Панкевич Мія. Конкурс одноактних п'єс

Панкевич Мія

POST MORTEM

CЦЕНА

На екрані позаду сцени з’являється біла порцелянова маска з червоною сльозою біля ока. Спочатку маска показана на весь екран, потім вона зменшується, падає вниз і розбивається об бруківку на друзки. Друзка з червоною сльозою відлітає в бік, сльоза заповнює екран, доки він не стає повністю червоним. Червоний прожектор наводить промінь світла в точку, де з’являється істота, яка рухається , як лялька-маріонетка ( на істоті білий з сіро-чорними плямами пошарпаний одяг, нитки від рук і ніг тягнуться по підлозі ). Істота сідає на біле крісло-гойдалку, яке стоїть з правого боку сцени, ближче до середини.

Білий прожектор освітлює лівий бік сцени, де стоїть налякана дівчина ( на дівчині довга подерта темно-синя сукня). Дівчина тяжко декілька разів вдихає повітря і падає на коліна на підлогу, в білу крейду, яка здіймається навколо дівчини клубами білої куряви. Дівчина підводить погляд на істоту і починає гойдатися в такт крісла-гойдалки. Згодом дівчина заспокоюється і завмирає.

Між істотою і дівчиною на задньому плані стоїть велика біла клітка з птахом, яку ледь освітлює білий прожектор. Тиша. Істота посміхається дівчині.

Істота:

  • Ти бачиш мене?

Дівчина ствердно хитає головою, але не наважується щось відповісти.

Істота:

  • Ти не мусиш боятися, я ж завжди з тобою.

Дівчина дивиться на руки:

  • Я не розумію, де я?

Істота:

  • Ми там, де зараз і повинні бути, але ти маєш згадати, чому ми тут…

Дівчина піднімається з підлоги і оглядає всю залу, а потім розглядає свою подерту сукню.

Дівчина:

  • Я пам’ятаю, що живу 20 років. Пам’ятаю свій дім, своїх рідних ( охоплює себе руками за плечі і нахиляє голову в бік). – Мене звати Софія – (пауза) – я пам’ятаю людей, різних. Інколи ми віддаємо все людям, які користуються нами, роблячи невинний вираз обличчя. Часом, здається, навіть найближча людина може перетворитися на незнайомця і своїми вчинками, словами, поглядами закатувати тебе до нерозуміння своєї сутності. Я пам’ятаю, що кохала. Він мене теж, але потім щось відбулося, щось страшне, таке, чого не мало б бути.

Зненацька істота починає голосно плескати в долоні, аж раптом замовкає і підносить до губ вказівний палець, озирається навколо.

Дівчина налякано дивитися на істоту.

Істота починає заперечно хитати головою.

Дівчина так само хитати головою.

Дівчина:

  • Я б не була в цьому незрозумілому місці, мені б не було так боляче, якби не сталося щось жахливе. Ні, я не хочу в це вірити, я не хочу про це думати, бо вже не знаю, чи довіряю сама собі. Як можна далі довіряти своїм почуттям, думкам і серцю, коли все було оманою, коли все – брехня! Чому люди змушують тебе змінювати свої переконання, забувати свої принципи? Вся моя душа прогнила та потроху пронизливо перетворюється на попіл! Чому я це допустила, чому була настільки незряча? Бо кохала, бо довіряла, бо відкрила себе не тій людині, але звідки мені було це знати? Як знати, де справжнє золото, а де підробка? Чому люди говорять і переконують тебе, що не скривдять, а коли знаходять твоє вразливе місце, то жалять? І чому це настільки болить, що не хочеться нічого згадувати, хочеться, щоб усе було як раніше. Я хочу бути знову щасливою!

Дівчина знову сідає на долівку, прикладає руки до обличчя і розхитується. Істота простягає ліву руку і показує на долоні червоне анатомічне серце. На екрані також висвітлюється образ серця.

Істота:

  • Ти маєш згадати, мусиш звільнитися! Ми повинні подолати це разом. Згадай!

Дівчина піднімає погляд на істоту, на її руку. Закриває лівою рукою собі рот і заперечно махає головою.

Дівчина:

  • Я не можу, я не хочу ще раз це переживати. Мене розриває зсередини від болю! Від відчаю і страху! Моє серце, усе моє єство ніби вкривається все глибшими порізами, від яких моє холодне, змарніле тіло (потирає правою рукою свою ліву руку) просякає тяжкою, киплячою від гніву кров’ю. Моє тіло стає тяжчим і тяжчим, я вже не можу ним вправно керувати. І усі спогади, наче пісня, яка спершу тобі сподобалася. Тож ти вмикаєш її ще раз, а потім слухаєш весь день лише її, а коли не слухаєш, то вона не покидає твоїх думок. Тоді це переходить із симпатії в захоплення, з захоплення – у залежність. Це вже стає не просто піснею, а наркотиком, який з кожним разом втрачає свій смак, але відмовитися від нього ти вже не можеш, тобі потрібно більше, ти – приречений! І так та пісня починає терзати тебе, вона володіє тобою: твоїми емоціями, думками, діями. І це вже болюча, одноманітна, безперервна кривава пісня. Я постійно прокручую в голові усі події, наче на каруселі, яка була кольоровою, але вона обертається з такою швидкістю, що все зливається в чорний нерозбірливий гул, який вже настільки гучний, що здається, що моя голова скоро розірветься!

Дівчина хапається обома руками  за голову.

Дівчина:

  • Спочатку я себе питала: «як це все закінчилося»?, а тепер я хочу дізнатися, коли це все скінчиться! Але що буде далі? І скільки я тут буду? Чи хочу я ще бути…? Я боюся звільнення від цих тяжких ланцюгів спогадів…

Істота зупиняє крісло-гойдалку, виструнчується, сідає рівно і кладе обидві руки собі на коліна. Нахиляє голову в один бік, потім в другий і видихає.

Істота:

  • Ти! - (показує вказівним пальцем на дівчину) – Була вже тут, коли ми зустрілися вперше! Не шкодуй про пережите, ти повинна відпустити! Тоді ти була значно меншою, ти не мала ще таких глибоких почуттів, ти лише почала свій шлях тоді, коли ми зустрілися вперше.

Дівчина витирає сльози, які ллються по її щокам. Вона підводить погляд на істоту. Теж виструнчується, сідає і вкладає руки собі на коліна, потім впевнено встає в повний зріст.

Дівчина:

  • То хто ж ти є? Яка твоя тут роль, яка моя? Тебе я не кликала, але чому все так дивно? Мені вже, мабуть, і не страшно. Я звикла до тебе!

Дівчина раптом робить паузу.

Дівчина:

  • Я пам’ятаю. Пам’ятаю, як усе було. Він мене поранив! Він поранив мене сотні разів! Чи він справді мене кохав? Чи це все була лише гра, в якій мою фігуру збили? Чому мене? Я на таке заслужила? Може я і винна в цьому? – дівчина розглядає свій подертий одяг зсередини сукня червона і через порізи проступає, наче кров. – Я була, наче, у вісні! Неначе можна так нічого не бажати, як уваги того, хто кривдить! Я не хотіла, але вже була приречена на страту! Бо обожнювала того, хто завдавав мені болю! І він мене знекровлював постійно і повільно, шар за шаром знімав усі захисні емоції, усі реакції мої зникли, увесь контроль над собою я втратила! Це неможливо уявити зараз, але тоді усе було і, наче, за моєю згодою! Невже я втратила себе? Невже я це дозволила зробити?

Істота піднімає руки догори і тричі плескає в долоні над головою. Потім дивиться на дівчину і ствердно хитає головою.

Істота:

  • Тепер вже не боляче? Тепер ти- невразлива! Час відпустити весь біль. Звільни себе від всіх страждань.

Дівчина вперше підходить до істоти, розглядає її, смикає за нитки, які звисають з рук і ніг. Вона стає на коліна перед істотою і бере її за руку. Істота витирає сльози дівчині.

Дівчина (тремтячим голосом):

  • Я вже не живу? Правда ж? Ось що сталося: я померла?

Істота ствердно хитає головою.

Дівчина:

  • Що буде далі?…

Істота:

  • Твої скалічені крила повертають тебе з попелу і ти нарешті їх розправиш і знайдеш умиротвовення, хоч і не на вічно.

Дівчина:

  • Ти залишишся зі мною?

Істота:

  • Я завжди з тобою.

На екрані з’являється зображення клітки, в який сидить птах. Клітка потихеньку відчиняється і птах одним махом вилітає з клітки. Одна пір’їнка кружляє на екрані в повітрі . Вона падає. І в залі починає падати біле пір’я. ( птаха в клітці вже нема).

Істота обертається і йде зі сцени в притаманній їй ході ляльки-маріонетки.

Дівчина падає на підлогу і завмирає.

На екрані знову з’являється маска, вже без червоної сльози. Маска вся зібрана з розбитих частинок, вона посміхається.

КІНЕЦЬ.


Читати також