Сергій Зінченко. Конкурс одноактних п'єс

Сергій Зінченко

НЕ ВДОМА І ПІД  СУПРОВІД  З МИНУЛОГО

У кімнаті готелю – двоє друзів, які не бачилися більше десяти років, коли ще були студентами історичного факультету. І ось тепер – вони в кімнаті  удвох після несподіваної зустрічі на самому початку літа в цьому рідному для них місті.  Обидва –  у військовій формі, Бо третій рік, після 24 лютого 2022-го року, ворожа імперія намагається знищити рідну їм Україну. Сашко (позивний «Трактор») – півроку після важкого поранення, коли він був на фронті водієм бойової машини піхоти. У нього замість правої ноги – металевий протез, до якого він ще тільки звикає. А Віктора (позивний «Метелик») відпустили на кілька днів з бригади, де він дуже успішно воює оператором підрозділу аеророзвідки.  Його, Віктора, ще зі студентських часів жартома називали: «наш Левітанчик» за гарний дикторський голос, а у Сашка, навпаки, голос був і залишився хриплуватим.

Віктор (із хвилюванням у голосі):

 – Більше десяти років минуло… Це ж як третина життя, уявляєш собі, третина! А тут ще – стільки всього: і війна, і цей паршивий ковід, і ці постійні словесні та бандитські баталії навколо усім набридлих олігархів та корупції. Але найголовніше – ціла нова ера електронізації: і в різних мережах, і  в телефонах, і на, здається,  нескінченних екранах…

Сашко (не поспішаючи, помірно):

– Правда твоя: екрани, екрани, екрани… Мій батько взагалі каже, що як так далі справа піде, то люди і про небо забудуть, і про землю під ногами, а будуть тільки в екранах та разом з тими екранами жити. А що? Він у мене хоч і старий, ще з часів телевізорів та навіть отих радіобрехунців, але багато всього бачить і добряче розуміє. Та і сам я, десь днів три-чотири тому, дивлюся: сусідка з нашого підїзду Катря іде-бреде з коляскою, а в ній – хлопчик її. Іде-бреде-чеше і нічого не бачить навколо себе і перед собою, бо постійно дивиться у свій планшет, який тримає однією рукою, а іншою – ту коляску. Та і це ще не все! Бо до тієї коляски іде прив’язана її маленька собачка. А ще при цьому досить голосно звучить повітряна тривога. А їй – хоч би що! Бо ж не в Харкові десь, не в Нікополі, не кажучи вже про передок – тому  народ звик уже до цих тривог, не реагує так, як ще було навіть рік тому. Тож  я з Катрею привітався аж двічі, доки вони мене почула-побачила. А то, мабуть, прямо на мене наїхала б своїм отим транспортом на чотирьох маленьких колесах.

Віктор (посміхаючись і з подивом у голосі):

 – Щось ти вже дуже не сучасно все сприймаєш. Бо на екранах зараз – буквально все найважливіше в цьому світі! Та і сама війна відбувається фактично в прямому ефірі! Перша така війна…  Та й кому ж це я кажу? Сам же хвалився ще десь на першому курсі (коли ми тільки познайомились, пам’ятаєш?)…  Казав, що  була у тебе мобілка, коли ти  в школі ще в молодших класах навчався. Казав же?

Сашко (ствердно і спокійно)

 – Так, було таке. Батько тоді добре заробляв і зробив мені подарунок, як виповнилося мені дванадцять років. Вона й досі, маленька й старенька, лежить у мене в  скриньці, де все найцінніше… Було таке… А потім і комп’ютер зявився на столі…

Віктор (пришвидшуючи темп розмови)

 – Так, і я до тебе час від часу тоді забігав, поки в мене не було компа. А тепер – багато всього: і телефони різні, і ноут в машині, крім уже нового компа, і два планшети: старий і новий… І у тебе вдома – теж повно всілякої такої техніки, сам же говорив сьогодні  у першій нашій розмові після зустрічі…   То чого ж ти жалієшся на екрани? Там же – купа знань різних, бо не потрібні тепер ніякі-всілякі бібліотеки із височезними книжковими шафами, а все-все можна знайти на тих екранах.

Сашко (замислено)

 – Та розумієш, розумієш… Як це тобі сказати… Ну, коли я лежав у шпиталі, зі мною в палаті ще було троє хлопців, і у кожного – своє горе… Але чомусь говорили всі мало, бо у кожного був і мобільний телефон, і планшет. А говорили, в основному, тільки тоді, коли їсти приносили. І от одного разу я задумався про це і (віриш?) мені страшно стало. Так, страшно, хоча я  ж не в окопі, не в бойовій машині, а навпаки: в палаті, де про моє здоров’я піклуються… А страшно стало через те, що згодом кожен з нас житиме десь у своїй бульбашці, у своїх інтересах, у своїй якійсь вигоді, розумієш ти?.. Так, бо згодом  обслуговуватимуть кожного роботи зі своїм штучним (а не природним, що від Бога!) інтелектом… І виходить, що всі інші (які не входять у цю бульбашку, в це коло інтересів окремої людини) стануть непотребом, геть непотрібним якимось бур’яном …

Віктор (підвищивши голос)

 – Добре, хай так, Сашко. Але ми з тобою ось тепер перебуваємо  (кожен – зі своїм природним, що від Бога, інтелектом) не в окремій, так би мовити, бульбашці, га? Ми ж для чогось у рідному для нас місті від’єдналися, так би мовити, від своїх рідних і близьких і зустрілися у геть до того не знайомій нам кімнаті! Ти вважаєш, що це неправильно, а що повинні б зустрітися десь для цієї розмови у тебе або у мене вдома? То мені здається, що ти сам собі такими думками страху наганяєш. Так, бо тобі, мабуть, дуже хотілося висловитися-виговоритися про наболіле, а іншим виявилось це нецікавим, та й все. Можливо, у цьому справа?

Сашко (схвильовано):

 – Та воно ніби й так, але – не зовсім… Мабуть, поступово у кожного буде суто свій світ, а інші стануть зайвими, як той бур’ян… Люди після поступового занепадаючого інтересу одне до одного вимруть, а їхня місце займуть роботи… оті, що зі штучним інтелектом….  А пам’ятаєш, як ми колись могли годинами слухати, як пташки співають, і навіть записували ті чудові звуки на диктофон? А тепер – все екрани, екрани, а про живу природу взагалі поступово забуваємо. І до копалин, і до рослин, і до тварин, і до собі подібних  ставимося як до розхідного матеріалу… Стріляємо, вбиваємо…

Віктор (глузливо):

 – А ти ще долоні зімкни та молитовно підіпри ними своє підборіддя!.. Ти що: оту мерзоту паразитів, отих покидьків паршивих, що нищили-гвалтували дітей і дорослих у Бучі, в Маріуполі, в Херсоні та в інших українських містах і селах, називаєш «собі подібними»?! Добре, що ми сидимо зараз у готельній окремій кімнаті, а не вдома у твоїх або моїх батьків, або (ще гірше) не чують ці твої слова наші бойові побратими!.. Договорився!..

Сашко (опираючись словам друга):

 –  Та ні… Як… як ти міг про таке подумати?! Ті взагалі – ниці!. Наших, розумієш ти, наших хлопців і дівчат вбивають (то я сам так не точно висловився…), а світ дивиться і по краплинці дає нам зброю, хоч могли б усі разом навалитися на ту тварюку з його арміями грабіжників та злочинців і завершити війну… Виходить, що ми – якийсь там розхідний матеріал, бо всі інші – цінніші…  Так виходить…  А я взагалі-то про дещо глибше – про те, що трохи пізніше буде, до чого все йде з цими всілякими роботами і екранами проти живої природи.

Віктор (спокійно притихлим голосом і щось перемикаючи в своєму телефоні):

 – Вибач, прошу тебе, вибач, будь ласка, що не так зрозумів! То я зопалу так на тебе…, занесло мене на цю основну для мене тему про ту мерзоту… А зараз… зараз тобі підніму твій настрій!.. Зараз я тобі маленький звуковий подарунок з нашого минулого зроблю… Ось він!...

(Раптом почулося і цвірінькання горобців, і каркання ворон, і звуки інших птахів…)

Сашко (вигукує з несподіваною радістю в голосі):

 –  Ой, то це ще тоді?.. Це ті наші пташки веселі, так? Коли ми ходили в лісопосадку, що за стадіоном біля гуртожитку, і слухали там пташиний спів, а паралельно готувалися до екзаменів…   А чи довгий запис цей? Чи не можна його мені якось перекинути, га?

Віктор (усміхаючись):

 –  Так багато запитань одразу… Але відповідь буде одна: так.

Сашко (з благанням у голосі)

 –  А що як не вимикати, а послухати  хоч трохи, а то й продовжити цю нашу розмову під… Ну, щоб це був ніби як музичний супровід?

Віктор (з усмішкою в голосі)

 –  Нехай буде гречка… Тільки саме цей запис – він  короткий, недовгий. А значно повніший запис я тобі перекину.   

(Розмова триває під запис переспіву пташок)

Сашко (із сумом у голосі):

 – Як це красиво! Як світло і радісно стає на душі! Які ж ми тоді дурні були?! Не розуміли, що таке мир і безмежні умови вчитися і любити життя, дароване Богом!..  А тепер інше…  розумієш…

(Чутно стук металу об метал)

… Тепер уже розумієш, що не зможеш ніколи так хвацько бігати і вправно грати в футбол, як колись ото ми грали на тому стадіоні… Бо інвалід…

Віктор (з усмішкою, але твердо)

 – Заплач, Матвійку – дам копійку… Так, чи що?  Не тобі ж казати, скільки вже людей (і – яких!) загинуло… А ти… Краще б свою тему про бур’ян розвинув, бо вона – справді цікава. Особливо, коли він не сам по собі, той умовний бур’ян або непотріб по-іншому. Ну, а ще, крім нього, є сіячі, які начебто насіяли всюди корисної такої пшениці, а тому різні там красиві волошки, чорнобривці… бузок там, цілі верби різні виявилися отим бур’яном, який треба якомога швидше  викосити і знищити…

Сашко (глузливо)

 – Ага, зрозумів, про що ти… Як ото наш Київ – «за три дня».

Віктор (бадьорим голосом0

 – А вийшло навпаки: вся їхня зграя-армія – фігня!

(Раптово спів пташок обривається, а замість них звучать слова голосом папуги:

«Нехай буде гречка! Нехай буде гречка! Нехай буде гречка!» А після того (дуже голосно) сирена повітряної тривоги).

Сашко (з тривогою в голосі):

 – І що це має означати?  У нас же там папуг не було! Це я знаю точно! Та це ж хтось голосом папуги тричі твої слова повторив, які ти зовсім недавно сказав!..

Віктор (клацнув телефоном, вимкнувши звук тривоги)

 – Ага! І що важливо – у відповідь на моє майже матірне слово на адресу їхнього змієповзучого війська. Значить – підслухали нашу розмову, падлюки такі. Деергешники, чи що?

Сашко (із впевненістю в голосі)

 – Якби вони, то ми б тут уже не розмовляли…

(Раптово чути стук у двері)

Віктор (чути, як піднімається зі стільця і запитує):

 – А це часом не по наші ще живі душі?..

(Чути, як хтось  відмикає ключем і розчиняє двері)

Ні, тут нікого немає. Лише маленька таке  біле собача пробігло, виляючи хвостиком…

 (говорить з усмішкою в голосі)

 Точно, що не пу і не хтось із його поганого війська, а песик, мабуть.  Побіг кудись далі…

   (Чути звук, схожий на постріл)

Сашко (одночасно з подивом і з радістю в голосі):

 – Вікторе, ти не повіриш, але «Шампанське», що ти купив дорогою сюди, саме  відкоркувалося, але не все ще вилилось. Так що можемо ще випити за нашу зустріч. Тим більше – після раптового того стуку в двері і привітання хвостиком.  Значить Бог – на нашому боці. Так що сідай за стіл  і – будьмо!

 

 

 


Читати також