Кирило Поліщук. Конкурс одноактних п'єс

Кирило Поліщук

«АНТИЧНІ ДЕРЕВА»

Дійові особи:

 

ХЛОПЕЦЬ

ДІВЧИНА

 

Посеред кімнати, відкинувшись на спинку великого крісла, сидить хлопець. На бильці крісла, притискаючись вухом до його грудей, сидить нерухома дівчина. Увесь простір сповнює монотонний, мов метроном, стукіт серця

 

 

ХЛОПЕЦЬ: «Кожен заслуговує на те, у що сам вірить». Ніколи не забуду цю її фразу, промовлену вслід за випущеною у сіре осіннє небо хмаркою тютюнового диму.

«Ось я вірю у царство небесне, і я його отримаю, – продовжувала вона. – Ти віриш у карму. Тому після смерті переродишся бегемотом чи метеликом. Чому кожен не може отримати те, у що сам вірить? Чому для всіх має бути заготоване щось спільне?».

Не знаю. Не… знаю….

Вона курила коротку цигарку через довгий мундштук. Сиділа на перевернутому металевому відрі, закинувши ногу на ногу.

Ми познайомились листопадового ранку біля мого будинку. Точніше, як познайомились? Вона не назвала свого імені, а я свого. Навіть не привіталася. Кинула мені одне слово:

«Смі́тиш?».

Я, якщо бути чесним, прифігів від несподіванки. З чого б це? Я щойно вийшов зі свого будинку, вирулив на тротуар і закрокував у бік офісу. Чого б це раптом незнайомиця вирішила, що я смічу́?

Ні, ніколи, – відповів їй чесно. – Я вірю у карму.

«Це правильно, – промовила вона. – Хоча б у щось у цьому світі треба вірити».

Що вона сказала далі ви вже знаєте.

Я зупинився біля неї і теж запалив цигарку. Я мовчав, а вона говорила. Закінчивши монолог про віру, вона почала аналізувати політичну ситуацію в країні, переказувати події на фронті, просування ворога, нашу оборону. Я це все і так знав, тому майже не слухав про що вона говорила, просто слідкував за тим, як розвивається її думка, як вона стуляє слова, інтонує, розставляє паузи. Я люблю довгі змістовні чи навіть беззмістовні розмови. Тут головне не ціль, а шлях, яким ідуть двоє чи більше співбесідників. Головне те, як закручується і розкручується думка, а не те, куди вона приводить. Це як смакувати вишукану страву чи пити хороше вино. Ми це робимо не для того, аби насититися чи втамувати спрагу, а для того, аби насолодитися, влаштувати свято своїм рецепторам.

Судячи із вашого жилета і мітли, ви – двірничка, – сказав я, продемонструвавши дива дедукції.

«Усе ти правильно зрозумів. А знаєш чому я цим займаюся? Тому що, я вірю в чистилище. І хочу щоб на Землі було так само чисто.

На цій фразі я, звісно, напружився.

А ви коли-небудь чули про сміттєві острови в океані? – вирішив запитати я.

«Чула. Звісно чула, – відповіла вона. – Навіть про цілий сміттєвий континент – і це не просто відходи нашої цивілізації. Це залишки стародавньої затонулої Антарктиди».

Може Атлантиди? – перепитав я.

«Може й Атлантиди. Хто її знає, – відповіла вона. – І Атлантида, і Антарктида обидві затонули. Тільки Антарктида пішла під кригу – це ж просто інша форма води».

Вона говорила так впевнено і переконливо, що мені не хотілося заперечувати, лише слухати. А вона й рада була продовжити. Їй не потрібна була моя присутність у цій розмові:

«От ти думаєш, що якщо не смітиш, то твого вкладу у цей сміттєвий континент немає? – повчала вона мене. – Повна маячня. Кожна викинута тобою річ, кожен недопалок цигарки, будь-яка обгортка від їжі, пластикова пляшка, пакет, кришка – усе це потрапило у воду і зібралося у стотонний материк, який дрейфує океаном, про який ти нічого не знаєш, із яким ти навряд колись зустрінешся».  

А ви давно прибираєте? – запитав я вирішивши, що необхідно перервати її проповідь.

«Та десь із сьомої ранку».

Я хмикнув і перепитав: маю на увазі, чи давно ви у цій, так би мовити, індустрії?

«А, та ні. Десь років дванадцять, – відповіла вона серйозно без натяку на сарказм чи жарт. – А так я взагалі в адміністрації президента позаштатною консультанткою працюю. А це так, для душі. Як хобі, знаєш?».

Ну нарешті мені вдалося її розкусити. Я широко усміхнувся, адже сталося найкраще – я зустрів гідну співрозмовницю. Логіка може привести із пункту А в пункт Б, фантазія – куди завгодно, а бесіда із міськими божевільними – у безодню. Саме цієї безодні я і прагнув завжди. Зазирнути у неї, доторкнутися до безодні.

Мені щастило на зустрічі із цікавезними співрозмовниками. Хоча не завжди вдавалося поговорити довго. Як от із чоловіком, який запитав у мене котра година, і не дочекавшись відповіді, скинув із ноги шльопанець і почав говорити по ньому як по телефону. Або чоловік, який підійшов до мене впритул і прокричав: «Я нічого не боюся!», а тоді вибіг на площу, намагаючись спіймати голубів старою пошарпаною валізою. Я так і не дочекався щоб дізнатися, чи вдалося йому вполювати бодай одного птаха.  

За стільки років я переконався що міські божевільні не завжди психічно хворі люди. Інколи це просто люди, яким бракує уваги, або ті, які мають надмір ідей та інформації, яка не вміщається у їхнє звичне пересічне існування, і якою вони хочуть поділитися зі світом.

«Я перепрошую, а ви знали, що це я вигадав суходіл?», – запитав мене на вигляд безпритульний чоловік біля входу до супермаркету.

Ні, звідки б я знав про це? – відповів я йому, навіть не зважаючи на те, що він уже ушосте за місяць запитував це у мене, а потім починав розповідати, активно по-театральному жестикулюючи:

«Раніше ж скрізь була лише вода. «Усе вийшло з води і у воду повернеться» – чули такий вислів? Так от раніше, окрім води, не було ніц. Усе плавало і тонуло, спливало і текло. Приблизно так, як зараз у центрі, коли прорве каналізацію. Але, ну, масштабніше. Прямо усе що було – сама вода. Отут, де зараз «Сьліпо» було Беззнижкове море, відділене холодною течією від суцільного Світового океану. А отам, де стоїть мій кореш Валєрчік, (привіт, Валєрчіку! Валєєєєрчіку! О, дивиться. Ану помахайте йому. О, він нам теж махає); так от, там де зараз стоїть Валєрчік, колись було глибинне стародавнє озеро Сліз. Таке старе, і таке давнє, що уже ніхто не згадає, чому воно озеро, і чому сліз. Я точно не згадаю, я ж вигадав суходіл, а не пам'ять. От. А тут, де ми із вами стоїмо, текла річка Текіла. Про неї навіть пісню співали: «Текла Текіла, Текіла текла – дівчина хлопця з глузду звела». Не чули? Та і ладно, це ж було давно. З того часу вже багато води спливло. Та і це ж не я її вигадав, щоб про неї усі чули. Я вигадав суходіл, ви ж знаєте про суходіл? От, ви мовчите, але ж знаєте. Якби не я, ми б із вами тут не стояли. А плавали. От. Я ж до чого все це веду, що скрізь була вода і нічого більше. Всі плавали – люди, машини, дерева, коти, собаки, сміттєві баки (капєц, ви чули? В риму! В риму!), стовпи із дротами, кроти, манекени, рекламні флаєри, Валєрчік. Риби і птахи поводили себе так, як і зараз – деякі речі незмінні. Усе це відбувалося мільярд років тому, плюс-мінус двадцять років, і нікому в голову не приходило, що так не має бути. Що це не природно, коли ніщо до нічого не кріпиться, коли дерево переміщається з одного місяця на інше, люди теж – сьогодні тут, а завтра там. Дивлячись яка течія. І тільки мені не хотілося цього терпіти. Хоч я наче і був завжди такий, що води не замутить, але, як то кажуть, і тиха вода береги рве. То я і вирішив, що якщо є верх і низ, чорне і біле, небо і все, що внизу, має бути щось і на противагу воді. І почав, значить, оце все вигадувати, що могло б бути на противагу воді. Банан, наприклад. Бо вода прозора, а банан – ні. Або перець. Вода тече, а перець пече. Таке от. «Не лізь в воду не знаючи броду», – казали мені. Або: «Облиш це діло, воно ж вилами по воді писане». Або: «Не носи воду решетом. Краще піди у ступі води потовчи». Або просто: «Та не вари воду». А я що? Я ж був молодий, дурний, міцний і нічого не боявся. Тому і далі собі вигадував щось, що було б на противагу воді, яка була скрізь, абсолютно скрізь. Вода – це аш два о, а в слові «молоко» аж три «о». Жарт такий, я сам вигадав, поки вигадував суходіл. А от сам суходіл на той момент ще не вигадав. І мені казали усі, навіть Валєрчік: «Годі, не каламуть води, бо посадимо тебе на хліб і воду». А я у відповідь віджартовувався: «Ну хоч оселедця дайте до хліба і води». І тут на мене наче холодною водою плеснуло – оселедець! Копчений оселедець – це повна протилежність воді. Від нього ж сушить, що капець. Сушить. Сухо. Суходіл! «Нам усім треба терміново їсти копченого оселедця! І багато!», – загорланив я. Спочатку мене ніхто не слухався, але я ж кажу, що був молодий і міцний, нікого не боявся і вмів переконувати. То по всій планеті – від Середморського моря і до Великих озерних озер почали працювати коптильні. Ми всі почали уминати копченого оселедця. Усіх почало дико сушити, і по всій планеті – від річки-гадючки до Індіанського океану (це типу як підрозділ суцільного Світового океану) – усі почали хлебтати воду. І випили її стільки, що в деяких місцях (де було найбільше коптилень) допилися до дна. Вода туди не повернулася. І от власне так я відкрив, а якщо бути чесним, то вигадав, суходіл. Уявляєте? Ви знали про це?».

Дивовижна історія!  – відповів я йому.

«Тю! – сказав він у відповідь посміхаючись беззубим ротом. – У вас не буде трьох гривень на баню? Я вже два місяці не мився».

Він був ніби актор вуличного театру, який добре вивчив свою роль, завчив кожне слово, прожив кожну фразу. Сума необхідних йому коштів ніколи не мінялась, а от призначення – постійно. То трьох гривень йому не вистачало на раритетну збірку поезії Василя Барки; то три гривні – це було єдине, що відділяло його від заповітної мрії – відвідати Шацькі озера; то три гривні йому були необхідні, аби купити саджанець і посадити горіх.  

«Адже щось треба посадити у цьому житті, окрім печінки», – жартував він і заходився хтонічним реготом, а за ним глибоким грудним кашлем.

Як і завжди, я давав йому гроші, і далі йшов по своїх справах, лише сподіваючись на те, що зустріну іще когось із тих, кого люди називають міськими божевільними.

Люди часто проходять повз них, мов повз дерева, сприймаючи їх як частину міського ландшафту. Ніколи не зупиняються, не маючи бажання приділити бодай трохи своєї уваги, яку і так витрачають на усе на світі, здебільшого на абсолютно неважливі речі. Зовсім не зважаючи на те, що перед ними розігрується справжня драма людської особистості. Перед їхніми очима постає безцінний діамант людської істоти, яким вони так відверто нехтують.

Я дійсно вірю у карму. Я завжди вірив у те, що допомагаючи міським божевільним своєю увагою, колись теж отримаю від когось таку увагу взамін – хтось буде слухати мене. Так само як я слухаю оповіді про винайдення суходолу, теорії змов, фальсифікацію історії та велику сміттєву пляму, що плаває у океані. Ця розмова мені чомусь згадується найчастіше. Можливо через саму співрозмовницю, яка запала мені у пам'ять. Вона курила цигарки без фільтру через мундштук щоб, як сама пояснила, не залишалося недопалків. Вірила у царство небесне і боронила царство людське від сміття, неправильно розуміючи чистилище.

До речі, мало не забув сказати, що оця дівчина, яка зараз сидить у мене на руках, притиснувшись вухом до моїх грудей, – це не вона. Моїй співрозмовниці – «позаштатній консультантці президента» – було трохи за шістдесят. І тоді я бачився із нею вперше й востаннє. Вона ніби матеріалізувалася неподалік мого будинку, аби наговорити мені усе те, що наговорила, а тоді просто зникла.

Дівчина, яка лежить на моїх грудях, зараз у стані схожому на транс. Вона не чує, що я говорю. Інколи щось бурмоче, і я чую, як її голос відлунює у моїх грудях. Проте під час цього ритуалу вона ніколи не чує мене. Ми познайомились пів року тому. Вона сама прийшла до мого будинку, стала на порозі і постукала у двері. Тільки-но я встиг представитися, як вона, мало не розридавшись, кинулася мені на шию…

У цю мить дівчина отямлюється, і хлопець замовкає. Звук серцебиття обривається. Дівчина встає із бильця крісла, потираючи рукою закляклу шию, позіхає

ДІВЧИНА: Котра година?

ХЛОПЕЦЬ: А тобі яка різниця?

ДІВЧИНА: Хоча б скажи зараз день чи ніч.

ХЛОПЕЦЬ: Я не знаю. Сьогодні вихідний.

ДІВЧИНА: У мене немає вихідних.

ХЛОПЕЦЬ: У мене через тебе теж.

ДІВЧИНА: Господи, як же я залежала шию. І вухо. Ніколи не відчуваєш вух, поки із ними щось не трапиться.

ХЛОПЕЦЬ: Тобі треба менше це робити.

ДІВЧИНА: Що менше робити?

ХЛОПЕЦЬ: Слухати.

ДІВЧИНА: А що мені іще лишається?

ХЛОПЕЦЬ: Тисячі справ.

ДІВЧИНА: Тисячі?

Дівчина мовчки роззирається. У порожній кімнаті лише крісло

ХЛОПЕЦЬ: Ну, може сотні. Але зайняти себе є чим. Десяток справ точно. Завжди можна знайти справу, яка відволікатиме від проблем чи тривожних думок.

ДІВЧИНА (не слухаючи його): До речі, ти щось говорив? У мене відлунює у вухах твій голос.

ХЛОПЕЦЬ:  Це тому, що я зараз говорю.

ДІВЧИНА: Я не про те. Ти говорив щось про суходіл і океани. Чомусь у мене перед очима стоїть вода. Суцільна вода.

ХЛОПЕЦЬ: Із чого б це мені говорити у порожнечу?

ДІВЧИНА: Ну я не знаю, може ти нудьгуєш. Міг хоча б телевізор увімкнути.

ХЛОПЕЦЬ: У мене немає телевізора.

ДІВЧИНА: Варто завести.

ХЛОПЕЦЬ: Як собаку?

ДІВЧИНА: І собаку теж. Було б веселіше.

ХЛОПЕЦЬ: Ага, щоб вона гавкала і до нас збіглися усі сусіди?

ДІВЧИНА: Ти говорив, у тебе немає сусідів.

ХЛОПЕЦЬ: Ну, так. Через кілька будинків якісь глухі дачники-пенсіонери, які приїжджають тільки влітку.

ДІВЧИНА: А якщо я зараз заверещу? Ніхто не прибіжить?

ХЛОПЕЦЬ: Можеш спробувати, але хіба це раніше допомагало?

ДІВЧИНА: А могло б допомогти?

ХЛОПЕЦЬ: Ні.

ДІВЧИНА: Ти міг би хоча б щось увімкнути. Аби бубоніло на фоні.

ХЛОПЕЦЬ: Нащо? Тобі є що слухати.

ДІВЧИНА: Я просто намагаюся бути ввічливою. Потурбуватися про твій комфорт, чи що.

ХЛОПЕЦЬ: Мені це не потрібно.

ДІВЧИНА: Але ти міг би хоч щось слухати. Я не знаю, музику на телефоні якусь.

ХЛОПЕЦЬ: У мене немає музики на телефоні.

ДІВЧИНА: Можна онлайн слухати.

ХЛОПЕЦЬ: Ти що не знаєш, що тут не ловить ні зв’язок, ні інтернет?

ДІВЧИНА: Ні, не знаю! Звідки ж мені знати? Я ж не стирчу тут постійно!

ХЛОПЕЦЬ: Хіба це мої проблеми, що ти тут постійно стирчиш? Чого ти мовчиш?

ДІВЧИНА: Не твої проблеми, що я тут стирчу?

ХЛОПЕЦЬ: Не мої.

ДІВЧИНА: А чиї ж?

ХЛОПЕЦЬ: Твої.

ДІВЧИНА: Мої? Мої проблеми? Це що, я винна, що ти…

ХЛОПЕЦЬ: Це ти винна. Ти прийшла до мене, а не я до тебе. Ти стояла на моєму порозі, ти просила зайти і розпочала розмову про твою дурнувату сестру.

ДІВЧИНА: Не смій так казати. Завдяки моїй сестрі ти зараз живий.

ХЛОПЕЦЬ: Завдяки тому, що вона на трасі не пристебнулася..

ДІВЧИНА: Замовкни!

ХЛОПЕЦЬ: І летіла на повній швидкості…

ДІВЧИНА: Замовкни! Замовкни!

ХЛОПЕЦЬ:  І влетіла в дерево…

ДІВЧИНА: Замовкни! Бляха! Замовкни!

ХЛОПЕЦЬ: Дурепа.

ДІВЧИНА: Замовкни! Ти зовсім нічого про неї не знаєш, виродку!

ХЛОПЕЦЬ: Все я про неї знаю. Наслухався твоїх історій.

ДІВЧИНА: Нічого… ти… не знаєш…

ХЛОПЕЦЬ: Знову плачеш? Звідки в тобі сили на сльози?

ДІВЧИНА: А що мені ще лишається робити?

ХЛОПЕЦЬ: Ну, все. Заспокойся. Випий води.

ДІВЧИНА: Я не хочу пити.

ХЛОПЕЦЬ: Просто зроби хоч ковток і заспокойся.

ДІВЧИНА: Не хочу.

ХЛОПЕЦЬ: Випий. Це тебе заспокоїть.

Дівчина бере несміливо склянку і робить невеликий ковток

 

Ну, ось. Не треба істерик. Ми вже давно пройшли цю стадію.

ДІВЧИНА: Пройшли, аякже. У мене ноги терпнуть – що я могла пройти?

ХЛОПЕЦЬ: То все через те, що ти в одній позі лежиш.

ДІВЧИНА: То все через те, що я мало ходжу.

ХЛОПЕЦЬ: Ходи більше.

ДІВЧИНА: Куди?

ХЛОПЕЦЬ: Туди й назад.

ДІВЧИНА: Дуже смішно. А знаєш, хто дійсно вмів жартувати? Іра. Ми росли із нею в одній кімнаті. Вона постійно знала, як мене можна розсмішити. Найкраще у неї вдавалися пародії. «І куди це ти намилилася? Куди-куди? З ким?», – копіювала вона нашого тата. У мене так не виходить. Навіть близько. А у неї було один в один! Вона була така розумничка…

Хлопець сідає на крісло. Дівчина опускається йому на груди. Він гладить її по голові рукою

 

ДІВЧИНА: Вона була іще така молода. Така молода! А її пустили на органи, наче свиню. Вона була іще жива, а хірурги подумки розбирали її на запчастини. Наче вона якесь іржаве авто. Випатрали і роздали її нутрощі. Від неї лишилася лише оболонка, яку ми й поховали. Якби не батьки… якби я знала… я б не дала їм нічого підписати…

Далі дівчина лише тихо і нерозбірливо бурмотить увесь час, поки говорить хлопець. Вона знаходиться у напівпритомному стані

 

ХЛОПЕЦЬ: Нехай заспокоїться трохи. Немає чого нервувати. Вже більше року минуло, а вона усе ніяк не відпустить її. Я б уже давно на її місці змирився із тим, що її сестра мертва. Зрештою, два роки тому мені вдалося прийняти власну смерть. Саме тоді мені повідомили про невтішний діагноз. Моє серце доживало останні роки, може й місяці, і разом із ним і я завершував своє життя. Кардіолог спланував якесь лікування, яке мало підтримати моє хворе серце, але повністю вилікувати не могло.

«Ми поставимо вас у чергу на трансплантацію», – промовив лікар, а я не зрозумів ані слова.

Я жив іще у старому світі, коли лікування смертельної хвороби пересадкою органу прирівнювалося до смертельного вироку. Адже у моєму розумінні замінити твій орган органом іншої людини – це наукова фантастика. Але мій лікар запевнив, що у моєму віці, при моєму способі життя, відсутності шкідливих звичок і супутніх хвороб, я маю усі шанси отримати нове серце.

Так і сталося. Минув рік, і одного дня мені повідомили, що мене готують до операції. У той момент я не знав, чи потрібне мені це життя, адже я поховав себе іще тоді, коли почув про свій діагноз. Навіть коли мені повідомили, що з’явився шанс на пересадку, що з’явився донор, що усі показники ідеально збігаються, я не мав бажання продовжувати боротися. Навіть коли лікар повідомив мені, що у мене є усі шанси отримати це серце – я не хотів його. Навіть коли за кілька годин лікар зайшов до моєї палати і повідомив, що жінка з іншої лікарні на іншому боці країни, яка була вище за мене у списку і теж претендувала на це серце, щойно померла, і тепер мене переведуть до центру трансплантації – я не хотів цього. Я не мав бажання жити. Я думав відмовитися від свого шансу і віддати цю можливість комусь іншому. Дожити своє життя до кінця зі своїм серцем, і не скористатися можливістю почати усе з початку із новим. Померти, так би мовити, власною смертю. До того моменту, поки я не переступив поріг центру трансплантації. О, тоді я зажадав жити! Незрозуміле тваринне почуття, інстинкт, жага до життя. Я хотів те кляте серце! Я повз би до нього на колінах, ліктях, рвав би зубами живу плоть, вмивався би кров’ю інших людей, аби тільки вижити…

Операція пройшла успішно, серце прижилося, я швидко одужав, набрався сил і нарешті зміг відправитися додому. Мій будинок одразу не признав мене, мов пес, що багато років не бачив господаря. Я не навіжений, щоб вірити в те, що неживий предмет може поводитися як живий, але я постійно бився об усі кути, закриваючи шафу міг легко прищемити палець, двері, вирвані вітром, могли вдарити мене по лобу. Тому я не надовго вирішив переселитися до підвалу, аби будинок трохи звик до мене. Дивовижно, що у такому старому двокімнатному будинку був глибокий і просторий підвал. Не сирий, обкладений зсередини цеглою, із міцними металевими дверима. Просто ідеальний сховок. Та ще й непогане укриття. Тут безпечно. Безпечніше аніж на дворі…

У цю мить дівчина повністю отямлюється

ДІВЧИНА: Безпечніше… Про що ти говориш?

ХЛОПЕЦЬ: Згадую про те, як познайомився із тобою.

ДІВЧИНА: А я не хочу про це згадувати.

ХЛОПЕЦЬ: Чому? Я тобі не подобаюсь?

ДІВЧИНА: Краще б її серце віддали комусь іншому. Комусь більш гідному.

ХЛОПЕЦЬ: І кому наприклад?

ДІВЧИНА: Не знаю. Дівчина, якій дісталася Іринина нирка у вільний час допомагає зоозахисникам, сміття прибирає…

ХЛОПЕЦЬ: Сміття прибирає? Ха-ха. Якби ти зрозуміла звідки про це знаєш, то дуже б здивувалася.

ДІВЧИНА: Нічого смішного. Людина усе життя щось робить для інших, користь приносить. А ти що робиш у вільний час?

ХЛОПЕЦЬ: У мене немає вільного часу. Через тебе.

ДІВЧИНА: Через мене? Ой, я не хочу знову говорити про це. Ми уже втисячне топчемося на тому ж місці…

ХЛОПЕЦЬ: Та хоч би й вмільйонне. Факт залишається фактом.

ДІВЧИНА: Який факт? Який такий факт?

ХЛОПЕЦЬ: Що я страждаю заради тебе.

ДІВЧИНА: Страждаєш? Серйозно? Ти? Страждаєш?

ХЛОПЕЦЬ: Ну, так. Через тебе.

ДІВЧИНА: Через мене?

ХЛОПЕЦЬ: Досить! Мені набридло гратися у цю гру.

ДІВЧИНА: А мені ні! Давай пограємось!

ХЛОПЕЦЬ: Я не збираюся просто один одного звинувачувати.

ДІВЧИНА: А і не треба один одного. Винен лише ти.

ХЛОПЕЦЬ: Це ти винна. Це ти прийшла до мене, постукала у двері, і тільки я з’явився на порозі – одразу кинулася мені на шию… Ти прийшла слухати її серце у моїх грудях. Ти сама попросилася до мого будинку! І я дав те, чого ти хочеш – частину твоєї сестри всередині мене.

ДІВЧИНА: Звісно… ти дав. А чи я просила про це?

ХЛОПЕЦЬ: Просила.

ДІВЧИНА: Ні, чи я просила саме про це? Саме ось так?

ХЛОПЕЦЬ: Ти отримала те, що хотіла.

ДІВЧИНА: Ні, я хотіла… Я не знаю… Просто познайомитися із тобою, чи що. Просто познайомитись. Вона була така молода і загинула. Я просто хотіла знати, що вона загинула недарма, що вона живе усередині інших людей, які цінують своє життя. Яке вони мають тільки  тому, що загинула вона. Ти розумієш мене? Розумієш?

ХЛОПЕЦЬ: Хіба удари її серця не заспокоюють тебе? Не дають ілюзію, що вона жива? Що твоя Іринка із тобою?

ДІВЧИНА: Що ти, бляха, городиш? Ти чуєш себе? Не треба мені слухати її серце, я не хочу цього. Мене це лякає!

ХЛОПЕЦЬ: Іди до мене… Твоя сестричка тут. Все гаразд.

ДІВЧИНА (відбігає від нього до дверей): Відвали, випусти мене!

ХЛОПЕЦЬ (наздоганяє і намагається її обійняти): Все буде добре. Тихо, тихо. Сестричка тут. Все буде добре.

ДІВЧИНА (відбиваючись): Заткнися! Випусти мене звідси! (гупає кулаками в двері) Допоможіть!

ХЛОПЕЦЬ: Ну, все. Ти мене дістала!

ДІВЧИНА: Відійди від мене.

ХЛОПЕЦЬ: Я тобі нічого не зроблю. Просто заспокойся.

ДІВЧИНА: Відійти від мене!

ХЛОПЕЦЬ (підходить до крісла, нахиляється і бере склянку з водою): Просто випий води і заспокойся.

ДІВЧИНА: Я не хочу більше твоєї води. Не хочу, бляха, твоєї клятої води із дивним присмаком.

ХЛОПЕЦЬ: Я тобі всоте повторюю, що це все через труби. Вони давно проіржавіли і тому у води такий смак.

ДІВЧИНА: Ага, звісно. Труби…

ХЛОПЕЦЬ: Пий.

ДІВЧИНА: Не хочу!

ХЛОПЕЦЬ: Пий! Треба випити усе. Не змушуй мене…

ДІВЧИНА (намагається його вдарити): Не хочу!

ХЛОПЕЦЬ (хапає її за руку, якою вона намагалася його вдарити, а тоді хапає її за волосся і починає вливати воду до рота): Пий!

ДІВЧИНА Не хо…

У цю ж мить дівчина розслабляється, мов ганчір’яна лялька. Вони удвох падають у крісло. Хлопець кладе дівчину собі на груди і притискає вухом до грудей. Вона ще щось бурмоче собі під носа і затихає. Кімната знову сповнюється монотонними ударами серця

 

ХЛОПЕЦЬ: Відключилася. Цього разу, сподіваюся, надовго. Багато вона знає, намахана дурепа. Удари серця її заспокоять.

Іноді безумство горя штовхає людей на відчайдушні вчинки. На воістину божевільні вчинки. Що б вона не казала, я роблю їй величезну послугу, жертвуючи власним життям. Що може бути краще для вбитої горем людини, ніж відчути частинку її померлої найріднішої душі?

Платон говорив, що будь-яке божевілля – пророче, молитовне чи поетичне – це дерево. Росте повільно, міцнішає довго. Але розкидає широко гілля і приносить солодкі плоди. Про Платона мені теж розповів міській божевільний, тому за правдивість цих слів я не ручаюся.

Але мене ця історія завжди заворожувала. Я думав про дерева, які живуть із античних часів до нашого часу. Розрослися у цілий дендрологічний комплекс, сплелися корінням із іншими деревами. Або давно вже втратили свою подобу, схожі на жалюгідні дрючки, які без усілякої цілі і відчуття смаку вткнули в землю. Вони лише зовні нагадують дерева. Їхні серцевини залиті бетоном, в них більше немає сердець. Їхні тріщини замазані і зафарбовані. Насправді неважливо, у якому вони зараз стані – вони були тут зажди. Стоять безмовними, відстороненими спостерігачами історії та реальності. На периферії, але й в епіцентрі водночас.

Міські божевільні – як античні дерева. Вони були тут завжди. І залишаться, навіть коли ми підемо. Людина помирає, але концепція людини вічна. Як і божевілля.

Мабуть я теж почуваюся таким дуже старим деревом із порожниною в грудях, яку загатили чимось чужорідним. Але поки в моїх грудях рівно б’ється серце, із яким я не народився, я буду допомагати їм виконувати своє призначення. Усім радницям президента із мітлою в руках; усім винахідникам суходолу; усім безстрашним ловцям голубів на площі; усім, хто вважає, що в домофоні живе диявол; усім, хто замість телефону використовує шльопанець, калькулятор і комп’ютерну мишу; усім, хто гризе палицю як собака і лякає нею дітей; усім, хто слухає серцебиття сестри у чужих грудях.

Ну, принаймні вона так думає, що це серце її сестри… У цьому я, насправді, глибоко сумніваюся. Звідки мені знати чиє у мені б’ється серце? Лікарі не казали, а я й не цікавився. Яке мені діло до когось мертвого?

Живі – це інша розмова. З ними набагато приємніше мати справу. Ось, наприклад, як із нею. Вона з’явилася на моєму порозі – не знаю навіщо, може хотіла запитати дорогу, чи прийшла перевірити покази лічильників – а я одразу вирішив, що маю їй допомогти. Ось так мене, так сказати, з порогу осяяло. Чи була у неї взагалі колись сестра – хто знає? А якщо й була – чи загинула вона і стала доноркою? Важливо, що я їй про це розповів. Переконав у цьому. Довгими і довгими тижнями. І важливо, що вона у це повірила. У житті, особливо в такі темні часи, важливо у щось вірити. І справді, кожен заслуговує на те, у що сам вірить.

Тому вона й далі буде тут зі мною. Адже куди вона подінеться із мого підвалу? Двері міцні, металеві, майже не пропускають звуки. За пів року ніхто не почув її, навіть якщо заходив до мого будинку, головне близько не наближатися до дверей. А ще моя, хе-хе, «водичка», поллє її дерево божевілля, а разом з тим забере у неї усі сили, не дасть їй нікуди піти, навіть якщо вона спробує…  

 

Ну-ну-ну, не здригайся ти так. Усе буде добре. Слухай живе серце своєї мертвої сестри. Слухай…

КІНЕЦЬ


Читати також