Ремінний Павло. Конкурс одноактних п'єс

П’єса

Дійові особи:

Він

Вона

Присутні також:

Персонаж, що виходить за двері

Невідомий на іншій лінії телефону

Поштар

Місце:

Передпокої до кабінету директора. Секретарська будка.

Дія 1

Акт перший

Якийсь персонаж виходить з кімнати, і одразу за ним, з іншого боку від глядачів, на сцену заходить Він.

Вона (посміхається): Привіт!

Він (радісно): Привіт! Не міг вигадати причини прийти!

Вона: О, а хіба побачити мене, недостатня причина для тебе?

Він: О, це моя улюблена причина! Я певен, що через це - ніколи звідси не звільнюся!

Обоє сміються.

Вона: Дякую, мені дуже приємно.

Він: Кажу те, що думаю.

Вона опускає очі, до робочих папірців.

Він (показує на стос папірців на її столі, опираючись на верхню частину стола, таке собі бильце): Це щось принесли?

Вона: О, так. Щось для керівництва.

Він: Ти вже дивилась, що там?

Вона: Не встигла. Саме ти прийшов.

Обмінюються змовницькими поглядами.

Він (кладе руку на папери): Начальник в себе?

Вона (заперечно хитає головою, і водночас підступно звузивши очі зтишуї зловісно голос): Він не дізнається.

В обох тануть посмішки скоєного та непійманого злочину.

Він (бере верхнього листка і читає про себе декілька секунд): Хмм. Починається прозаїчно. (Читає вголос). «Якийсь персонаж виходить з кімнати, і одразу за ним, з іншого боку від глядачів, на сцену заходить Він».

Обоє сміються.

Вона (дивиться на нього): Що далі?

Він(читає вголос): «Вона (посміхається): Привіт!

Він (радісно): Привіт! Не міг вигадати причини прийти!

Вона: О, а хіба побачити мене, недостатня причина для тебе?

Він: О, це моя улюблена причина! Я певен що через це - ніколи звідси не звільнюся.»

Обоє розгублені. Обмінюються поглядами.

Вона: Оце в тебе пам'ять звісно, розіграв мене!

Він (розгублено): Та я не розігрую тебе.

Він передає листок. Вона бере його в руки і читає.

Вона: Це щось… щось…

Він: Дивне.

Вона: Саме так! Дивне!

Вона повертає папірця, Він бере його в руки, і кладе на місце.

Він: Як себе почуває твоя тітонька?

Вона (драматично скидає руку, і рухає з-боку на бік головою): Ти ж знаєш здоров’я моєї тітоньки. Їй аби тільки похворіти, а доглядати за нею мені. (Повертається поглядом вниз до паперів на столі не чекаючи на відповідь).

Він: Так, розумію. Такі вже ці тітоньки.

Вона (не підводячи погляду від паперів) : І не кажи.

Він від нудьги тягнеться до того папірця, якого поклав на місце. Читає його про себе. Секунд з 12. Голосно сміється. Вона відривається від роботи, і дивиться на нього.

Він (до неї поглядом) : Знаєш що?

Вона (тихо, непевно): Що?

Він (голосно, радісно) : Тут далі теж саме, що і ми говорили!

Вона бере листок читає його від початку до кінця.

Він : Оце вдалі на жарти, нам намагаються дошкуляти!

Вона (задумливо, читає про себе секунд 16 з перечитуванням) : Так… все так, як було…

Він: Цікаво, хто б це міг таке зробити?

Вона: Не знаю. Там немає автора? Адресанта?

Він роздивляється листок який Вона йому повертає, нічого не знаходить, береться до інших листків. Вона в той же час роздивляється ті ж самі листки, що й до цього були на столі.

Він: Овва! Тут є ще!

Вона (не відволікаючись від напів пустих паперів які не треба заповнювати) : І що там?

Він читає. Секунд 30-40. Вона згадує про його присутність.

Вона: Що там?

Він підіймає очі, і дивиться на неї.

Вона: Що там?

Він (читає вголос): «Він знає - що Вона коханка Начальника, він завжди про це здогадувався, але готовий їй це пробачити, настільки сильно Він вподобав Її вроду. Вона ж, знаходить це положення між ними зручним, і якби Вона, вигадала, як розумно поєднати їх обох у стрій використання, то тішилась би обома, і ні про що не жалкувала. Хоча і зараз не жалкує. Просто хочеться більше. Хочеться обох».

Вона: Щоооо? Це неправда! (зривається з крісла)

Вона вириває з його рук друканину.

Вона: Ти ж не віриш у це? Правда? Скажи що не віриш! Скажи, що не думаєш так!(Бере його за руки).

Він (напівупевнено, майже упевнено) : Таак, звісно…

Вона (перебиваючи його) : Скажи мені, що тебе використали і твої почуття до мене, щоб написати якусь дурню, і розвинути її в ще більшу дурню з наклепом!

Він (менш упевнено) : Все так, так. Так, як ти кажеш…

Вона : От і правильно!

Похоплюється відпускає його руки, і починає поправляти волосся, заводить волосся за вушко, голос її стає м’якішим і вкрадливішим.

Вона: Знаєш… а може там є трішки правди. Ти ж розумієш про що я?

Він (здивовано): Ні.

Вона: Ці плітки завжди ходять про секретарів, та начальників.

Він (тяжко видихає): Знаю.

Вона: Правда там те, що я справді хочу піти з тобою на побачення, а не тільки перекидатися поглядами. І зараз моя тітонька якраз стала краще почуватися. Просто!... Хотіла піднести це як сюрприз. Розумієш?

Він (киває) : Так, ого, клас, еее, розумію.

Вона киває.

Він (трішки радісно, але все ще загублено) : Це ж чудово!

Вона сідає на своє місце і ніби трохи спантеличена.

Вона: А що там було ще? Ти далі не читав?

Він: То була лише перша сторінка, важко уявити що йде далі.

Вона: Ні, я не хочу знати!

Він: Може там щось важливе?

Вона: Не хо-чу! (Заламує руки).

Він: Ну добре… (роздивляється написи на сторінці). (Говорить більше до себе). Така дивна назва «Пояснення до персонажів»…

Вона (лютує): Ти будеш читати чи ні!?

Він (ковтає слину і читає): «Вона давно прагне вирватися з кола бід та злиднів, у які завів її сім’ю батько. Тож вона здобуде нормальне життя ціною чоловіка. Ні, вона не жорстока, вона справді прихильна до хлопця з роботи, просто якось все так закрутилося з начальником швидше, і справді, вона мала певну необережність піддатися його положенню. Хоч і не вважає його надто бридким, так, він не молодий, але колись, як і більшість юнаків - був привабливим та міцним. Залишатися вдвох, так небезпечно – можна випадково пізнати один одного. Що і відбулося одного разу, коли вона засиділась зі своїми папірцями».

Вона: Що це за підлий жарт? Чия це гидка вихідка? Чому ти не читаєш далі?

Він збирається читати далі, закінчуючи цей листок, Вона забирає наступний листок зі стопки перебиваючи його.

Вона (незадоволено і з награністю невинності): Невже там лише про мене? Чим це я заслужила таку увагу для обсміювання?

Вона підбирає папір, проводить по ньому пальцем, і знаходить, що шукала.

Вона: А, ось!

Вона (читає вголос): «Він славний хлопець з головою на плечах, тільки трішки наївний. Йому припала до серця секретарка. Її темне волосся, чубчик зібраний щитом, її вузькі очі, та витонченість. Але він не певний в її красі. Його приятель казав що якщо дівчина точно знає чого хоче - натякне йому врешті так, що якщо навіть не розумів - то зрозуміє. Сусідка на поверхові де він живе, набагато люб’язніша до нього, і хоч вона йому не так до смаку, набагато щиріша та відданіша. Він відчуває спокій з нею. З секретаркою лише обожнювання та непевність».

Він ніби скам’янів.

Вона (читає вголос): «Він вирішив що якщо нічого не зміниться до кінця червня, буде зближатися з сусідкою, а нечіткі сигнали секретаря його збивають лиш з пантелику, з відчуття контролю, розуміння, з ніг, з гідності.

            Вечорами він думає про те, як її міцне тіло, зовсім інше від секретарки, виглядатиме під рушником, якщо раптом у неї припиниться постачання води»

Він намагається забрати листи у неї, та Вона різко викручується вбік.

Вона (читає вголос): …«Що позитивно впливає на його сон та світосприйняття. Тоді він точно визначається до кінця червня і все. Хай яка неповторна секретарка, але шансів на зближення він не бачить»

Вона (ревниво, гнівно стримуючи себе): То в тебе є інша?

Він (здивовано): Інша? Яка інша?

Вона (не стримуючи гнів): Сусідка твоя, ось хто!

Він (пригадуючи загублено): А, Сьюзі… ні, ми…

Вона (передражнюючи): «Ах, Сьюзі…».

Вона стискає в камінця цього папірця, і жбурляє в обличчя єдиному іншому представнику людської раси в кімнаті.

Вона (швидко та токсично): Буде Сюззі по заслузі!

Він спантеличено намагається її заспокоїти. Вона повертається до стола. Розкидає листки. Листки розлітаються навсібіч по кімнаті. Декілька з них приземляються під ноги.

Він: Вибач. Я не мав того на увазі. Хто таке міг написати. Ти така чарівна. Така казкова…

Вона (перебиває): Знаємо, хто для тебе чарівна та казкова по-справжньому.

Він: Я б ніколи на міг би сказати такого тобі!

Вона: Бачиш значить хтось зміг. І взагалі,  якщо я тобі не подобаюсь, міг би не стирчати зайвий час коло мене і розмовляти про усілякі нісенітниці, можливо тоді б я швидше додому йшла. (Про себе). І не втрапила б в таку халепу, в якій я опинилася зараз.

Він (збентежено):  Я думав тобі подобались наші розмови..

Вона: Дурниці!

Він (опустив погляд додолу і засмучено): Як скажеш…

Вона підіймає на нього погляд, трохи охолоджується.

Вона: Знаєш, я погарячкувала. Ти мені вибач ті слова, я мала на увазі що ті слова

Він (перебиває її): То ти не вважаєш їх більше дурницями?

Вона (утримує злість від перебивання): Ну, там були і дурниці, але нам було весело разом. І без них би, мій день був сірющим і не мав би кінця.

Він: Справді?

Вона (ставить руку йому на плече і киває): Справді.

Він (емоційно оговтується до нормальної температури): Добре. А то вже на мить я засумнівався. (Все ще непевно, заклавши ліву руку за потилицю).

Вона: Не думай так. Бо я знову засмутюсь.

Він: Добре.

Вона: Давай тоді поприбираємо тут трохи, і будемо закінчувати на сьогодні.

Він опускається і активно починає збирати листки.

Він (здивовано): І що то сьогодні за пригода вийшла.

Вона: Дивна дивина.

Він: Навіть гадки не маю хто б то міг бути, хіба Едді з іншого відділу ? (Про себе). Я ж йому наче не розповідав.

Підбирає якийсь листок і починає його читати.

Він (читає вголос):  «Дзвінок секретарю».

В той момент дзвінок доходить до стола секретаря.

Вона піднімає трубку і потім кидає її.

Він (читає вголос): «Вона піднімає трубку і потім кидає її».

Він: Це якась фантастика

Вона: Не люблю я фантастику, і тим паче таку.

Телефон дзвонить знову

Він: «Телефон дзвонить знову».

Вона вирячує очі і зціплює зуби, підіймає слухавку і одразу вішає ж.

Він: «Вона підіймає слухавку і одразу вішає ж.»

Вона відриває дріт що сполучає телефон до живлення.

Вона (заспокоюється, видихає, поправляє на собі одяг): На сьогодні у нас все. Завтра скажу, що зачепилася, і ледь не впала через цього клятого телефона. Але проблеми завтра будуть завтра.

Він (читає): «Вона відриває дріт що сполучає телефон до живлення»

Він підіймає свої очі до неї, дивиться їй у вічі. Читає страх. Дивиться назад на надруковану стрічку і показує їй.

Вона: Де?

Він підходить до неї, нахиляється показати.

Він (в її руках вигинає листка до себе, пробігає очима трохи, і врешті ставить пальцем): Ось!

Вона (читає): «Вона відриває дріт що сполучає телефон та живлення»

Вона не дивиться на нього, застряє поглядом на написі. Так тримає декілька десяток секунд. Вона напружена.

Хтось відчиняє сусідні двері, не визираючи, кричить «По-шта!», ставить нові листки ( рук не видно, тіла не видно) проштовхує всередину кімнати і зачиняє двері.

Вона (опускає свій погляд і читає) : «Хтось відчиняє сусідні двері, не визираючи, кричить «По-шта!», ставить нові листки ( рук не видно, тіла не видно) проштовхує всередину кімнати і зачиняє двері».

Вона: Ні. Ні. Так не може бути. Ні. (вона встає з крісла)

Він: Що там?

Вона: Там є це. ( повільно йде до в його бік)

Він: Є що?

Вона (роздратовано): Припини! Там є «пошта».

Він: Пошта.. є… скрізь?

Вона (напів до себе): Бовдур. (До нього) Тут це ж написано.

Він: Справді?

Вона: Ось ! Дивись. (доходить до нього і навіть таким чином підводить ближче до центру кімнати)

Обертає листка до нього одразу тримаючи на потрібному місці пальця.

Він (читає): «Хтось відчиняє сусідні двері, не визираючи, кричить «пошта», ставить пакунки ( рук не видно, тіла не видно) проштовхує всередину кімнати і зачиняє двері.»

Вона : Бачиш?

Вона збирається рухатися далі, але він опускає погляд униз.

Він (читає вголос) : «Вона: Ні. Ні. Так не може бути. Ні.

Він: Що там?

Вона: Там є це.

Він: Є що?

Вона (роздратовано): Припини! Там є «пошта».

Він: Пошта.. є… скрізь?»

Вона (перебиває): Що ти робиш? Навіщо ти мене мавпуєш?

Він: Там далі це все є. Все тут. Написано.

Він відпускає аркуші паперів. Вона починає читати. Дочитує усю сторінку що закінчується цією сторінкою. Він забирає нові листки, повертається і намагається їх підкласти під низ стопки. Вони всі падають і розвалюються.

Вона стоїть тримаючи пустоту у руках і зараз готова закипіти від нерозуміння ситуації та власних емоцій.

Якийсь час вони дивляться один на одного (секунди 4).

Потім різко опускаються зібрати папери і б’ються головами один з одним. Звук. Вона відхиляється потримати місце що її болить, Він просто спиняється і налякано дивиться на неї.

Він: Ти в порядку?

Вона: Не в порядку!

Він встигає підняти декілька листків, (не дивлячись на нумерацію).

Вона (закриває руки лицем, говорить до себе): Який день, який важкий день.(Починає тихо плакати).

Він припиняє збирати листки і дивиться на неї.

Вона: Спочатку тебе звинувачують у чомусь незаслужено, потім кажуть що ти некрасива, от ще головою вдарилася. (Схлипує). За такі розіграші потрібно карати усіх причетних! Якнайжорстокіше!

Він (відкладає листи) : Давай я принесу тобі води.

Допомагає їй встати. Вона не пручається. Він садить її за її робоче крісло.

Вона (червона) : Не треба, ось в мене є.

Вона набирає склянку і починає з неї відпивати по-трохи води.

Він стоїть поруч і дивиться на неї. Вона перестає плакати, ще як встала.

Він опускається до підлоги і починає збирати ці папірці.

Він (збираючи): Ох і завдали нам прикрощів, ці папірці.

Вона мовчить, набирає воду в долоньку аби обтерти лице.

Він збирає десь з половину папірців, що розлетілися по кімнаті.

Він (напів до себе): Дивно, як можна було таке вигадати? Ще щоб все так співпало… ні, ну телефони час від часу дзвонять, це можна було статистично передбачити, але щоб слова які ми кажемо…

Він дозбирує листки, розуміє що вони стоять в неправильній нумерації.. починає їх сортувати.

Вона: Що ти робиш? (Відсуває (вбік, вліво) голову до нього, з-за трішки високого столика).

Він: Не хочу тобі завдавати прикрощів. Складаю їх по порядку.

Вона: Вже прикрощів завдано достатньо.

Він (напів посміхається до себе, говорить напів до себе напів до неї, вже остаточно організувавши всі листки): Ніяк не зрозумію як це працює? Звідки можна було знати, що ми скажемо?

Вона: Я завжди знала що у мене є вороги, тільки не здогадувалася що вони такі люті.

Він (доброзичливо): Хех. Вороги це звісно…

Він дивиться на стос паперів, а потім на неї.

Він: А тобі не цікаво що там далі?

Вона: Ця брехня?

Він: Може воно починається як брехня, а далі виходить на чисту воду.

Вона навіть привстає з свого місця.

Вона: Мені здається нам не слід було того читати.

Він: Але ж ми вже це прочитали.

Вона: Ми прочитали трішки, і воно мене вже образило.

Він: Ніхто не дізнається скільки ми прочитали, може далі щось буде хороше.

Вона намагається придумати що сказати. За цей час Він вибирає листок.

Він: Давай лише цього листка, може то якась п’єса сучасна, вони всі зараз однакові.

Вона спирається однією рукою на стола, зважує всі можливості. Всі за і проти. задумливо кусає свою нижню губу.

Він (опускає очі і починає читати) : «Змова - все починається з неї. Коли ви відділяєтеся від інших, бо між вас повниться змова. У очах, в посмішках, у довірливості, схилитися вухом, щоби пошепки розділити змову. Щоби повторювати. Це початок. Початок чогось можливого».

Він : Наче й правда, а наче й ні - це не про нас.

Він (читає далі вголос) : « Якийсь персонаж виходить з кімнати, і одразу за ним, з іншого боку від глядачів, на сцену заходить Він.

Вона (посміхається): Привіт!

Він (радісно): Привіт! Не міг вигадати причини прийти!»

Він готується перевернути сторінку. Вона закриває її руками і трохи нахиляє сторінку до себе.

Вона (голосом наповненим страхом): Я боюсь.

Він спантеличений.

Вона: Я боюсь. Не треба.

Він: Та що може трапитися? Та хоч будь яку сторінку відкриємо, хоч останню, там не може бути знання всього.

Вона: Я не хочу.

Він: Я вже напевно зрозумів, це якийсь надсучасний диктофон, що одразу видруковує текст з голосу. Інакше ніяк.

Вона: Давай зупинимось. Я не хочу знати, що на останній сторінці.

Він: Та це швиденько.

Вона: Ні. Припини.

Він(здивовано): Та це ж так - логічно?

Вона: Мені все рівно. Я не хочу знати.

Він: Ну тоді… давай я сам прочитаю.

Вона зупиняється, сумнівається.

Вона: І обіцяєш мені не розповідати?

Він: Обіцяю. Так, обіцяю.

Вона: Ні. Я передумала. Може там знову буде ця гидка брехня.

Він: Ну будь ласка.

Вона: Ні. Нізащо.

Він: Я лише подивлюсь останню сторінку.

Вона: Ні. Ти нічого не дивитимешся. Я тобі забороняю.

Він (непевно): Але ж…

Вона: Що?

Він: Ти не можеш мені заборонити…

Вона: Можу і забороняю.

Він:  Але ж..

Вона:  Що?

Він: Ми тоді не дізнаємось..

Вона: Не дізнаємось що?

Він: Чи це був диктофонний запис.

Вона (холодно): Мені однаково.

Вона тягне з його рук листи, ставить на столі на тому ж місці, на якому вони були, пустою стороною догори.

Вона: Нам пора йти додому.

Він киває.

Він: Ну добре, нам справді варто відпочити. Бувай, на все добре тобі.

Вона: І тобі.

Він збирається виходити, і помічає зіжмаканий аркуш який в нього пожбурила Вона.

Він опускається взяти його, Вона звідти не бачить що робить Він. Вона перебирає якесь канцелярське приладдя, і ставить його по місцям. Він бере аркуш і кладе в кишеню. Підіймається і виходить за двері.

Через півтора хвилини Він повертається назад. Вона вже ніби все поставила на місця, встала з-за столу і готується йти додому. Сумочка на плечі.

Він заходить тримаючи в руках розжмаканий папірець. Вона дивиться на нього, потім на папірець. Потім знову на нього.

Він (читає вголос): “Вона не розуміє що начальник ніколи не покине свою дружину, навіть якщо та довідається про їхні фіґлі-міґлі. І довго чекатиме, доки їх відносини з ним врешті не зіпсуються. А Той хлопець, який їй подобався з роботи, одноліток, знайде іншу панну яка буде щиріша з ним, і не триматиме запасним варіантом. І як тільки він признається в тому сам собі- почнеться його справжнє щасливе життя. Де не буде жалоби чи співчуття до інших жінок, лише до своєї».

Вона (на диво не гнівно) : Знову образи і гидкі слова, ну давай, я вже наслухалась їх сьогодні вдосталь. Вони вже не ранять мене.

Він: Я вирішив сказати тобі.

Вона: Ну.

Він: Що то все правда, що написано про мене. Може, і ти…

Вона: Та як ти смієш! Нехай хтось, але Ти! Продовжувати звинувачувати мене в цьому, підігравати чиїйсь хворій фантазії!?

Він: Не злись. Я шукаю пояснення.

Вона: Пояснення чого?

Він: Того листка.

Вона: Якщо про тебе те все правда, це не значить що про інших там також правда.

Він: Може ти теж признаєшся?(невпевнено)

Вона: Я знала. Я завжди знала шо ти закінчений бовдур і ідіот.

Він (трішки сміливіше) : Ти може ш не признаватися, я сам все розумію.

Вона: Я не могла і подумати що ти такий. Але це багато що пояснює. Особливо те, який ти лайдак.

Він нічого не відповідає. Рухається до столу і бере верхній аркуш, що є останнім і починає зачитувати його.

Він: «Вона прийде додому і думатиме про природу зради і справжнього кохання з чого що вийшло, про те, як Він майже її спіймав, але вона хитра, вона викрутилася».

Вона: Перестань читати цю маячню, якщо тобі не начхати на мене.

Він (продовжує): «В неї немає і не було ніколи ніякої тітоньки, воно просто не була певна в ньому настільки, щоб почати з ним зустрічатися. Однак, така її роль в цьому житті - залишитися нещасною на своїй маленькій квартирі на п’ятому поверсі, що виходить на вікна пожежників, що заважають їй спати, і намагатиметься вирішити завтрашні проблеми - завтра.

Це нічого не змінить, вона лишиться самотня і ніхто не візьми її в дружини.»

Пауза. Він дивиться на неї.

Він (продовжує читати): «Вглибині душі, в найтемнішому її куточку, вона цього і хоче – бути нещасною.»

Вона: Але ж там не може бути всього!

Він: Давай перевіримо!

Вона бере листки і прогортує ті, що вже ніби були прочитані.

Він: То ти визнаєш, що те що там написано правда?

Вона: Нічого я не визнаю.

Він: Ти сказала – «там не може бути всього»?

Вона: Я сказала «цього»! Чого ти чіпляєшся? Давай вже краще читати, якщо ти так цього хочеш.

Він: Добре.

Вони буркочучи відбирають листки які вже пройшли( проговорюючи «так», «ось», «це далі має бути»).

Він: А давай прочитаємо передостанній, якщо ми вже останній?

Вона: Нехай (псевдо безтурбовано, насправді занепокоєно та зажато)

 Вони починають читати репліки які призначені кожному.

Він (читає вголос): То чому ти ніколи не погоджувалась на побачення?

Вона (читає вголос): Я не непогоджувалась. У мене не виходило.

Він (читає вголос): Чому так завжди виходило що в тебе не виходило?

Вона (читає вголос): Це не моя вина! Ти на щось натякаєш!?

Він (читає вголос): Ні, просто запитую.

Вона (читає вголос): Виглядало ніби ти хочеш мене образити.

Він (читає вголос): Я просто хотів зрозуміти тебе краще.

Вона(читає вголос): О, давай перестанемо читати це.

Він (читає вголос): Там мало листків.

Вона (читає вголос): Я хочу це закінчити.

Він (читає вголос) : Я теж.

Вона (читає вголос): То давай.

Він (читає вголос) : Скільки б сліз вона не пролила, і які б ї гострі слова не були, її врода для нього більше нічого не значить. Він пізнав її серце.

Вона повільно починає плакати.

Він (читає вголос): …«плаче»…

Вона заходиться ще сильнішим плачем.

Він (читає вголос): …«заходиться ще…»… (Замовкає).

Він слухає як Вона плаче. Він не може плакати.

Раптом вона стихає, бере його обома руками.

Вона: Чи зміг би ти мене пробачити?

Він: Ти ж наче нічого ще не скоїла. Так? Я наче так пам’ятаю)

Вона: Нічогісінько. Скажи що для тебе найгірше у відносинах?

Він (довго не думаючи, по-простому): Зрада.

Вона (напів до себе): Ах зрада?

Він: Угу. Це так жахливо. Не знаю як люди примудряються потім довіряти один одному?

Вона кусає нігті.

Вона: Та якось вже розуміються.

Він опускає погляд на папір та читає пор себе - «чи зміг би ти мене пробачити?»

Вона: Чи зміг би ти мене пробачити?

Він: Ти ж мене вже запитувала.

Вона: Мені не сподобалась попередня відповідь.

Він : Та я ж наче нормально відповів.

Вона (розчаровано, напів тихо) : Ой, же дурний…

Він: Читаємо далі?

Вона: навіщо?

Він: Щоб зрозуміти.

Вона: Ще з перших листків все було зрозуміло. Ти просто не хочеш цього визнавати.

Він: Що зрозуміло?

Вона: Що ми розвага.

Він : Що?

Вона: Ми розвага!

Він: Та ні.

Вона : Ми якась розвага!

Він (задумливо): та ні..

Вона стикає себе вільною рукою за груди. НА неї знову збігають сльози. Вона впускає всі листки. Він нахиляється їх зібрати.

Вона (крізь сльози):  Ми що якась розвага? (Всхлипує) Чиясь іграшка? (Душить плач її) Там хоч гарна назва?

Він ,(намагаючись знайти підходящий хронологічно листок): У цієї історії?

Вона киває головою, виштовхуючи повітря носом.

Він: Немає. Просто «П’єса».

Вона розривається горесним плачем, сила звуку та образи, жорсткості ситуації досягає апогею.

Він простягає руку аби обійняти її та заспокоїти. Вона нічого не бачить крізь сльози. Не помічає його руху. Він непевно опускає їх (її?). Вона хаотично схоплюється за листки ніби то вони відповідальні за те що було і буде, і починає їх рвати.

Вона рве листки і один за одним, спочатку чим більше листків на великі шматки, потім починає рвати і їх на набагато менші.

Він нічого не може зробити.

Вони нічого не можуть змінити.

Шматочок долітає до ніг.

Відчиняються двері, чути крик «По-шта!», нікого не видно, лише нові принесені папірці. Він обертається і дивиться на них. Вона дивиться на них, і починає кричати.

Він (підбирає шматочок що впав до його ніг і читає його вголос) :Кінець?»