Лана Краска. Конкурс одноактних п'єс

Лана Краска

«Пацієнт номер Х»

Дійство від початку й до кінця відбувається в домашніх апартаментах лікаря психіатра, що вже декілька років перебуває на пенсії та навіть не наважується на приватний прийом. Його мета – відпочинок та усамітнення. А ще – книга одкровень пацієнтів, над котрою він щоденно працює.

Розкішна квартира на декілька кімнат, старовинні меблі з червоного дерева, комин на пів стіни, картини...  На кожному кроці, на кожному сантиметрові цього житла ніби тяжіє печатка багатства. Та й сам володар цих апартаментів ще той аристократ ( звісно, що за ритмом життя, а не за походженням ). Манери, котрим міг щиро позаздрити король. Стиль та елегантність у вбранні. Жодного зайвого руху, погляду чи слова. Пристрасть до вишуканих страв. Елітний сорт червоного вина. Сигари. Парфум спокуси – сандал, шкіра та мускус.

Сам лікар – високий, стрункий, сивочолий чолов’яга, що зберіг пружність та фізичну активність свого тіла, а також не втратив з роками характер ловеласа. Він вмів та продовжує вміти подобатися жінкам – навіть зараз допитливе око глядача може побачити на окремому столику цілу галерею фотокарточок з жінками та дівчатами. І цілу купу листів від прихильниць та колишніх пацієнток. Деякі з них відкриті, але більшість так і лишилася з особистими печатками.

Зараз лікарю не до цього. Він весь у створенні оповідок та розповідей – останнім часом його натура перебуває в полоні творчого процесу та нових амбіцій.

На початку розповіді глядачі бачать, як лікар сидить за столом, в оточенні списаних папірців та старих конспектів. Годинник показує шосту – за світлом настільної лампи та декількох бра можна здогадатися, що це вечір. Звуки відсутні – це додає впевненості в самітницькому стилі життя головного героя.

Періодично лікар робить короткі записи в конспект, більшість же часу – читає чергове досьє чергового пацієнта. Деякі справи він проглядає швидко, навіть дуже швидко. Частину з них просто відкидає на низенький стільчик, що стоїть поруч і слугує за тумбочку. Така виважена, монотонна праця попри свою одноманітність має безліч витонченого шарму.

Нарешті до рук лікаря потрапляє жовтувата від часу та заплямована чимось коричневим тека з документами. І він завмирає на декілька хвилин. Обличчя залишається майже без емоцій, хоча... Все ж таки глядач помічає, як лікар примружує очі, щоб не заплакати.

До цього нервового жесту додається стукіт у двері – спочатку тихенький, навіть тендітний, а при повторі – грубий та зовсім безцеремонний. До лікаря хтось прийшов. І ось цей стукіт – можливо при певних обставинах зовсім звичайний та буденний – приносить із собою дисонанс у відлагоджену картину самітника. Лікар нервово здригається і тека падає йому з рук. Папірці віялом розсипаються по паркету, ніби окреслюючи коло, центр котрого – головний герой. Лікар, котрий за правилом хорошого тону мав би підвестися та зустріти таємничого гостя, залишається сидіти на місці. Його погляд невідривно прикутий до тих аркушів, суцільно списаних дрібним, ледь не бісерним почерком.

Стукіт у двері повторюється ще декілька раз. І тільки опісля цього лікар таки повертається у світ реальності та демонструє бездоганні манери джентельмена. Швидко та пружно він підводиться з-за столу і в декілька широких кроків опиняється біля вхідних дверей. Ввічливо усміхаючись ( бо ввічливість – то запорука успіху ) лікар прочиняє двері. В ту ж саму мить кімната сповнюється звуками раптової грози – гучно гримить грім, двічі спалахує блискавка ( і від цього блимає світло в апартаментах – на декілька секунд електрика зникає ), в приміщення вривається холодний шквальний вітер, що поривами збиває на підлогу фотокартки, нерозпечатані листи, підіймає у повітря папери з жовтої теки, що до цього лежали на підлозі напівколом. В квартирі – до цього спокійній та стриманій – панує хаос.

На порозі квартири стоїть жінка. Її обличчя сховано під бордовим капором, а весь одяг гармонізує з погодою – темний, простий, з ароматом дешевих тканин та бідняцького життя.

Один погляд і привітна посмішка на обличчі лікаря змінюється на вираз презирства. Бідняки ніколи не приваблювали його творчого ентузіазму, а з експериментами він вже давно покінчив, років так десять тому. Головний герой сповнений рішучості зачинити двері з усієї сили і настільки сильно та проти будь-яких ввічливих манер, щоб ця вечірня приблуда відучилася раз і назавжди так безцеремонно гепати в двері до благородних панів, але...

Гостя робить жест – підіймає вверх вказівний палець правої руки і лікар, шокований, починає повільно відступати назад, у вихор холодного вітровію.

Візитерка повторює крок за лікарем. Він один назад, вона один вперед. Він один назад, вона знову один вперед – і так продовжується доти, доки вони не опиняються біля комину, десь на середині лікаревого імпровізованого домашнього кабінету.

Черговий порив вітру знову перемішує папери, а потім різким шквалом покидає приміщення −  він повертається туди, звідки прийшов. Наостанок гепає дверима так, що головний герой аж підскакує на місці.

В розкішних апартаментах знову чутно пронизливу, моторошну тишу. Розкидані фотокартки та папери лишаються без уваги головних героїв.

Пауза триває декілька довгих хвилин, під час котрих напруження між головними героями ледь не іскрить від шаленої енергії. Врешті-решт лікар проявляє ще одну якість джентельмена – попри те, що він впізнав,  хто саме переховується під темним одягом і почав здогадуватися, для чого саме ця пані з’явилася зараз в його домі, він першим вітається до гості.

               Лікар – Добрий вечір, пані ( тон голосу хоч і більш-менш нейтральний, проте ось це звертання «пані» він промовляє максимально розтягнуто, підкреслюючи контраст та абсурдність їхнього спілкування на рівні ).

За правилами він мав би ще вклонитись, одначе демонстративно цього не робить. Навпаки – ще сильніше розправляє спину та плечі, від чого його гостре підборіддя задирається ледь не до неба. Перша емоційна реакція вже встигла поступитися місцем стриманості та стійкості – тому лікар впевнено починає невидиму шахову гру зі своєю суперницею.

Гостя на цей виклик ніяк не реагує, демонструючи таку ж саму зверхність, ніби відбиває пас. Занадто повільним жестом вона знімає з голови капор та розстібає гудзики дорожнього пальто. На мить завмирає, ніби даючи шанс на обрання інакшого розвитку сюжету, однак лікар лишається непорушним і гостя, всміхнувшись напрочуд радісно та відкрито, самотужки знімає пальто і витонченим жестом кидає його на підлогу. Задоволена своїм вчинком, вона легенько киває головою у відповідь на привітання та не чекаючи на дозвіл, починає спокійно та виважено досліджувати апартаменти. Відвідувачка торкається кожного предмету без виключення ( і це при тому, що на її руках досить чітко помітно бруд ), деякі з них оглядає дуже уважно, навіть педантично, періодично осудливо хитає головою – і увесь цей час не забуває про ввічливу посмішку, адресовану лікареві ( хоча більшість сказала би, що то не посмішка, а справжнісінький звіриний оскал ).

Лікар певний час мовчки спостерігає за таким нахабством, одягненим у найгірше та найбрудніше вбрання, котре тільки можна було собі уявити. Йому все ще хочеться вірити, що бачене ним – то сон. Що достатньо декілька разів заплющити та розплющити очі і видіння зникне саме собою. Але цього не стається, хоча лікар вельми вправно моргає. Диво не спостерігається, а на додачу ще й тонка душевна організація головного героя не витримує баченої ницості і він починає діалог. Першим, як і належить справжньому джентельменові.

               Лікар – Твої манери залишилися такими ж – неначе й не було роботи на десятиліття. З чим увійшла колись до цього дому, з тим і лишилася – єдиним розчерком закреслила усю мою роботу. Бо бути мов тварина, мов істота – то твоя шкіра, твоя сутність. Якщо хотіла здивувати мене цим чи шокувати − то помилилася. Від слова «взагалі». Таке я бачив, і не раз. Натуру, що з народження купається в багнюці, не в силі освятити в благородство навіть Бог.

На цих словах відвідувачка зупиняє свою «ревізію». Поворот, іронічна посмішка на заздрість кобрі, ледь вловиме «ах!» і награні аплодисменти.

              Відвідувачка – Браво! Браво! Який чудовий та красномовний початок! Шкода тільки вашого ідеального паркету, інакше б впала доземно в поклоні, плазуючи перед вашою тонкою самоіронією. Бути настільки самозакоханим, що порівняти себе та Бога – звання «професор» надається саме за це, чи не так?

Голос героїні приємно хрипить та тяжіє до нижніх басових нот − на відміну від голосу лікаря, котрий в кінці ледь не кожного речення зривається на фальцет.

Бесіда продовжується. Лікар повертається до своїх записів ( яке йому діло до цієї божевільної ?) – на показ демонструючи зайнятість та зацікавленість у вивченні чергової теки зі спогадами та спостереженнями, а гостя продовжує свій прискіпливий огляд  квартири – щоправда, вже не торкаючись руками вишуканих предметів.

             Лікар ( з відчутним роздратуванням в голосі – ще не в повну силу, але як то буває, коли доводиться повторювати цілком очевидні та зрозумілі речі багато разів ) – Кожен майстер своєї справи є богом. Чи то лікар, чи то пастух – головним критерієм є вправність та знання. Цю істину було підтверджено задовго до мене, ще за часів Священних Імперій – я всього лиш ще один доказ правдивості цього твердження. Навіть ти повинна пам’ятати, що докази та факти постійно додаються та оновлюються. Хоча в твоєму випадку вірною є інша істина − Богу властиво помилятися. Попри свою природу він все ж є живим, а не штучним. Створення жінки є нічим іншим, як помилкою. Не фатальною, проте помилкою. А помилки, як відомо, творять історію.

Поки триває діалог, до нього починають додаватися звуки музики – спочатку мелодія ледь відчутна і трохи легка за своїм наповненням. Проте з кожною наступною фразою головних героїв тональність мажор поступається мінору – і чим далі, тим він гучніший та трагічніший.

             Відвідувачка ( ледь стримуючись, аби не вхопити до рук одну з багатьох порцелянових статуеток та запустити нею в лікаря ) – А чоловік – то ідеал? Створіння без єдиного нюансу? Шедевр у всій його красі? То саме так є − по-вашому чи по-божому?

Голос героїні потроху змінюється. Якщо на перших фразах він звучав хрипко та мелодійно, то діалог пробуджує в ньому нотки тривожності та знервованості. З кожним новим продовженням бесіди, з кожною новою річчю інтер’єру, що потрапляє відвідувачці на очі – героїня все більше дратується та стає схожою на маленький кровожерливий вулкан. Лікар же дивним чином лишається спокійним та зосередженим – складається враження, що він перебуває на полюванні та в думках вже смакує дичину – свій трофей. Заради відповідей він навіть відкладає в бік щойно відкриту для прочитання теку – його руки тепер вільні та додають жестикуляції на певних, особливо важливих словах.

             Лікар – Чоловік – то ідеал. Без сумнівів. Ідеал як по-божому, так і по-моєму. А хіба це є хибним твердженням? Одна лиш стійкість характеру чого вартує. Не кажучи про інші, не менш важливі якості... Така моя є відповідь – слова заради правди. Якщо ж скажу інакше – ти все одно з піною у рота почнеш доводити своє, навіть не розуміючи − а що саме я тобі відповів. І якими саме були істини в моїх словах – на стороні чоловіків, чи на стороні жінок. Але не це є найстрашнішим в твоєму стилі ведення бесіди. Не твоя цілковита темрява та необізнаність – а крик. От його ти завжди використовуєш як козир – волаєш так, що навіть демони готові бігти за край світу. Потім в діло підуть сумнівні факти, котрих насправді не було – політ фантазії таких же божевільних, як і ти... А я не хочу крику. Тим більше я не хочу повторення всього, що чув ще десять років тому. Там нічого нового, цікавого чи хоча б більш-менш сформованого в подобу думки.

            Відвідувачка ( в крик ) – Настільки сумніваєтесь у моїх фактах?

            Лікар ( гепає по столу правою рукою – точно, виважено та сильно. Голос при цьому залишається таким же спокійним та врівноваженим ) – Настільки сумніваюся в тобі. Ба, навіть більше – достеменно знаю всі твої думки, рефлекси та табу. За десять років вивчити щось нове, опанувати знання чи бодай до автоматизму відшліфувати звичку одягатися у чисте та попрасоване – це аж дуже занадто для тебе. Це неможливо. Копирсання в лайні – ось що для тебе означає слово «життя».

            Відвідувачка ( повільно та надто тихо ) – Продовжуєте мати мене за нездару? За безцінь? За скотину? Скажіть же мені правду, не грайтеся...

На цих словах гостя обережно підходить ближче до столу, за котрим продовжує сидіти лікар. Ці кроки схожі на відкритий наступ – навіть музика, що до цього ще мала в своєму звучанні бодай декілька останніх мажорних натяків, цілком і повністю переходить на сторону мінору. Світло в кімнаті починає періодично блимати – по кутках апартаментів деформованими плямами розповзається темрява.

              Лікар ( монотонно та виважено ) – Продовжую нагадувати тобі правду. Хоч я і не папуга, аби мої слова лишались на постійному повторі. Я звик до того, що мене слухають і розуміють – принаймні вдають, що розуміють. І довіряють, а не сумніваються у кожній пораді та діагнозі. Бачиш, навіть зараз я лишаюся вірним своїм принципам – ти потребуєш допомоги, а тому я забуваю про власні гордощі та знову говорю тобі правду. І вкотре наголошую, хоч і розумію – слова пройдуть повз, але... Я не можу не говорити правду.  Ілюзії – то вигаданий світ. То ефемерність – рафінована й солодка. А ти, на жаль, існуєш у реальному світі, де біль – ознака того, що ти ще є жива. В ілюзіях достатньо тільки мріяти, а от в реальному житті треба працювати. Постійно працювати над собою. І постійно знаходити баланс між сильнішим та слабкішим болем.

Кінець промови дається головному героєві важче, аніж він на те сподівався. Втома від вечірнього візиту змішується з роздратуванням – лікар ніколи не любив незапланованих відвідин, а тим паче, коли під час гостювання доводилося читати лекції. Хоч ззовні він лишається все таким же осередком спокою, та всередині починає назрівати буря. Попри правила та етикет, він дозволяє собі зараз випити бокал червоного вина. За декілька швидких ковтків. Ще б сигару, але то на поки залишалося про запас.

            Відвідувачка ( продовжуючи повільно цідити слова, ніби дозуючи отруту ) – Але для чого? Для чого все життя тягнутись до вершин і при цьому щоденно повторювати собі, що ти бруд? Що ти лайно? Що ти не маєш права навіть дихати повітрям поруч з тими, хто є успішніше та краще, аніж ти? Для чого слухати від інших, а найперше – від вас – що я не дорожча за гнутий мідяк?

            Лікар – Знову ( гірке, роздратоване зітхання )... Ти знову провисаєш і вдаєшся до філософії... Знову йдеш у пітьму власного негативу і не помічаєш цього... ( зітхання повторюється – цього разу більш триваліше та сумне ) І все ж таки я не всесильний Бог, якщо так і не зумів позбавити тебе цієї звички... Професор без підтвердження звання – це сумно...  Що поробиш? Є деякі закони, котрі лишаються без змін – і байдуже на те, скільки минуло епох та поколінь. Тяжіння до мазохізму – ознака, притаманна нижчим кастам. Їм хліба не давай, а дай лиш покопирсатися брудними руками у світлому шедеврі аристократичної думки. Забруднити все довкола себе та перетворити на свинарник... Історію змінити неможливо!

В підтвердження своїх слів та на знак усвідомлення власної слабкості, головний герой розводить руками – мовляв бачиш, я теж вмію програвати − а потім знову повертається до столу, до документів та тек. Кроки його обважнілі, а сам він якийсь зіщулений та згорблений.

            Відвідувачка ( з певною долею тріумфу в голосі ) – Якщо садизм і є у цьому світі, то ймення йому інше – аристократія. Витончений стиль тортур під прикриттям із шовку та золота. Коли весь світ під ноги від моменту народження. Всім іншим залишаються святість, доброта, чесність, справедливість, відданість...

            Лікар ( відмахуючись від гості рукою, ніби від нав’язливої мухи ) – От тільки не треба монотонно перераховувати мені ті якості, котрими ти ніколи не володіла. Демонстрація того, чого насправді нема – то смішно й не пасує колишній вихованці цього імпровізованого закладу. Ми ж не на фермерській ярмарці, щоб задорого продати те, що не вартує і копійки. Сподіваюся, ти не образишся на таку відвертість – товар, що був не один раз у вжитку, цінується з відміткою в мінус. До того ж − якщо вже розмова триває, а ти вперто не помічаєш, що я працюю ( в підтвердження своїх слів головний герой демонстративно підіймає вгору чергову теку ), то може на краще буде замінити спіч про благородство на розповідь про справжню мету твого візиту? Вельми цікаво буде почути заради чого ти місила багнюку ледь не на кожній вулиці цього міста, доки доля не вказала шлях до цих дверей. Десять років вештатися десь на околицях, щоби таки повернутися сюди. То скажи – навіщо це? Тобі не здається, що так буде на краще – правда натомість ігрищ?

На декілька миттєвостей апартаменти лікаря занурюються в тишу – навіть музика, що до цього вже лунала досить таки гучно, завмирає на нижніх нотах. Візитерка мовчить – їй нема чого сказати у відповідь на пропозицію зізнання. Вона лишень знову ввічливо посміхається та спрямовує свій погляд на столик з фотокартками  − деякі з них, збиті вітром, так і залишилися лежати на підлозі, поруч з листами.

             Відвідувачка ( максимально спокійно та холодно ) – А тут нічого так і не змінилося... На смертне ложе теж надсилатимуть свої портретики, приправлені словами щирого в лапках кохання? Яке ж ти все таки паскудство, впереміш з естетикою... Роки йдуть – звички все ті ж. Лиш дещо додалось, та й те з новинок. Раніше золотого в інтер’єрі було менше...

             Лікар – Приємно чути. Хоч слова ці йдуть від тебе. Проте вони не фальш, а справжні й від душі. Але не в цьому суть – що ти хотіла?

             Відвідувачка – Побачити мучителя свого і крапка. Невже це так багато?

Музика повертається – апартаменти сповнюються тривожності та темряви. Світла від декількох бра майже не вистачає, аби в кімнатах можна було все чітко побачити. Чорний колір забирає дедалі більше простору, та головні герої ніби не помічають цього – їх занадто поглинула розмова.

             Лікар ( поблажливо та з посмішкою ) – Завдячую за правду, але в реченні твоєму є одна помилка. Як твій наставник – хоч і в минулому – не можу дозволити собі не виправити цей нюанс. Він не надто вже суттєвий – бо називати речі своїми іменами ти ніколи не вміла. Нема чого й зараз сподіватися від тебе змін. Та все ж намагайся говорити правильно – побачити вчителя. Так розмова матиме ліричний та приємний характер.

             Відвідувачка ( знову зриваючись на крик ) – Учитель не тримає учня, мов собаку! На ланцюгу! Знадвору! В конурі! У будь-яку погоду! Без хліба! Без води! Без одягу!

             Лікар ( у відповідь теж переходячи на підвищені інтонації ) – Учитель має право так вчинити, а надто коли учень – дикий звір! Скажений та відбитий від суспільства по всім аспектам принципів й моралі! Чи треба було це собаченя до себе в ліжко, на шовкове ложе? І годувати, мов маля?

             Відвідувачка ( на емоціях перевертає столика з фотокартками ) – Я не собака, я – людина! Людина! Дівчина! Жінка! Я мала й маю власні почуття! Я відчуваю біль, любов і ласку. Я є жива і справжня!

             Лікар ( підвищуючи голос ще на декілька децибелів ) – Ти ніщо! Суцільне, абсолютне, помилкове ніщо! Прибирати лайно після худоби – ось рівень здібностей та інтелекту! У записах твого перебування самі лишень ілюзії та мрії, немає натяку на розуміння ситуації, нема прогресу. Тільки непокора! В усьому – навіть в намаганні запхати до рота найжирніший шматок. То це є справжня ти? Свиня в людській подобі? Протест у всьому й демонстрація зневаги? Й найперше кому? Своєму вчителю, котрий бажав тобі допомогти – перетворити звіра на людину...

             Відвідувачка ( перебиваючи головного героя ) – Ти підкладав мене у ліжко! На той червоний шовк! До всіх, хто був тут на гостинах! Наче шльондру! За безцінь, за ніщо паплюжив мою честь!

На останніх словах візитерка навіть притопує ногами від того, що її переповнюють емоції та власний біль від спогадів.

На цю репліку лікар вже не має сили не реагувати – його витримка та виховання джентельмена миттєво падають до відмітки нуль ( вечірня гостя таки знайшла слабке місце і вдарила з усієї сили прямісінько туди ). Головний герой пружно та рвучко підводиться з-за столу – декілька швидких кроків і він вже стоїть біля своєї колишньої пацієнтки, майже впритул. Його руки стиснуті в кулаки, погляд ніби блискавиці Зевса – здається, ще мить і він просто розчавить нахабу, мов комаху. Темряви довкола головних героїв стає дедалі більше, світло концентрується лишень там, де знаходяться лікар та відвідувачка. Музика продовжує мінорно додавати звуків та напруги.

             Лікар ( крізь зуби ) – Я вчив тебе манерам спілкування – не тільки за келихом ігристого чи на прогулянці парковими алеями. Я знайомив тебе зі світом чоловіків – справжнім світом, без рожевих окулярів. Я намагався в будь-який спосіб зробити з тебе леді – навіть якщо для цього доводилося власноруч міняти тобі нижню білизну. Навчав правильному коханню, в класичному місіонерському позуванні. Чи ти хотіла б так пізнати жінку? Самій бути у ведучій ролі, а не підкорятися горизонтально? То треба було просто розповісти мені, своєму вчителю, про ось такі дикунські бажання. Не ховатися у свої брудні спідниці, а сказати мені правду.

           Відвідувачка ( вигукуючи прямісінько в обличчя лікарю ) – Ти збоченець! Тварина! Ти...

           Лікар ( таки не витримує і хапає відвідувачку за шию. Стискає її до хрипів, однак не настільки сильно, аби вона зупинилася і замовкла ) – Для благородних леді я втілення манер, краси та статку. Поглянь сюди, на імпровізований вівтар кохання. Скільки панянок та леді! І всі вони готові віддати найдорожче – свою душу – в обмін на одну-єдину ніч у цих апартаментах. А ти сюди ввірвалася, мов та курва в тічку – без жодного запрошення. Ще й маєш наглість звинувачувати мене в  тому, що десять років вперто не хотіла лікуватись. Що мешкала ось тут за просто так. За те, що я на власні кошти купував тобі одяг, харчі, книги... Десять років, за котрі ти не заплатила жодної монети! Тоді як інші лиш за один сеанс позбувалися маєтків та статків... Невдячне, паскудне створіння!

І головний герой з силою відштовхує від себе колишню пацієнтку, з садистським задоволенням спостерігаючи, як вона плазує у нього під ногами, відкашлюючись та хрипко заковтуючи повітря ротом. Посмакувавши тріумф, лікар гордо повертається до свого столу, не помічаючи, як відвідувачка дістає з карману свого брудного плаття револьвер.

          Відвідувачка ( хрипко та тихо – відхекуючись та періодично кашляючи ) – Це паскудне створіння ( кахи-кахи ) слугувало тобі експериментом... Скільки трактатів ти написав, практикуючись на мені? ( кахи-кахи ) «Емоції залежать від кількості партнерів», «Голод стимулює розумову діяльність», «Фізичні покарання ( кахи-кахи ) як засіб контролю над внутрішньою агресією»... І це лише ті, за котрі ти отримав звання та славу, а я – чергове покарання за уявний непослух ( кахи-кахи )...

Перемагаючи біль, головна героїня таки підводиться на ноги. Її дихання більш-менш вирівнялось, очам повернулась чіткість – проте вона ще не наважується на останній, фатальний крок. Темрява до певної міри допомагає їй виграти час – револьвер лишається непоміченим.

          Лікар ( все так же повчально та монотонно ) – Це все лірика. Банальне копирсання в минулому з єдиним наміром – з’ясувати, хто і кому винен. Розмова в такому тоні перетворюється в нісенітницю, переливання з пустого в порожнє. Подібні ігрища мене ніколи не спокушали, а тому...  На краще коротко озвуч мету свого візиту і прощавай. Де двері – ти знаєш.

Апартаменти знову поринають у тишу – музика обривається останнім гучним акордом і зникає. Повноцінним учасником діалогу лишається тільки темрява.

          Відвідувачка ( спокійно ) – Ти пам’ятаєш Ганну? З містечка Свирідок?

          Лікар ( абсолютно зацікавлено та навіть радісно ) – Ганнусю? Мою маленьку дівчинку? Волів на краще би не пам’ятати, та свідок мені Бог – я пам’ятаю все. То що вона? Привіт передавала? Чи може має прохання особисто до мене? Вона, напевно, вже онуками втішається – і заплітає в коси сиве волосся... Смішна така!

На обличчі головного героя помітно ностальгічний настрій – він усміхається якимось своїм спогадам і бачені зараз ним картини однозначно приємні та солодкі.

          Відвідувачка ( ще спокійніше ) – Вона померла. Взимку. Від застуди.

Її слова лунають дозовано, ніби удари батога. Так забивають гвіздки у дерев’яну кришку, проводжаючи в останню путь. Так методично додають отруту в бокал з вином.

          Лікар ( з болем в голосі ) – Вона померла? Взимку?

Головному героєві на мить аж паморочиться в голові від болю втрати... Ще секунду тому він був щасливим, а нині – вбитий горем. І саме зараз він помічає револьвер, націлений йому прямісінько в серце. За правилами життя чи очікуванням вечірньої гості він мав би якось відреагувати, та новина про смерть дорогої людини вже й так знекровила його душу – тому лікар лишається непорушно сидіти за своїм столом.

          Лікар ( хрипко та тихо, не відводячи погляду від сірих очей колишньої пацієнтки ) − А ти раніше віднайти мене не мала змоги чи як? Невже так важко було написати листа? Попросити про допомогу?

          Відвідувачка ( з насмішкою ) – У кого? У гвалтівника?

          Лікар ( твердо та глухо ) – У мене. У людини, котра ніколи не відмовить в допомозі. Ніколи і нікому. Тим більше − Ганнусі... Моїй маленькій дівчинці... Померла від застуди... Від застуди... Від безгрошів’я! ( головний герой зривається на крик – несамовитий, сповнений сліз та болю від втрати )  Від того, що ти знала і змовчала. Ти! Певно лікаря до неї не викликала? Рахувала копійки? Складала їх собі на витребеньки? А ще дратуєшся на правду – ти ж сволота! Ти стерво! Бруд, лайно, сміття!

Музика вривається на сцену на повну гучність свого басу, світло знову то є, то зникає. Темрява танцює рваними пасмами, ніби є таємним дирижером цього дійства. Відвідувачка підходить ще ближче до столу – тепер лікаря та револьвер розділяє відстань у декілька десятків сантиметрів.

          Відвідувачка ( криком, від котрого вся її істота аж тремтить і сіпається ) – Я не сволота! Я її донька! Її єдине чадо! І пляма ганьби на все життя, бо я безбатченко! Нагуляна дитина...Ганнусина донька... Не хочеш знати хто зробив оте? Хто згвалтував її і викинув, немов сміття? Спаплюжив її честь, а потім те ж саме зробив з її дитям? Вона вважала, що з тобою мені буде краще. Що я стану благородною пані. Що ти приймеш мене, а ти! Ти! Поліз до мене в першу ж мою ніч! Ось тут! У цьому домі! Ненавиджу тебе за це! Ненавиджу!! Ненавиджу!!!

На емоціях, розхристана від спогадів та правди, знервована до максимуму – головна героїня робить постріл. На білосніжній ідеальній сорочці лікаря розтікається червона пляма. Відвідувачка тихо зойкує – чи то від переляку, чи то від усвідомлення того, що місія її виконана. Музика обривається разом зі звуком пострілу. Світло вже не блимає, а темрява зупинила своє смертельне вальсування.

Лікар здивовано оглядає себе – він ніби перебуває в прострації. Йому не боляче, йому дивно. Важко віриться у скоєне. Здається, що це все ілюзія. Головний герой навіть перевіряє ту пляму – торкається до неї пальцями. Але кров справжня. І постріл справжній. Факт – один із тих, котрі він так любив.

          Лікар ( з останніх сил, хрипко та дуже тихо ) – І все ж таки ти є моя донька... Ганнусі свого часу забракло мужності... А ти змогла... Ти це зробила... Моя дитина... Мо...

Останнє слово так і лишається несказаним.

                                      Завіса.

          

       


Читати також