Юлія Сільчук (Юля Полісянка). Конкурс одноактних п'єс

Юлія Сільчук (Юля Полісянка)

ОЧИМА КІШКИ

(трагікомедія)

Дійові особи:

ЧОЛОВІК — талановитий письменник; вродливий високий широкоплечий брюнет; мудрий, амбітний; має власні погляди на політику та релігію, володіє спокійним врівноваженим характером; упертий скептик.

ЖІНКА — військова, офіцер, щира патріотка; тендітна блондинка, по-жіночому вразлива і фанатично релігійна; володіє на диво запальним характером та неперевершеним почуттям гумору.

ДІЯ 1

 

У вітальні – двоє: вродлива білява жінка років тридцяти, вдягнена у військову форму, і сорокарічний чоловік інтелігентної зовнішності – в окулярах і з довгим темним зачесаним догори волоссям. Вона щойно з передової, помітно втомлена і дуже дратівлива. Її настрій видають рухи її тіла: нервове посмикування рук, незрозуміла активність ніг, що ніяк не можуть постояти на місці хоча б хвилину... Жінка намотує кімнатою кола, щось нервово шепоче, кидається то до сумки з речами, то до напівсухих вазонів на підвіконні... На чоловіка – нуль уваги. Його начебто й не існує для неї. Складається враження, що вона досі перебуває у своєму уявному світі, або нехай в світі реальному – однак досі там, на передовій...

 

ЧОЛОВІК: – Ну, може, привіт!? Чи як там у вас заведено? Слава Україні!

ЖІНКА: – Героям слава!!! (злісно дивиться на чоловіка) Але не тобі!!!

ЧОЛОВІК: – Он як? (нарешті перестає читати книжку і поверх окулярів кидає погляд на дружину)

ЖІНКА: – А так! Сказав дяк! (спльовує вбік – як чолов'яга опісля викуреної цигарки) Тобі навіть вазони мої доглянути несила було. Да?.. (коротка пауза) Слабо? Да?

ЧОЛОВІК: – Так, кохана моя. І «так», а не «да»! Бо руки чоловіка створені не до вазонів...

ЖІНКА: – Ха! Знаю я, до чого створені твої руки... (вдавано сміється) А мої руки, може, для зброї створені? Так виходить?

ЧОЛОВІК: – Не починай! Ніхто тебе силою на ту війну не пхав...

ЖІНКА: – А таки пхав!.. Бо там, якщо чесно, трохи краще, ніж тут... Руки у мене трусяться уже від самого твого вигляду! Здоровий кремезний мужик – а сидить за книжкою!

ЧОЛОВІК: – А, по-твоєму, я маю за танком сидіти?

ЖІНКА: – За танком! У танку! Під танком! Немає різниці! Головне – мусиш бути там!!! (знову спльовує)

ЧОЛОВІК (підвищує голос): – Мушу?! Немає різниці??? Дда... (замислюється) А чому це я маю гинути за гроші наших мільйонерів? Хай вони за мене гинуть... Це не війна, а фарс! А такі дурні, як ти, лізуть... Патрійоти, чорт забирай!

ЖІНКА: – Ет... (багатозначно махає рукою...)

ЧОЛОВІК: – А що «ет»? Війна — справа молодих! Як засіб від зморщок. (усміхається) А я більше потрібен Літературі.

ЖІНКА (іронічно): – Манія слави, Славо?

ЧОЛОВІК (дратівливо): – Не манія! А називання речей своїми іменами. А моя література – це моє рятівне коло, Оксано. У кожного з нас свій фронт... До того ж культурний фронт держави нині теж потребує...

ЖІНКА (скептично): – Воїнів!.. І не кажи, вояче! Десь уже я це чула... Може, краще допоможеш? (киває головою на дорожню сумку) А чи сюжет втратиш, якщо відклеїш свій лінивий зад від дивана?

ЧОЛОВІК (гучно загортає книгу): – Я вже тут, на власні очі, сюжет бачу. Трагікомедія, твою мать!!! (підходить до Оксани)

ЖІНКА: – От тільки давай не будемо згадувати тут мою мать! Вона таки правду казала: дивися, дитино, дивися!.. Сім раз відміряй – а потім відріж... (іронічно-насмішливо)

ЧОЛОВІК: – І що? Міряла? (усміхається)

ЖІНКА: – Міряла! Тільки не там!!! (саркастично)

ЧОЛОВІК: – А от і я бачу, що не там! (Злиться, йде з кімнати... За мить повертається.)

ЧОЛОВІК: – Таки точно бачу: не там міряла! І, певно, не в одного... Ссссука окопська... А я то думав: патрійотка, твою мать! (стискає кулаки)

ЖІНКА: – Говори – та не заговорюйся! І, ще раз тебе попереджаю, не згадуй тут мою мать! А то...

ЧОЛОВІК: – А то що?

ЖІНКА: – Вдарю!

ЧОЛОВІК: – А давай!

ЖІНКА: – І дам!!!

ЧОЛОВІК: – Ну... Давай! Давай!

ЖІНКА: – І дам!!!

ЧОЛОВІК: – Ех... (Сміється. Знову сідає на диван, розгортає книжку...) Не знаю, чого вони вас там навчили, але точно не битися...

ЖІНКА: – А ти поговори мені тут! Поговори!.. (наближається до дивану)

ЧОЛОВІК: – І поговорю!

ЖІНКА: – І договоришся!

ЧОЛОВІК (іронічно): – Правильніше – добазікаєшся... Прислухайся, мелодійніше звучить: «до-ба-зі-ка-єш-ся...» (піднімається з дивану, стає поряд дружини)

ЖІНКА: – Славо, не починай! Тільки не література! Не сьогодні, прошу тебе...

ЧОЛОВІК: – А ти уже закінчуй, ну... Ну тихо... Цссс... Ти ж не на війні. І я тобі не ворог... Цссс... Усе добре, маленька моя... Іди до мене! Ну, іди ж... (Обіймає її. Вона плаче у нього на плечі... Тихо схлипує...)

ЧОЛОВІК: – Ну, все, моя хороша, все... Усе позаду... Усе добре... А буде ще краще...

ЖІНКА: – Славо! Не буде краще! Ніколи не буде краще!!! Чуєш мене???

ЧОЛОВІК: – Ні, не чую... (Сміється. Починає роздягати її...)

ЖІНКА (емоційно): – А ти ніколи мене не чуєш! Чуєш? Ніколи не чуєш!!! (злиться, виривається з обіймів)

ЧОЛОВІК: – Не чую... (віджартовується)

ЖІНКА: – Перестань уже хоч на мить бути письменником, Славо! Бо не завжди Славу чекає слава!!! Бо твоя гра слів мені вже отут, поперек горла, сидить! Бо на нічого більше, окрім словоплетіння, ти не здатний апріорі!

ЧОЛОВІК (ображено): – Дивно... А колись тобі подобалися мої словоплетіння... Ну, згадай! Згадай же! (Силоміць садовить її собі на коліна. Зазирає в очі.) Наприклад, янголятко ти моє маленьке, зіронько моя, лебідонько, дівчинко, пташко... Красуне моя, єдина і неповторна! Моє перше і останнє кохання! Моя... І, головне, вся МОЯ! Гордість моя, краса моя, ідеальна моя! Сонечко моє ясне! Світло моє! Надіє моя єдина! Радість...

ЖІНКА (роздратовано): – Припини!!! Мені гидко це слухати... (виривається з обіймів)

ЧОЛОВІК (сахається): – Не зрозумів...

ЖІНКА: – А що тут розуміти? Те, що я твоя надія (до того ж остання), я вже давно зрозуміла... Бо це я, чуєш мене, Я (а не ти!) мала сидіти вдома з дітьми, доки ти воюєш! Але... Але ж у нас все не так, як у людей! Все!!! (нервово ходить по кімнаті) Письменник!!! Геній, твою мать! Хіх!.. (спльовує) Теж мені, цяця...

ЧОЛОВІК (спокійно): – Ну, так народи дітей – і сиди... Хто тебе взагалі просив у ту війну пхати свого симпатичного носика?

ЖІНКА: – У ту війну???

ЧОЛОВІК: – У «ту» війну... Бо вона, Оксано, не моя війна. І, тим паче, не твоя...

ЖІНКА: – «Што ви говорітє»?

ЧОЛОВІК: – Говорю те, що думаю. А думаю, бо думати вмію. На відміну від декого...

ЖІНКА: – Не починай!

ЧОЛОВІК: – А я майже закінчую... (іде до дверей)

ЖІНКА: – Але... Куди ти???

ЧОЛОВІК: – Провітритися. Подихати свіжим повітрям, Оксано!

ЖІНКА: – А відколи це тютюновий дим називається свіжим повітрям? Га?

ЧОЛОВІК: – Відтоді, як були воли у моді... (голосно грюкає дверима)

            Оксана лишається у вітальні сама. Спершу підбігає до сумки і нервово витрушує з неї на підлогу всі речі... Щось поміж ними шукає... Не може знайти... Падає перед канапою на коліна, розпускає волосся (що до цього часу було зібране в тугий вузол). І плаче... Такою застає її В'ячеслав, який через декілька хвилин повертається в дім..

 

ЧОЛОВІК (вражено): – Що, що сталося, кохана?!

ЖІНКА: – Я... Я... Не в таких обставинах я планувала з тобою поговорити...

ЧОЛОВІК: – А в яких, коли не секрет?

ЖІНКА: – У нормальних! (гнівається) У нормальних обставинах! Розумієш?

ЧОЛОВІК: – Не розумію.

ЖІНКА: – Бля, а ти коли-небудь щось розумієш?! (зривається на крик)

ЧОЛОВІК: – Не зрозумів... А тепер точно не зрозумів!!! (Теж підвищує голос. Автоматично стискає в кулаки руки. Відсторонюється...)

ЖІНКА: – Ну ось. І знову не розумієш... (Підходить до чоловіка, ридма ридає, уткнувшись обличчям у його плече.)

ЧОЛОВІК: – Але що? ЩО я повинен розуміти?

ЖІНКА: – Я... Я хочу, аби ти мене пошкодував... По-справжньому... Коли ти мене востаннє взагалі шкодував, ти пам'ятаєш?.. (її голос тремтить) Я... Я вагітна, Славо... Вагітна я...

ЧОЛОВІК: – Щооооооо? (його здивуванню немає меж) Але... Яккк? Віддд... Від мене? Який термін?

ЖІНКА: – Що за питання – «від мене?»? Славо, ти нормальний? Скажи мені одне: ти, взагалі, нормальний? (перестає плакати, злісно дивиться йому у вічі)

ЧОЛОВІК: – Я то нормальний, нормальний... А чи нормальна ти?

ЖІНКА (вражено): – Щооо? Це вже була остання крапля, бля... Забирай речі! І вали вон, чуєш мене! Вон із мого дому!!!

ЧОЛОВІК: – Не «вон», а геть! Теж мені, патрійотка недороблена... (Спльовує... Йде в іншу кімнату, метушиться...)

ЖІНКА: – І книжки... Книжки свої, чуєш, чмо, не забудь! Письменник недописаний!!!

ЧОЛОВІК: – Закрий рота! Сучка...

ЖІНКА: – А я закрию, закрию... Тільки спершу двері за тобою, чуєш! Щоб і слід твій вонючий простиг!..

            В'ячеслав збирає в сусідній кімнаті речі. Оксана сидить на дивані у вітальні, дивиться кудись в одну точку, схлипує...

 

ЧОЛОВІК: – Дури... Які ж, їй-богу, усі ви дури... (Перестає збирати у валізу речі і сідає на крісло, замислившись...)

ЖІНКА: – Не дури! Це, взагалі-то, русизм! А недалекі... (голос із вітальні)

ЧОЛОВІК: – Так-так... Загалом-то, недалекі... Жаль тільки, що недалеко! От коли була далеко, мудрішою була...

ЖІНКА: – Ага! Як то кажуть, з ким поведешся...

ЧОЛОВІК: – Перестань!

ЖІНКА: – А я і перестану. От тільки ребра тобі твої ліниві письменницькі перерахую – і перестану... Йди! Не доводь до гріха! Молю тебе!!!

ЧОЛОВІК: – Оксано! А як же дитина?

ЖІНКА: – А що дитина? Навіщо їй такий батько? Навіщо взагалі їй батько? Хіба ж ти чоловік? Ну, скажи мені: хіба ти чоловік узагалі? (зазирає до чоловіка в кімнату)

ЧОЛОВІК: – А я таки піду...

ЖІНКА: – Ну так і йди!!! Давно пора!

ЧОЛОВІК: – І піду!

ЖІНКА: – І підеш!!!

ЧОЛОВІК (замислившись): – А от і ні. Не піду. От на зло тобі візьму і не піду!!! (кидає валізу на підлогу)

ЖІНКА: – Ну й дурак!

ЧОЛОВІК: – Не дурак – а дурень!

ЖІНКА: – Дурень дурнем!

ЧОЛОВІК: – Ти ба! Яка гарна в нас літературна мова прорізується! І взагалі... (підходить і пригортає Оксану за плечі) Ти в мене така розумниця! Так швидко рідну мову вивчила... Слухаю – милуюся. Свідома дівчинка... Таки патріотка, сонечко... Визнаю. Визнаю нарешті... Оксано, пробач. Пробач мені, сонечко...

ЖІНКА: – Послухай! Не маж медом! Десерту сьогодні не буде! Я о-о-о... (позіхає) Я – така втомлена, рідний... Я 7 годин у дорозі...

ЧОЛОВІК: – Добре, добре, моя маленька... Я тебе занесу в наше ліжечко і, обіцяю, чіпати не стану...

ЖІНКА: – А спробуй тільки не зачепити!.. (Грайливо сміється. Цілує чоловіка в губи...)

ДІЯ 2

            Спальня. Чоловік і жінка лежать у ліжку і дивляться один одному в очі... Він тильною стороною долоні гладить її обличчя... Вона усміхається. Пара щаслива...

ЧОЛОВІК: – Оксанко, а скажи мені, тільки правду скажи: на якому ти терміні?

ЖІНКА: – Яка різниця, Славо? Я...

ЧОЛОВІК: – Не тікай від відповіді!

Жінка мовчить...

 

ЧОЛОВІК: – Чуєш мене? Глянь мені у вічі!

ЖІНКА: – Славо... Ти ж знаєш: я люблю тільки тебе!

ЧОЛОВІК: – До чого ти хилиш? (Дивиться, примруживши одне око...)

ЖІНКА: – Ні до чого, Славо!

ЧОЛОВІК: – Ти можеш мені просто сказати, на якому ти терміні?! (підвищує голос) Можеш чи не можеш? Без оцих твоїх жіночих штучок! Просто! Сказати! На якому ти терміні??? (Останнє речення вимовляє по складах.)

ЖІНКА (емоційно): – Знаєш, а це я від тебе навчилася оцих твоїх штучок!!! Це ти мені ніколи, ні разу в житті, на жодне моє питання не відповів просто і лаконічно! Всьо вакруг да окала! Вакруг да окала!.. (Оксана, коли нервується, інколи переходить на російську. Давня звичка...)

ЧОЛОВІК: – Кругом і навколо!

ЖІНКА: – Перестань!!!

ЧОЛОВІК: – Відповідай!!!

ЖІНКА: – Слухай, а чому це ти на мене кричиш?

ЧОЛОВІК (обурено): – Що?

ЖІНКА: – Яке ти взагалі маєш право на мене кричати???

ЧОЛОВІК: – А хто має право на тебе кричати? (намагається перевести розмову в жартівливе русло)

ЖІНКА: – А ніхто!

ЧОЛОВІК: – Што ви говорітє? (передражнює)

ЖІНКА: – На мене взагалі не можна нині кричати!

ЧОЛОВІК (лагідніше): – Ну Оксано, ну просто скажи мені... Чому ти так нервуєшся?

ЖІНКА: – Бо я не так уявляла собі цю ситуацію... Все мало бути не так. Не тут. Не зараз. Та й взагалі...

ЧОЛОВІК: – Загалом...

ЖІНКА (дуже голосно): – Славо!!!

            Чоловік встає з ліжка, аби піти...

 

ЖІНКА: – Але Славо! Я... Я просто втомлена. Зрозумій! Я банально хочу спати. Хочу спати! (крайнє речення вимовляє пошепки і демонстративно заплющує очі) Поговоримо завтра, Славо... Ок?

ЧОЛОВІК: – Ок!!! (одягається)

ЖІНКА: –  Але ти не можеш піти!!!

ЧОЛОВІК (іронічно, тонким писклявим голосом): – А чому це я не можу піти? Ще й як можу!..

ЖІНКА: – Бо не можеш!

ЧОЛОВІК: –  Угу... (Нервово. Його руки, що застібають сорочку, тремтять...)

ЖІНКА: –  Так! Або ти зараз мені вляжешся тут! Або я за себе не ручаюся! (вдає з себе грізну)

ЧОЛОВІК: – Все, Оксано. Набридло. Перестань ламати комедію, бо мені вже не смішно...

ЖІНКА: –  А хіба тобі було смішно?

ЧОЛОВІК: –  Так, мені було смішно... Бо акторка з тебе, Оксано, така собі...

ЖІНКА: – І ти мені не повірив?

ЧОЛОВІК: –  Не повірив...

ЖІНКА: –  Серйо...? (припіднімається на лікті) Стривай-стривай... Ти думаєш, що я тобі збрехала?

ЧОЛОВІК: – Я думаю, що ти взагалі ніколи не говорила мені правди!

ЖІНКА (дуже емоційно): – Шооооо?

ЧОЛОВІК: – Капшо!

ЖІНКА: – Ти придурок!!!

ЧОЛОВІК: – Так, я дурень!

ЖІНКА: – Дурень дурнем!!! (голосно дихає...) Повен дурень! Скотина ти неотесена! Йолоп невдячний! Ідіот! Покидьок! Телепень! Писар недописаний! Все! Я йду!!! Чуєш мне? І це я від тебе йду, а не ти від мене!!!

            Жінка демонстративно встає з ліжка, починає одягатися...

 

ЧОЛОВІК: – Ого! Яка барвиста в нас українська мова! Оце так прогрес, серденько!.. А ти продовжуй, продовжуй... Ну ж бо! Відпусти себе... (на мить замислюється...) Стривай, стривай-но! А тобі шо, є куди йти???

ЖІНКА: – А мені є куди йти. Уяви собі!

            У кімнату вбігає чорна кішка. Треться об голі ноги жінки.

 

ЖІНКА: – Бачиш! Навіть вона мене більше любить! (нахиляється, щоб погладити кота) Але... (замислено) Але я лишаю її тобі. Будеш мати від мене хоч якусь згадку, якщо дитини не хочеш...

ЧОЛОВІК (емоційно): – Щооо? І це я не хочу дитини?!

ЖІНКА: – І це ти не хочеш дитини!

ЧОЛОВІК: – Я не хочу чужої дитини!

ЖІНКА: – Ааа... Так он як ти заговорив? Ну давай! Давай! Говори до кінця! Усе, що думаєш про мене, говори!!! (кричить, взявшись руками в боки)

ЧОЛОВІК (дуже голосно): – Перестань!!! Я просто хочу почути від тебе одне-єдине слово! «Твоя»!

ЖІНКА (тихо і здивовано): – В сенсі?

ЧОЛОВІК: – «Твоя» – тобто моя дитина...

ЖІНКА: – Ну... Твоя... Чия ж іще?

ЧОЛОВІК (лагідно): – Серденько моє! (Обіймає її. Обоє сідають на край ліжка.) Серйозно, сонечко? (змахує сльозу)

ЖІНКА: – А чому така реакція?

ЧОЛОВІК: – А яка має бути реакція? (знову наїжачився)

ЖІНКА: –  Ну точно не така!

ЧОЛОВІК: – В сенсі?..

ЖІНКА: – Ти цілий вечір мордуєш мене своїми розпитуваннями!!!

ЧОЛОВІК: – А ти цілий вечір не можеш сказати мені одне-єдине слово!

ЖІНКА (обурено): – По-твоєму, я дура?

ЧОЛОВІК (лагідно): – Ні. Ти в мене чудо!

ЖІНКА: – Що???

ЧОЛОВІК: – Чудо, кажу, ти моє!!! Золото тобто! Скарб! Знахідка! Рибка моя золота! Сенс мого життя, кохана моя! (цілує її чоло, очі, руки...)

ЖІНКА: – Так! Стоп-стооп-стоооп...

ЧОЛОВІК: – Що?

ЖІНКА (гнівно): – Ти знову хочеш мене принизити?!

ЧОЛОВІК (здивовано): – Я? Тебе?

ЖІНКА: – Ти... Мене... (плаче)

ЧОЛОВІК: – Але Оксано! Що сьогодні з тобою таке діється?

ЖІНКА: – Я ва...

ЧОЛОВІК – Уже знаю, сонечко моє, знаю...

ЖІНКА: – А чому не можна було повірити одразу?

ЧОЛОВІК: – Бо якось не це... Не вірилось!

ЖІНКА (лягаючи в ліжко та вкриваючись ковдрою): – А тобі ніколи нічого не віриться! Ти все життя не віриш мені! (якусь мить мовчить) А от їй вірив! Вірив їй!

ЧОЛОВІК: – Кому?

ЖІНКА (голосно): – Галі вірив!

ЧОЛОВІК (вимкнувши нічну лампу): – Не починай...

ЖІНКА: – А шо? Правда очі ріже? Ти вірив їй навіть тоді, коли та повія на твоєму ж ліжку приймала клієнтів!!!

ЧОЛОВІК: – Ну Оксано!

ЖІНКА: – А шо? Шо Оксано?

ЧОЛОВІК: – Не можна так про покійних...

ЖІНКА: – А чому це ти захищаєш її? Шо? Любиш? Досі любиш???

ЧОЛОВІК (дуже голосно): – Люблю трупа???

ЖІНКА (замислено): – Бо любов не вмирає!..

ЧОЛОВІК: – А ти не змінюєшся...

ЖІНКА: – В сенсі?

ЧОЛОВІК: – Оксано, дорога моя! Галини вже 20 років як немає... Коли я був з нею, ти під стіл іще ходила пішки!

ЖІНКА (дратується): – А от і не пішки! І не під стіл! Нормально я тоді вже ходила!

ЧОЛОВІК: – Але скільки можна тривожити її бідну душу?

ЖІНКА: – Душу, кажеш? А вона мала душу?

ЧОЛОВІК: – Вона її точно мала...

ЖІНКА: – А я, отже, не маю?

ЧОЛОВІК: – І ти маєш... Більше того, ти ж – моє суще янголятко! (лащиться)

ЖІНКА: – А ти?

ЧОЛОВІК: – А що я?

ЖІНКА: – Ти душу маєш?

ЧОЛОВІК (терпляче): – Я – не маю!

ЖІНКА: – А в Бога? В Бога ти віриш?

ЧОЛОВІК (роздратовано): – Вкотре тобі кажу: я не вірю у віру!!! Я вірю в науку. Вірю в літературу. Я в багато що вірю – тільки не в порожню віру!!! А мій бог — це... Ти!

ЖІНКА (награно емоційно): – Дда... Як усе в нас запущено!!!

ЧОЛОВІК (зітхає): – Оксано! Пере... Здається, ти хотіла спати...

ЖІНКА: – А заснеш тут... Ото Галі, отже, вірив! Навіть не питав, звідкіль у неї такі гроші водилися, доки ти, писар недописаний, писав свої казки...

ЧОЛОВІК: – Перестань, прошу тебе... Скільки можна?

ЖІНКА (тихіше): – Просто скажи мені: чи любив? Чи любив її?..

ЧОЛОВІК: – Звичайно, любив...

ЖІНКА: – А після смерті любиш?

ЧОЛОВІК: – Після смерті не люблю. Бо її вже немає...

ЖІНКА: – Почекай-почекай! Отже, ти хочеш сказати, що, якщо не стане мене, ти мене теж розкохаєш?

ЧОЛОВІК: – Тебе не розкохаю...

ЖІНКА: – Ах! Отже, ти таки віриш, що мене не стане... А на похороні плакати будеш?

ЧОЛОВІК: – Перестань!!! Що ти несеш?

ЖІНКА: – Правду, правду несу!.. Ти ж знаєш... Життя нині таке... Війна... Так будеш плакати чи ні?!

ЧОЛОВІК: – Ми з тобою будемо жити довго і щасливо! Ми з тобою переживемо усіх наших ворогів і помремо в один день – і в обіймах один одного...

ЖІНКА (іронічно): – Ха!.. В обіймах...

ЧОЛОВІК: – Саме так! Ми з тобою будемо кохатися до дев'яноста років! І помремо від насолоди... (пригортає її)

ЖІНКА: – Але... Почекай-но! Не розпускай руки! Потім... Вранці вже... Балабол мій коханий!

            Оксана деякий час мовчить. В'ячеслав теж. Чути, як цокає годинник.

ЖІНКА: – Слухай... А ти їй таку книжку класну написав...

ЧОЛОВІК: –  Кому?

ЖІНКА: – Ну, повії тій...

ЧОЛОВІК: – Перестань уже називати її повією! Будь ласка, дуже тебе прошу! Це було давно... І я був тоді молодий і зелений... Вірив, довіряв...

ЖІНКА: – А тепер, отже, не довіряєш?

ЧОЛОВІК: – Окса...

ЖІНКА: – Ну добре, добре... Мовчу... (деякий час мовчить) А про мене книжку напишеш?

ЧОЛОВІК (жартівливо): – Я все життя писатиму її на твоєму тілі...

ЖІНКА: – Ти можеш хоча б інколи бути серйозним? (сердиться) Можеш чи ні?

ЧОЛОВІК: – Можу! І напишу...

ЖІНКА: – Серйо?

ЧОЛОВІК: – Серйо...

            Пара обіймається. Оксана полегшено зітхає...

 

ЧОЛОВІК: – І це буде найкраща книга всіх часів і народів...

ЖІНКА: – Люблю тебе!

ЧОЛОВІК: – І я тебе... Тільки не просто люблю, а кохаю!!!

ЖІНКА: –  А хіба є різниця поміж «люблю» і «кохаю»?

ЧОЛОВІК: – Різниця завжди є...

            До кімнати раптом знову забігає чорна кішка. У тривозі бігає колами, нявчить...

ЧОЛОВІК: – Ти чуєш? Що це з нею?

ЖІНКА (іронічно): – Це вона так радіє, що ми помирилися...

ЧОЛОВІК: – Та ні... Щось тут не так...

ЖІНКА (позіхає): – Випусти її на вулицю. Будь ласка...

ЧОЛОВІК: – Але вона ніколи раніше себе так не вела! Це якось дивно...

ЖІНКА: – Це ти в мене дивний! Випусти її, кажу... І... (знову позіхає) І будемо нарешті спати...

            В'ячеслав бере до рук телефона, вмикає ліхтарик, аби з ним пройти на вулицю... Кішка біжить слідом... За мить чоловік повертається. Оксана тим часом уже спить...

ЧОЛОВІК: – Оксано! (торкається її щоки) Кохана, чуєш мене? Повітряна тривога! Ось, повідомлення прийшло... (його голос тремтить) Прокидайся ж! Ідемо у підвал, рідна! Я тебе сам на руках занесу... Бери мене за шию... Отак... Обійми ж мене міцніше!..

ЖІНКА (ліниво і сонно): – Але Славо! Яка може бути тривога у Львові? От там... От там була тривога... А тут... Прошу тебе, дай мені спокійно поспати хоча б одну ніч. Я така виснажена... Знаєш, як мені ті підвали і ті окопи набридли?..

ЧОЛОВІК (лягає поруч):— Як скажеш, люба моя... (Лягає поруч. Обіймає дружину міцно-міцно.) Але мені чомусь тривожно...

ЖІНКА: – А мені, як ніколи, спокійно... І... (усміхається) Ми ж із тобою мріяли померти в один день і в одну мить...

ЧОЛОВІК (скептично): – А зараз ніч!

ЖІНКА: – А так ще краще... (жартує)

ЧОЛОВІК: – Але ж не тепер! А хоча би через років 50...

ЖІНКА: – Так, через років 50... (засинає) Хоча... А яка різниця, коли?

ЧОЛОВІК: – І не втрьох, Оксано! Не втрьох! Ми мусимо думати про дитину! (трусить її за плече) Може, все ж, таки підемо у підвал???

ЖІНКА: – Ти боїшся?

ЧОЛОВІК: – Я нічого не боюся, кохана моя... Особливо, коли ти поруч, моя хоробра дівчинко...

ЖІНКА: – От і добре... Люблю тебе...

            У спальні раптом декілька разів то вмикається, то вимикається світло. Потім лунає вибух. І настає темрява. Дим... Чути лише відчайдушний голос сирени і дике нявкання кішки...

 

Завіса

Лунає трагічна мелодія...

У темряві світяться очі кішки...

 

 

ДІЯ 3

            Білим туманом ідуть двоє... Обоє – у вишиванках. В обох за спинами – білі крила... Ідуть, взявшись за руки, а вільними руками час від часу розгортають туман... Лунає якась дивна неземна мелодія...

ЧОЛОВІК: – Скажи-но мені, Оксано: а чому тут нічого не видно?

ЖІНКА: – А що має бути видно?

ЧОЛОВІК: – Ну, янголів ваших... Чортів... (усміхається) Чи кого там іще?.. А ще Рай... Пекло...

ЖІНКА: – Почекай! Все ще буде!

ЧОЛОВІК: – Нічого не буде, сонечко...

ЖІНКА: – Хома невіруючий!

ЧОЛОВІК: – А ти і тут збираєшся зі мною сваритися?

ЖІНКА: – Якщо потрапимо в рай, то таки буду... Буду твоєю непокірною Ліліт, Адаме!

ЧОЛОВІК: – О ні! Тільки не це!!! Змії мені вистачило ще за життя... (лукаво сміється)

            Деякий час обоє ідуть мовчки...

ЖІНКА: – А ти кайся! Кайся, доки не пізно!

ЧОЛОВІК: – А в чому ж я маю каятися? Я, взагалі-то, безгрішний...

ЖІНКА: – Ну так, так... Святий!

ЧОЛОВІК: – От, може, і святий!

ЖІНКА: – Тільки рай тобі не світить!

ЧОЛОВІК: – Це ж чому?

ЖІНКА: – Бо ти в нього за життя не вірив!

ЧОЛОВІК: – Я і тепер не вірю...

ЖІНКА: – То тим більше!!!

ЧОЛОВІК (іронічно): – А чому не «тім болєє»?

ЖІНКА: – Мовчи!!! (Оксана від злості та неуважності перечіплюється в тумані за якусь гілляку... Але втримує рівновагу...)

ЧОЛОВІК (замислившись): – А скажи-но мені наступне...

ЖІНКА: – Га?

ЧОЛОВІК: – Якщо рай існує (а ти кажеш, що існує!), то ми таки мусимо його побачити... А якщо не побачимо, отже, не існує... Правильно? Правильно...

ЖІНКА (сердито): – Вимкни свою філософію! Остогидло ще за життя!

ЧОЛОВІКА: – Це не філософія. Це логіка.

ЖІНКА: – А я кажу: кайся!

ЧОЛОВІКА: – Але в чому мені каятися???

ЖІНКА: – В тому, наприклад, що не любив ніколи...

ЧОЛОВІК: – А я не любив?

ЖІНКА (емоційно): – А любив? Ти хоча б кого-небудь у своєму житті любив? Любив, питаю?!

            Чоловік замислено чухає скроню...

ЖІНКА: – Ну... Тобто, окрім своєї тієї повії, любив когось? І крім себе, красивого?..

ЧОЛОВІК: – Оксано!!!

ЖІНКА: – Ну вот! Не любив отже...

ЧОЛОВІК: – Не «вот», а ось!

ЖІНКА: – Лось!!!

ЧОЛОВІК: – Але я можу й образитися...

ЖІНКА: – Та на здоров'я!

ЧОЛОВІК: – Здоров'я мені тут уже не потрібне...

ЖІНКА: – Це точно... Але розум не завадить!

ЧОЛОВІК: – Што ви говорітє? (сміється)

ЖІНКА: – Припини!

ЧОЛОВІК: – Што-што?

ЖІНКА: – Негайно, кажу, припини кривлятися! А то...

ЧОЛОВІК: – А то?

ЖІНКА: – Дід Піхто!

ЧОЛОВІК: – А ти мені – ніхто! (сміється)

ЖІНКА (емоційно): – Шооо? Говори – та не заговорюйся! Мені тут уже не до поезії... (Перечіпляється за камінь, падає... Піднімається.)

ЧОЛОВІК: – А «там» було до поезії??? Да?

ЖІНКА: – Да! Тоість нє! (російська свідчить про те, що Оксана дуже злиться)

ЧОЛОВІК: – Припини розмовляти мовою окупанта!!!

ЖІНКА: – А ти припини доколупуватися до слів! Я тобі не учениця! А ти мені – не вчитель! Ти взагалі, повторюю, ніхто мені!!!

ЧОЛОВІК: – Он як?

ЖІНКА: – Сказав дяк! Досить того, що поезією цікавилася твоя повія!!! Сиділа на тобі в тому, в чому матір родила, і читала тобі вірші... Да? І не лише тобі так читала... Бо не тільки на тобі сиділа!!!

ЧОЛОВІК: – А тобі вже таки пора лікуватися! (не в силах стримати емоцій)

ЖІНКА: – Пізно... Добре, що від СНІДу лікуватися не довелося!!! (злісно дивиться В'ячеславові у вічі)

ЧОЛОВІК: – А яка різниця? (навмисне дратує душу жінки) Ми вже тут. І причина немає ніякого значення...

ЖІНКА: – А от і має причина значення!

ЧОЛОВІК: – І вона полягає в тому, що це ти нас сюди затягнула!!!

ЖІНКА (здивовано): – Яяяя???

ЧОЛОВІК: – А хто?.. (злісно сопе) Бо якби не ти, ніхто координат на наш будинок не наводив би! Офіцерша моя недороблена!

ЖІНКА: – Слідкуй за язиком!!!

ЧОЛОВІК: – Слідкуй за інтонацією!!!

ЖІНКА: – То, по-твоєму, я і тут винна???

ЧОЛОВІК: – А, по-твоєму, тільки чоловік має бути винним усе життя? Так?

ЖІНКА: – Мовчи, прошу тебе!

ЧОЛОВІК: – Мовчу! (глибоко дихає) А чи зможеш мовчати ти???

            Обоє — злі та ображені... Деякий час ідуть мовчки... Раптом за лаштунками лунає дитячий плач...

ЧОЛОВІК: – Цсс... Ти чула?

ЖІНКА: – Чула що?

ЧОЛОВІК: – Здається, десь плаче дитина...

ЖІНКА: – Так! І справді...

 

            У кошику поміж гіллям колючого терну лежить дитятко. Час від часу схлипує... Або заходиться плачем голосніше...

 

ЖІНКА (вражено): – Ти поглянь лише! Поглянь, яке манюсіньке!

ЧОЛОВІК: – І саменьке... А де ж мати?

ЖІНКА: – Послухай...

ЧОЛОВІК: – Що?

ЖІНКА: – А що, якщо... це – наше дитя?

ЧОЛОВІК (здивовано): – Наше?

ЖІНКА: – Наше, Славо...

ЧОЛОВІК: – Відкіль ти взагалі це взяла??? Немовля може бути чиїм завгодно!!!

ЖІНКА: – Але... Але я відчуваю, що воно наше... Розумієш?

            Чоловік бере кошик із дитям на руки. Зачудовано задивляється на обличчя малюка... Дитина перестає плакати.

 

ЧОЛОВІК: – Ти диви! Не плаче!

ЖІНКА: – Правильно! Бо ти – тато...

ЧОЛОВІК (емоційно): – Я – тато! Боже мій!!! Я – тато???

ЖІНКА: – Ну ось! Нарешті повірив!

ЧОЛОВІК: – А я завжди вірив!

ЖІНКА: – У Бога, кажу, повірив! (регоче)

ЧОЛОВІК: – Ааа... Ти знаєш, майже таки повірив... (Також сміється. Цілує дитину.)

ЖІНКА: – І в любов?

ЧОЛОВІК: – А тебе я любив завжди!

ЖІНКА (сумно): – Ага! Так любив, що аж відпустив? На війну відпустив...

ЧОЛОВІК: – А хіба я міг тебе втримати?.. Малюком оцим хіба втримав би... Але...

ЖІНКА: – Але я, як завжди, тебе не послухала!

ЧОЛОВІК (гірко і дещо емоційно): – Так! Але ти, як завжди, мене не послухала... Навіть кішка... Навіть кішка, чуєш... Вона, розумніша, першою від нас утекла!!!

ЖІНКА (щиро): – Пробач...

ЧОЛОВІК (іронічно): – Пробач...

ЖІНКА: – Ну справді! Пробач!

ЧОЛОВІК: – А в дитини теж просити пробачення будеш?

ЖІНКА: – І в дитини... (На мить замислюється... Уважно дивиться на немовля...) А стривай-но!

ЧОЛОВІК: – Що?.. Що ще не так???

            Оксана бере дитину на свої руки – дитя знову починає плакати...

 

ЖІНКА: – А що, якщо... Якщо це не моя дитина?

ЧОЛОВІК: – А чия?

ЖІНКА: – Твоя!

ЧОЛОВІК: – Здрасті!

ЖІНКА: – Так-так! (Передає дитину чоловікові — немовля перестає плакати.) Ну ось... Бачиш? У тебе навіть не плаче... Бо ж тато!

ЧОЛОВІК: – А ти – мама!

ЖІНКА: – А мама – твоя Галя!!!

ЧОЛОВІК (сердито): – Вона плаче в тебе на руках тільки тому, що ти псіх!!!

ЖІНКА: – Тільки тому, що я – не мама!

ЧОЛОВІК (здивовано): – Щооо???

ЖІНКА (говорить по складах): – Я – не мама! І не могла нею бути! Ніколи не могла!!! Не могла апріорі! Хіба ж ти, писар недописаний, коли-небудь цікавився моїм життям? Ні життям, ні проблемами, ні здоров'ям...

ЧОЛОВІК (розчаровано): – Ти хочеш сказати, що весь наш крайній діалог був цирком?

ЖІНКА: – Хочу сказати, що я, як завжди, пожартувала. А ти, як завжди, мені повірив!

ЧОЛОВІК (притишено): – Жартувала вона... Але... Але ти божевільна, Оксано! Ти це знаєш? (крайні слова промовляє пошепки)

ЖІНКА (підвищує голос): – Така, як і ти!!!

ЧОЛОВІК: – Але я серйозно! Ти – БОЖЕВІЛЬНА!

ЖІНКА (кричить): – Шо-шо? Шо ти ляпнув? Повтори! Я кажу, повтори!!!

ЧОЛОВІК (спокійно): – Я не на війні, Оксано! Досить! І виконувати твої накази не збираюся!

ЖІНКА: – А ти й не знаєш, що таке війна!!!

ЧОЛОВІК: – Завдяки тобі – знаю!!!
ЖІНКА: Війна – це людська душа, Славо! Чуєш мене? ДУША!!! Вона – поле битви... Розумієш? Наприклад, поле битви Розуму і Невігластва! Добра і Зла! Темряви і Світла! Самообману Слави і Сонця Правди!.. Хіх! (саркастично сміється) Ну... Особисто твій випадок – крайній, Славо...

ЧОЛОВІК (втомлено): – О Господи! Припини мої страждання!!!

ЖІНКА: – Не призивай імені Господа Бога твого надаремно!

ЧОЛОВІК: – У моєму випадку – точно таки даремно!!!

ЖІНКА: – Перестань жалити словами!

ЧОЛОВІК (зривається на крик): – А ти перестань пити мою кров і лізти немитими руками й без скальпеля у рани мого минулого!!!

ЖІНКА (тихо): – Ти хочеш сказати, що Галя від тебе не була вагітною?

ЧОЛОВІК: – Ну була... Ну і що?

ЖІНКА: – І що ти не давав їй гроші на аборт?

ЧОЛОВІК: – Ну давав... Ну мусив же!

ЖІНКА: – Ідіот!!! (Б'є його долонею по щоці. Дитина на руках В'ячеслава знову заходиться плачем...) Мусив він...

ЧОЛОВІК (обурено): – Але за що?!

ЖІНКА: – За Галю!.. І за мене!.. А ця дитина – твоя спокута! Наша спокута!!! Розумієш??? Хома невіруючий!

ЧОЛОВІК: – Ну добре. Нехай буде так. (Тулить дитину до грудей щільніше, гойдає, заспокоює...) Тепер вірю...

ЖІНКА: – Алілуя!!! Ну нарешті!!! (замислюється...) Але якби це було уже під час нашого шлюбу... Ну, тобто... Якби було за що – взагалі вбила б тебе!..

ЧОЛОВІК (емоційно): – Що ти успішно й зробила!!!

ЖІНКА: – Мовчи! Краще причеши пальцями свого чуба!

ЧОЛОВІК: – Щооо? До чого тут мій чуб?

ЖІНКА: – Йдемо до Галі! Мусиш бути красивим! (усміхаючись, гладить його волосся...)

ЧОЛОВІК (здивовано): – Куди-куди ми ідемо???

ЖІНКА (вдає з себе сердиту): – В пекло ідемо, ідіоте! (цілує його)

ЧОЛОВІК: – Тільки після тебе, кохана! (сміється)

            Взявшись за руки, обоє ідуть у невідомість... Лунає тужлива спокійна мелодія... Туман розвіюється...

Завіса

В темряві світяться мудрі зелені очі кішки...

 

 

Юля Полісянка


Читати також