає.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (весело): Ну да! (приходить в себе) А коли і як ви познайомилися?

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (трішечки-трішечки гасячи хвилювання): Ну як де, де? Да на вечірці… Ото в Домі Художника була його виставка перша, то я там і познайомилася з ним. Чисто случайно попала і влюбилася(осікається). В картіни всмислі, влюбилася. Такі чудові, такі різнокольорові, такі радостні. А я от сама актрисою була. Там грала поруч в тіатрі, там і інстітут мій – Карпенка, маєте знати.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Так а шо ви ще про мого Вітіньку скажете? Правда ж талант?

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ой не кажіть, талант, талантіще (тихесенько, іронічно, закриваючись рукою) кхм кхм особливо в спальні.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: А? Що ви сказали?

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Особливо ранні. Ранні роботи його. Справжні шедеври!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ой не кажіть! Такий молодець був! Так я його любила, так вірила в нього! Дуже дуже предуже. Але щось йому не повезло. Все гроші треба було, знаєте, заробляти. Чесним трудом, але важким. І він не витримав нагрузки. Щось в ньому надломалося. Та так і не вернувся він більше до того свого ремесла. Ох, як зараз помню – діти плачуть, я плачу, а він кричить на нас, шоб ми мовчали, бо йому тяжко зосередитися на роботі. Ох важко тоді було, да… Важко…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Да помню-помню (реагуючи на німе запитання КЛАВДІЇ СЕМЕНІВНИ). В смислі – тож спілкувалися ми з ним тоді, бачила я то все. Як йому больно було.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Так от я не пам’ятаю, щоб він тоді якраз і спілкувався з друзями. Заліз у свою мушельку – та й не вилазив. Все на рибалку їздити зачастив. Казав, що природа помогає йому відновити сили.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (більше до себе, ні ж на публіку): Ще й як!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ну але ж він до цього не був затятим рибалкою. Так, шось йому батько показував – ото й усе. А тут – як прорвало. Але я понімала – йому треба побути одному…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Одному! Пффф

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Та що ви все там щось собі перебиваєте? Як є шо казати, то кажіть! Бо ж знаєте, нас тоді так ця ситуація вся підкосила: я з дітьми, грошей немає звідки брати, картіни не продаються, він рахує, що ні кому не нужний. Тьма повна. Тоді наша сімейна лодка і дала тріщину. Дуже дуже рано. Ми її якось так підлатали – але то знаєте, більше заради дітей.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ні ну так, діти з прєвише всєго. Отак от мені і сказав!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: То ви з ним і за це говорили?!

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Та ну а чого ж не поговорити, якщо він тільки і за них говорив! Любив він їх видно дуже.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Та не те, щоб особливо любив. Бо вічно ж пропадав десь. А ми йому так – обуза, тільки ж натхнення забирали. 

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Тож раді них він і вернувся!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Як? То ви і за те, що пропав був знаєте?

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ах, ну і як же ж не знати. Тільки це для вас він тоді пропав. Для мене він – знайшовся!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (якщо сидить, то сідає ще глибше, ніби провалюється, а все навколо сиплеться): Тільки я ось це не розумію чогось…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Мдааа, (зміряючи поглядом Клавдію Семенівну) тебе він вибрав замість мене. Ох ну і банальщина!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (проснулася від анабіозу): Ах ти ж сука! Ах ти ж сволота! То це через тебе я так страждала! То це через тебе все моє життя коту під хвіст! (Загрозливо наступає)

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (дуже зле, майже демонічно): Да блять, твоє життя під хвіст? А моє значить нє? Він же ж був моїм єдиним щирим коханням! Але ж мене бросив, коли я вже дитинку ждала. Сказав – «Мене більше волнують мої народжені діти, а не ще ескізи». Ескізи! Ескізом назвав нашого хлопчика. А то мав бути хлопчик…

Вони обоє в німоті дивляться одна на одну. Патова шахова партія.

Звук сповіщення на смартфоні КЛАВДІЇ СЕМЕНІВНИ.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Це мені, від лікарки нашої.

Начитане жіночим голосом голосове повідомлення: Клавдія Семенівна, добрий день… Ем, тут аналізи показали, що у вас рак шийки матки… Будем значить лічить вас. Такі справи…

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (спускається на підлогу): Я не хочу вмирати… Я не хочу вмирати. Я не хочу вмирати! Ні, ні, ні, ні. Мені є для кого жити, є для кого вставати, є для кого готувати, є для кого прибирати, є для кого ходити на базар.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (якось навіть з любов’ю): Ну ти і дура. Для себе, для себе нада було те все робити. І набагато більше. Щоб щасливо жить... Це я вже після того случая поняла. Жить не хотілося. І не було для кого. Але встала і пішла. Пішла варити собі вранці каву. Пішла гладити одяг. Пішла очі підкрасила. Пішла офіціанту усміхнулася. Пішла з подругами посиділа. Пішла виставу зіграла. І якось воно випливла. Вижила. Забулося. Припало пилом. Заросла рана. І потім як почала жить. Да так, що і на всю катушку. Я і раніше так не жила, як тоді почала жити. Жадібно вдихала кожну квіточку, яка розпускалася. Кожен запах на вулиці намагалася втягнути в себе. На людей почала більше дивитися – хто вони, що вони, як вони. Переключилася на інших значить. Такі самі проблеми мали. Такі самі маленькі комедії і трагедії проживали, як і я. І виживали. Якось рухалися собі в цьому світі. Плавали, плавали (під кінець її мова стає медитативною)… То все фігня – той рак, ще вилічать. От знаєш, яка в нас медицина – вона он як шагнула. Аж в Європу!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (як з того світу, тихо): Не буде мене ніхто лічить. Нікому я обузою не хочу бути. Та і грошей немає. Он Вова в боргах сидить. А Влада тільки собі нормальну квартиру придбала з чоловіком. Двушку в новострої. Так хотіла я бачити їх щасливими, так хотіла! 

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Та ще побачиш, чого ти! Обов’язково побачиш, і на море ще з’їздиш!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Як ти знаєш, що я на море мріяла поїхати?.. Ще хоча б раз. 

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ну якби і я хотіла. Тільки байдуже що там буде – чи хвороба, чи здоров’я. Всеодно б поїхала. Може й нам махнути? Як в тому фільмі.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: За які кошти?

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ну в Одесу ж!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Там зараз страшно.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Хаха, помирати вона зібралася, а про це думає! А де не страшно? В лікарні будеш лежати, тобі не страшно буде? Страшно всеодно! Ми всі повільно помираємо. Тобі вже скільки – за 60? Як мені? То вже пора і прівикать до цьої мислі, якшо ше не почала.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Я тільки зараз про це подумала, от коли мені сказали, що є підозра. Бо раніше все не було часу про таке думать. Про філософське. Як же ж – діти в садочок, ти прибираєш, діти в школу – треба ше якусь копійку заробити, а потім університет – трохи переводиш дух перед внуками. А там вже і помирать прийнято. Якось воно так. Коли тут подумаєш про себе, шо тобі нада?

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: О, о, а ти хоть питалась? Хоть разочок. Відложити шваброчку, тряпочку, і подивитися в зеркальце, яке ти витираєш. Гарна ж була, видно.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Спасіба.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ото може б там хоть раз жінку і побачила. А не амазонку, яка весь світ на собі тащить. А чого питається?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (осіняє): Шоб нужною бути…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Кому? Мразі тій - Вітінькі? А діти б тебе і так любили…

Дзвінок КЛАВДІЇ СЕМЕНІВНІ.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА (відповідає): Да, Вітінька, шо? (слухає) Як пропала? Куда? (слухає) Це точно? (слухає) А чого сам не позвонив мені? (слухає) Чим мені помогти? (слухає) Я ж нічого не можу, нічим не поможу, шо я зроблю? (плаче) Ало, ало, Вітінька!

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Це шо таке було?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Вітінька мій внучічку мою загубив! Каже, заснув, бо вона в нас була сьогодні після школи  – а вона шусть і побігла кудись. Всі їй звонять, звонять, а «абонент недоступний». Ну як так!

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ну і в чому проблєма? Дівка свободи шукає, он вже 13 їй.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Так тож вона такого раньше не робила. Не дівчинка, а золотце – хоч до ранки прикладай.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Доприкладались?! Чого це вона для вас хорошою мала бути. Хай собі в волю побунтує… Але друзєй її перевірити стоїть- мало лі шо.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Я б всьо отдала, тільки би вона знайшлася. Тільки б все добре було.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Та здорова ж дівка. Ясно, що буде добре. Нюні розпустила. Вже і рак не так страшен, да?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Все, я звоню в поліцію!

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ти шо, дурна? Хто твою заяву на розшук зразу після пару годин зникнення буде подавати?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: А якщо вона оце не дай бог вв’язалася в той як його – «Синій кит» чи шось таке? Я по телевізору бачила колись.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Менше треба в ящик дивитися! Бо жити ще більше перехочеш. Треба давати підліткам свободу, щоб вони про всяке дурне не думали. Парадокс – парадокс, а отак от воно працює. Заборонений плід який? Правильно – ще більше бажаний!

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Та ми ж їй ніколи нічого не забороняли! Просто хотіли, щоб вона хорошенькою росла.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Для кого «хорошенькою»? Зручною для вас? Щоб можна було проще керувати нею? Це контроль називається. Докерувалися. Втекла пташка із гніздечка, крильця то розправила…

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ей, ей! Ти б своїх… (знічується) виховувала…

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА (навмисно бравурно): Ах, ну да, де там мені знати, як діти виховуються? Да понімаю я, шо кожен для своєї дитини хоче як луччє, і не дає нікому в то виховання вмішуватися. Але ото бувають жінки перетворюються на насідок. Замість того, щоб дати дитині розвиватися природнім шляхом, так сказати, то вони давлять на неї своїм авторитетом. І часто з боку це і видно. Які ті діти затуркані виростають.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Може ти й права. Але кому ж її виховувати? Вова то майже один з нею. А Вірка пішла від нього до молодого і кинула на нього дитину. На мол – в дитинстві її ти де був, тепер сиди з нею.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: А Вовка то твій певно на Вітьку схожий, нє?

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Один в один – і по характеру, і ззовні.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ех, моложе я була, хоча б на рочків так 10! Та жартую я! Ти диви, раз нема кому твою внучку виховувати, то ти за це візьмись. Раз вийшло, два вийшло – це з дітьми, - то і з нею справишся. Тільки діти зараз дуже розумні якісь пішли, самі знають, що їм треба. Поначиталися все в інтернеті, і думають, що він їм замінить жизнєний опит… Але якщо любиш її, то передай їй якусь жіночу мудрість. Не таку, як ти жила – не дай бог, а таку, як ти вже зараз думаєш. Бо ти ж логічно мислиш, всьо таки. Не зовсім безнадійна. Не хочеш, щоб було так, як в тебе – так дєйствуй! Дурне скажу – от раді цього і живи. Якщо розучилася жити для себе. Живи, щоб виростити ще когось нормального, розумного, щасливого (мало не плаче від патетики).  

Дзвінок КЛАВДІЇ СЕМЕНІВНІ.

КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА: Ало (слухає) Да! (радісно) А де була? (слухає) Просто по магазинах ходила? (слухає) Сама? А шо ж вона сказала? (слухає) «Заїбали» (знічується) Ага… Ну я йду. Тільки я, знаєш,… в мене не дуже хороші новини (тихіше з кожним словом). (слухає) Тобі не цікаво? Чому? (слухає) «Бо я і так стара, мені і так скоро помирати»? (довге мовчання) Вітінька, ну як же ти мене заїбав!

Звук сповіщення на телефоні СВІТЛАНИ КОСТЯНТИНІВНИ.

Начитане жіночим голосом голосове повідомлення: Світлана Степанівна, тут такі справи, ех… Дивіться, є в нас дві однофаміліци. Морозова К.С. і Морозова С.К. У вас же виходить, і ініціали тоже однакові. А я не догледіла, медсестрички переплутали – ну буває – то підтвердили рак не для тої що К.С., а для С.К. Ну… Для вас виходить… Ви до нас завтра приходьте, будем вас краще дивитися, шо там. Лікувати.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА нервово сміється. Розгублений, розбитий сміх переходить в здоровий. А з очей при цьому котяться скупі сльози.

СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА: Ну шо, їдем в Одесу?

Фінал


Читати також