Поетика квіру: інтерв’ю з Айкі Мірою про наукову фантастику

«Якою б цінною була наша свідомість, вона залишається інтерпретацією реальності і, як і всі інтерпретації, є суб’єктивною. Не забувай про це, коли опинишся всередині й відчуєщ, що нейрозвір — це не тільки орган, а й зв’язок, брама». (Айкі Міра, «Нейрозвір»)

Наукова фантастика — це передбачення, екстраполяція наявного чи епістемологічна, онтологічна гра можливостей? Жанр мовної гри в розумінні Людвіґа Вітґенштайна? Куди я потрапляю, коли захоплююся науковою фантастикою, романами, оповіданнями та есеями, наприклад, Айкі Міри? Айкі постійно думають про це, пишуть наукову фантастику, романи та оповідання, розмірковують в есеях, подкастах, інтерв’ю та на літературних конґресах. У лютому 2024 року Айкі опублікували програмний маніфест «Post-Cli-Fi» («Посткліматична фантастика») на сайті журналу Demokratischer Salon. За роман «Неоново-сірий» («Neongrau») Айкі отримали премію імені Курда Ласвіца. Айкі є співведучими подкасту «Das war morgen» («То було завтра») на радіо Südwestrundfunk (SWR).

Айкі позиціонують себе як небінарну особистість і регулярно пишуть про квір* наукову фантастику. Ім’я Айкі говорить саме за себе, воно нагадує персонажів з популярного світу японської манги, яка потрапила на обидва німецькі книжкові ярмарки з власними форумами, але також є досить простим поєднанням англійської та німецької абревіатур на позначення штучного інтелекту (ШІ): AI = Artificial Intelligence та KI = Künstliche Intelligenz. По суті, люди, які створюють літературу, самі є різновидом, у деяких мовах — «мистецтвом» (Німецькою Art — різновид, а в англійській мові art — мистецтво. — Прим. перекл.), розвиненої форми життя, і в «artificial» («штучний») ми знаходимо те, чим є література — мистецтвом (нім. Kunst), злегка видозмінене умляутом у німецькому перекладі «künstlich» («штучний»). Можливо, наукова фантастика — це також духовно-літературний варіант косплею, в якому ми граємося з ідентичностями, бо все одно доводиться постійно переорієнтовуватися? Але в якому світі? У книжці «Неоново-сірий» є відповідь: «Світ — це розмите відео». Розмірковуючи у лютому 2024 року про літературу, Айкі в рубриці «Десять по восьмій» газети «Zeit» писали: «Письменницьке тіло — це утопічне тіло, тому що воно стає місцем, де створюються утопії. Не-місцями, до яких ми подорожуємо у своїх творах». Хто є хто, що є що? Що є реальним? Що дійсно може бути чи стати реальним, а що ні?

 

Написання історій

Норберт Райхель: Твої романи «Діти Титана», «Неоново-сірий» та «Нейрозвір» («Neurobiest») вийшли друком по черзі один за одним. Восени 2024 року на полицях книгарень з’явиться четвертий роман «Проксі». Без сумніву, за створенням цих книжок стоїть довга історія.

Айкі Міра: Як тільки я навчилися писати, я почали писати оповідання. Свою першу книжку я написали у початковій школі, для моїх братів і сестер, це був інтерактивний роман, де вони могли вирішувати, що буде далі. Ще в дитинстві я писали ночами і в мене завжди була мозоль на пальці від ручки. Я продовжую писати і сьогодні. Поки я навчалися у школі, я проводили багато ночей, пишучи свої оповідання замість того, щоб вивчати шкільну програму. Мені довелося відмовитися від цього під час навчання, бо я хотіли писати в науковому стилі. Креативне письмо тоді було схоже на залежність. Але насправді для мене писати — це як дихати. Я можу придушити цей порив, але тільки на певний час. І якщо я його придушую, він знову виривається назовні. Я сказали про це своєму тодішньому професору. Він відповів, що це, ймовірно, пов’язано з тим, що наукове письмо віддаляло мене від самих себе. У певний момент я прийняли рішення, після якого багато чого змінилося, тому можна говорити про «до» і «після». Я сказали собі: «Ти завжди хотіли писати, тепер настав час зайнятися цим всерйоз».

Першим рукописом став роман «Неоново-сірий». Видавці не знали, що це таке. Я також. Тоді ж я почали писати свої перші короткі науково-фантастичні оповідання. Тепер, коли я регулярно пишу, дихаю, процес більше не є таким неконтрольованим, і це дуже приємно.

Н. Р.: Твоє навчання мало багато спільного з тим, про що ви пишете сьогодні.

А. М.: Я дуже цікавлюся медіа-комунікаціями та особливо дослідженнями комп’ютерних ігор — як ми використовуємо медіа і як вони на нас впливають, як технології змінюють наші стосунки. Ці теми я досліджували під час навчання. Мої науково-фантастичні твори спираються на цей досвід.

Н. Р.: Читаючи твої романи, особливо «Неоново-сірий», у мене склалося враження, що гра може бути алегорією нашого світу.

А. М.: Я не замислювалися над цим. Я розуміли, що хочу написати щось про кіберспорт, адже я так довго ним займалися. Я також хотіли розглянути тілесність у контексті змагальних ігор, звідси і «нейросубстрат». Гра перетворюється на змішану реальність. Ви маєте зайти в «резервуар», наповнений «нейросубстратом». Гра як небезпечний для життя вид спорту — пірнання і водночас віртуальна битва, яку ви переживаєте через окуляри віртуальної реальності. Я в захваті від цих різних рівнів реальності.

Н. Р.: Мені також подобається ідея фізичного переживання різних реальностей одночасно, як у фільмі «Все завжди і водночас».

А. М.: На кону щось стоїть. Тілесність і віртуальність — важлива тема для мене. Це також відіграватиме певну роль у романі «Проксі», це злиття віртуальних світів і пост-кліматичних ландшафтів, злиття штучного інтелекту і тіл.

Н. Р.: На мою думку, твій маніфест «Посткліматична фантастика» дуже влучно підсумовує всі ці події. У ньому є щось натхненне і водночас гнітюче. Ти кажеш, що пишеш «постлюдську, постантропоцентричну, постмігрантську, постапокаліптичну», «політичну літературу».

А. М.: Гадаю, це нині вельми поширені серед молодих людей настрої. Ми не можемо покладатися на те, що все вирішиться само собою, тому я не намагатимуся вас заспокоювати. Натомість я думаю, що конструктивного ми можемо зробити з цими настроями. Письменництво — це засіб, за допомогою якого я взаємодію зі світом.

Айкі Міра, «Неоново-сірий» (2022)

 

Писати без обмежень

Норберт Райхель: Тема ідентичності відіграє центральну роль у твоїх романах та оповіданнях. У дуже широкому її розумінні. Є класичні ґендерні питання, є небінарні люди з «плинною» ідентичністю — як ти іноді зазначаєте. У романі «Неоново-сірий» або в оповіді «Утопія 27» є асексуальний герой, в «Неоново-сірому» хтось веде спосіб життя «і дівчини і хлопця» одночасно. Але це ще не все: люди пов’язані з машинами, вони пов’язані з іншими людьми, вони поділяють принаймні частину своєї ідентичності з іншими. Їх, на мою думку, можна влучно описати словом «покращені» (англ. enhanced). Вони «розвинуті», «вдосконалені», на науковому жаргоні генної інженерії, натхненному латиною: «оптимізовані». У науково-фантастичній франшизі «Зоряний шлях» є на мою думку теж дуже доречний термін «ауґменти» («покращенці»). У твоєму оповіданні «Край землі» («Die Grenze der Welt»), яке відзначили Німецькою премією з наукової фантастики, навіть є гасло «Рободитину кожному!» — створіння з симетричними рисами обличчя і пам’яттю комп’ютера.

Айкі Міра: Тема іншого, чужого, завжди була важливою для мене. Я в захваті від наукової фантастики як жанру, який вже давно досліджує цю тему. Розгляньмо класичний твір, який часто вважають першим науково-фантастичним романом — «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» Мері Шелі. Тут наука створює нову людину. Та йдеться не лише про людей, а й про машини, про штучний інтелект. У романі «Неоново-сірий» ми знаходимо це в образі Ctrl та в її емансипації. Мене цікавлять способи розповісти про чуже, не вдаючись до «іншування», до «зміни» чужого. Я визнаю, що чуже та інше відрізняються, але я не хочу, щоб це призводило до створення ієрархій. Натомість я хочу розширити емпатію, тобто доступ до інших, до того, що спочатку здається нам чужим. Я намагаюся перетинати кордони.

Н. Р.: Ваша методологія теж може ґрунтуватися на квір-теоріях. Хоча політичні заяви Джудит Батлер іноді здаються дивними і не мають прямого зв’язку з її академічною працею, — я все одно вважаю її цінним теоретиком, який допомагає нам зрозуміти світ у його розмаїтті.

А. М.: Для мене йдеться не лише про зображення квір-культури, а й про роздуми над питанням: як я можу створити альтернативне майбутнє у своєму письмі? Таке розуміння квір-культури вимагає іншого типу письма, інших наративних стилів, ніж ті, до яких ми звикли. Тоді квір — це більше, ніж самоідентифікація, це, як ви кажете, метод. Я щойно обговорювали квір-письмо в есеї, який буде опублікований у збірці «Наукова фантастика 2024» (за редакцією Мелані Вилуцкі та Гарді Кетліца).

Як на мене, писати про квір означає писати про колективи, а не про окремих героїв, як-от про сімейні зв’язки в «Неоново-сірому» чи про «непохитних» у «Нейрозвірі». У поєднанні з цим я люблю застосовувати багатоперспективну оповідь. У моїх текстах відбуваються зміни перспективи навіть у межах однієї сцени або, як у «Нейрозвірі», зміни перспективи в різних наративних часах і місцях, які я намагаюся поєднати, звільнити їх від обмежень. Це також дозволяє руйнувати ієрархії. Багатоперспективність також відповідає феміністичній етиці. У мене немає однієї центральної точки зору. Завжди є інші голоси, які мають своє слово.

Н. Р.: В іншому есеї ти пишеш: «У феміністичній космоопері космічна пригода від самого початку переосмислюється як екзистенційне питання ідентичності і розповідається як подорож, яка також може вести всередину, у внутрішній світ людини». Сподіваюся, що як фанат_ка «Зоряного шляху» ти дозволите мені ці маленькі екскурси, перед якими я не можу встояти — я думаю про таких персонажів, як Сьома з Дев’яти, Б’Елана Торес, Майкл Бернем чи Лан Нуньєн Сінгх, яких це вповні стосується. Вони всі подорожують до власної самості. Те саме стосується Людей Ікс у всесвіті Марвел. Вони не просто рятують світи, вони рятують себе. Але що конкретно означає багатоперспективність твоїх текстів?

А. М.: Я намагаюся завжди описати певну групу. У «Неоново-сірому» це звучить так: «У кожного є своє місце в групі, і разом вони утворюють візерунок, який, можливо, зображує саме життя: мережу стосунків. Як фігурки в грі під назвою життя». У «Проксі» є троє людей, які утворюють щось на кшталт сім’ї. У «Дітях Титану» не одна точка напруження, а кілька, так що можна уявити різні шляхи розвитку подій. Мої книжки завжди закінчуються так, щоб їх можна було продовжувати, щоб можна було домислити, як буде далі.

Айкі Міра, «Діти Титану» (2022)

Н. Р.: Твої книжки майже так само «інтерактивні», як оповідання, що його ти написала в дитинстві?

А. М.: Потрібно завжди розуміти, що історія не закінчується, світ продовжує обертатися. Для мене це також спосіб позбавити наративи обмежень. Я намагаюся розвивати теорії з моєї власної практики письма, іншими словами, рефлексувати над тим, як я пишу і чому. Що зрештою може означати квір-письмо. Я не маю остаточної відповіді на це питання, і це добре, тому що це може бути багато чого, і я досі хочу спробувати багато нового у своєму письмі.

Н. Р.: У цьому, власне, суть наукової фантастики: наукова фантастика пропонує не передбачення, а альтернативні світи, відображаючи також страхи, які необхідно подолати, щоб змінити майбутнє і сьогодення. На початку роману «Неоново-сірий» ми дізнаємося про «біль у животі» однієї з головних героїнь, ЕЛЛЛ, «тому що вона страждає на хронічний страх перед загибеллю планети, який 2017 року визнали психічним розладом». Що це — депресія, розлад ідентичності чи, можливо, просто питання сприйняття? У «Дітях Титану» один з головних героїв, Рейн, говорить, що не інопланетяни, з якими вони стикаються на Титані, а вони самі є прибульцями. І тут ми маємо справу з темою колоніалізму?

А. М.: Безумовно. Коли пишеш про подорожі на інші планети, не можна оминути питання колоніалізму. Я хочу дослідити та описати, що ми насправді робимо, коли ступаємо на інші планети, інші світи і колонізуємо їх. Хто ми є насправді? В одному есеї про численні сучасні космоопери я писали: «Суть залишається незмінною: не випадково космоопери часто називають вестернами в космосі. Саме через свій спосіб мислення вони є яскравим прикладом літератури прикордоння, що спирається на відверто колоніальну програму дослідження, колонізації та завоювання. Багато космоопер навіть проголошують це буквально. Вступний монолог “Зоряного шляху” є найвідомішим прикладом: “Космос — останній фронтир”, — говорять нам, додаючи, що місія “Зоряного шляху” полягає в тому, щоб “відважно вирушити туди, де ще не ступала нога людини”».

Н. Р.: Згодом ця «людина» (нім. man) також певним образом стає квіром. У своїй автобіографії «Роблячи так» Патрик Стюарт використовує на її позначення ґендерно-нейтральну форму «no man». Він пише «ніхто» в анотації до книжки. Це справді завжди є питанням «Явного призначення» (англ. Manifest Destiny). Хто хоче, може знову цілком чітко прочитати це як «людина» (man). Для Рейн у «Дітях Титану» питання колонізації стосується негуманоїдної форми життя. Як це сприймають ваші читач_ки?

А. М.: Я вважаю, це цілком індивідуально. Є люди, які люблять перечитувати мої тексти, особливо короткі оповідання, оскільки завжди знаходять щось нове. Інші радіють, коли зустрічають персонажів, яких рідко зображують в літературі, наприклад, асексуального персонажа, як в «Неоново-сірому». Комусь подобається мова, комусь — створення нових світів. Гадаю, люди шукають та знаходять у текстах дуже різні речі.

 

Посткапіталістичне письмо

Норберт Райхель: Фактично, читачі створюють новий, власний текст. У своєму есеї ти пишеш: «Тоді як постколоніалізм вже створили в космооперах, ідея посткапіталізму досі залишається немислимою». Постколоніальну ідентичність ти бачиш, зокрема, у бельтерів у серіалі «Простір». Ти також іронічно зауважуєш, що, можливо, легше уявити швидкість світла, ніж кінець капіталізму.

Айкі Міра: На мою думку, у науковій фантастиці досі не вистачає бачень посткапіталізму. Але що взагалі означає це «пост» у даному контексті? Щодо «посткліматичної фантастики» я писали, що тут «пост» означає, що зміна клімату — це не щось з далекого майбутнього, а наша нинішня реальність. Але що ж тоді таке «посткапіталізм»? Як на мене, це може бути непомітний капіталізм. Можливо, в майбутньому ми всі будемо мислити та діяти настільки капіталістично, що це навіть не обговорюватиметься? Або ж ми зможемо одного дня остаточно подолати капіталізм і перейти до іншої системи?

Урсула К. Ле Ґуїн, «Знедолені» (1974)

У своєму романі «Знедолені» («The Dispossessed», 1974) Урсула Кребер Ле Гуїн змальовує два контрастні суспільства: місяць Анарес з його самоорганізованим анархо-комунізмом та відсутністю ієрархій, та капіталістичну планету Урас. Авторка нещадно критикує недоліки обох систем, показуючи їхні темні сторони та жорстокість. У науковій фантастиці досі бракує бачення того, як зміниться життя після капіталізму.

Н. Р.: А як щодо роману «Неоново-сірий» зі спільнотою ґеймерів та її «легендами», яких так захоплено шанує публіка?

А. М.: Світ роману «Неоново-сірий» має дуже виражений капіталістичний характер. Це пов’язано з тим, що я самі досліджували тему кіберспорту та відвідували подібні заходи. Одним з ключових моментів є комерціалізація кіберспорту, де інфлюенсери стають маркетинговим інструментом для компаній, які з цією метою створюють власні кіберспортивні команди.

Н. Р.: Мене зацікавило зображення китаянки, яка є однією з «легенд»: «Про китаянку ходять дивні чуткі: що вона машина в людській подобі, що вона керує світом і є найбагатшою людиною на планеті». Ці відверто расистські та антисемітські твердження також нагадують теорії змови про Джорджа Сороса. На мій погляд, роман «Неоново-сірий» показує, що «легенди», головні герої кіберспорту, в основному є проєкціями та мішенню для подібних вигадок.

А. М.: Ти цілком правий, у сучасному світі це легко можна розцінити як расистську теорію змови. «Легенди» також позбавлені права розповідати свої справжні історії. Вони не мають права розповідати про себе, їм нав’язують заздалегідь вигадані історії. «Такі компанії, як ZONE або NYGMA, визначають, як має функціонувати світ.. Вони укладають з нами кабальні контракти й заробляють на наших фанатах шалені гроші». Це особливо стосується Еша: для нього створили нову історію та ідентичність. Він не має свободи вибору. Це жорстка й безцеремонна практика. Моїм натхненням стали корейські поп-зірки, яких змушують підписувати контракти, що регламентують їхню поведінку та зовнішній вигляд. Я завжди намагаюся шукати відображення сучасності. Це ще одна риса наукової фантастики — показати нашу реальність з іншої точки зору.

Н. Р.: Це важливе завдання. Дозволь мені процитувати твій текст «Утопія 27»: «Міфи про змову, віртуальні світи ігор, симуляції в реальному часі — сьогодні грань між реальністю та вигадкою стає дедалі розмитішою, і статистично ймовірніше жити у штучному світі, створеному людською уявою, ніж у грубій реальності». Я в захваті від романів Дейва Еґерса «Сфера» (англ. The Circle) та «Кожен» (англ. Every), де всі описані технології вже існують. Їм не вистачає лише ринкової готовності та державної підтримки для масового впровадження. Еґерс майстерно демонструє, як кожен з цих елементів, а тим більше їх комбінація, можуть бути використані для створення тоталітарного суспільства, де люди піддаються жорсткому нормуванню та не мають шансу уникнути цих технологій, навіть не усвідомлюючи цього.

А. М.: Як і ти, я щиро захоплююсь романами Дейва Еґерса. Саме в цьому й полягає сила наукової фантастики: це не просто розповідь про майбутнє, а відображення нашого сьогодення. Це те, що мені в ній подобається. Часто кажуть, що наукова фантастика передбачає майбутнє, але я більше схильні до дослідження нашого сьогодення та його потенційних наслідків.

Айкі Міра, «Нейрозвір» (2023)

 

Постгуманізм і соластальгія

Норберт Райхель: Пропоную перейти до питання трансгуманізму? Саме таке враження склалося у мене після прочитання роману «Нейрозвір».

Айкі Міра: Якщо розуміти трансгуманізм як подолання обмежень категорії «людина», то так. Гадаю, це вже сталося. На мою думку, помилково сприймати «людину» як стабільну, чітко окреслену категорію. Якщо придивитися, то можна побачити, що за допомогою нових технологій ми постійно рухаємося вперед, розширюючи свої можливості. Цю тезу я можу підкреслити за допомогою наукової фантастики. Тому я також вважаю, що ми вже постлюди. Ми живемо в симбіозі з безліччю мікробів і технологій, починаючи від окулярів, контактних лінз і слухових апаратів — це вже елементи кіборгізації. В есеї «Про що мріють андроїди? Про квір-наукову фантастику» (опублікованому в журналі Queer*Welten) я пишу, що людськість, як і ґендер, — це перформанс, якому ми навчаємося. А в новому романі «Проксі» персонаж усвідомлює, що ми, люди, дуже добре вміємо приписувати собі людськість, одночасно відмовляючи в ній іншим.

Айкі Міра, «Проксі» (2024)

Н. Р.: А як щодо зв’язку між біологічним тілом і машиною? Дехто мріє про чіпування людей або принаймні дітей, так само, як ми вже чіпуємо собак, котів і коней, щоб завжди знати, де вони знаходяться. Розумні годинники з такою функцією вже існують. У науково-фантастичній франшизі «Зоряний шлях» борґи (раса кіборгів) є крайнім випадком такого зв’язку, включаючи колективну свідомість. У своїй книжці «Все всюди і водночас» (Hamburg, Rowohlt, 2024) Міріам Мекель і Леа Штайнакер говорять про «співпрацю людини і машини» як центральну перспективу штучного інтелекту.

А. М.: Це також форма подолання обмежень. У своїх романах і оповіданнях я оснащую людські тіла технологічними та біологічними вдосконаленнями. Живуть вони як люди, але чи ними й далі вважаються? Принаймні, молодь на кшталт Сохо з роману «Нейрозвір» вже сприймає себе як новий вид, або ж, як у «Неоново-сірому», їх так сприймають люди похилого віку.

Н. Р.: Це також включає відповідну атмосферу. У твоєму підписі в книжці «Нейрозвір» ти написали мені: «Не губіться в синбіомі». Як людина може там загубитися?

А. М.: З одного боку, синбіом — це ліс, ландшафт або конкретніше: він нагадує нам ліс. З другого боку, це штучне середовище, яке також розвивається самостійно у своїй штучності. Навколишнє середовище впливає на двох головних героїв, у чому також є щось психоделічне. Йдеться про питання, що я насправді бачу? Що сприймає моя свідомість? Як взаємодіяти з навколишнім середовищем? Я вважаю, що ми, люди, є екологічними істотами. Довкілля суттєво впливає на нас — формує те, ким ми є насправді: прив’язаними до планети, де ми завжди контактуємо з усім, що нас оточує, серед нас, над нами. Ми є частиною нашого довкілля, і це впливає на нас. У біосинтетичному середовищі це також може якось вплинути на наш мозок.

На мою думку, зміна клімату також впливає на наше мислення. Ми живемо в ландшафтах, які змінюються, гинуть, руйнуються на очах — стають іншими, види зникають, неозоони (чужоземні види, яких завезли люди) беруть гору. Це теж щось робить з нашою психікою. У «Нейрозвірі» обговорюється феномен «соластальгії», протилежний «ностальгії», туга і траур за ландшафтами, що зникають. Рива каже: «Я відчуваю, що мій добробут нерозривно пов’язаний з добробутом планети та всіх інших живих істот. А поки що є ліки». Сохо продовжує думку: «Жити під час вимирання нашої планети — це наше завдання». Термін соластальгія придумали не я, 2005 року його запровадив австралійський натурфілософ Ґлен Альбрехт. У певному сенсі те, що ми відчуваємо в навколишньому середовищі через зміну клімату, схоже на постійний психоделічний наркотик. У «Проксі» я розповідаю про зміну всього неврологічного апарату в результаті зміни клімату. У моїх романах зміна клімату залишає тривалі зміни не лише зовні, а й зсередини, у нашому способі мислення.

Н. Р.: Скільки залишилося природи? Чи вона лише в нашій уяві?

А. М.: Ось у чому питання. Я не думаю, що я коли-небудь у житті мали справу з природою. У Німеччині її взагалі немає. Я ніколи не були у неокультуреному ландшафті, чи як би ми його не називали.

Н. Р.: Саме так. Наші ліси — це насадження. У романі «Людина без властивостей» Роберта Музіля є чудова відповідь на пісню «Кому ти належиш, прекрасний лісе?»: «Нижньоавстрійському земельному товариству». Це капіталістична версія. Фізика не стала б суперечити цьому, лише сформулювала б це більш по-філософськи, я можу процитувати Вернера Гайзенберґа: «Те, що ми спостерігаємо не є власне природою, а лише природою, яка відкривається нашим методам пізнання».

А. М.: Ми створили природу для себе. І виросли в ній.

Н. Р.: Чи живемо ми в «матриці», в якій у нас є вибір: ковтати тільки червоні або сині таблетки?

А. М.: Нині ми фактично перепрограмовуємо себе. У романі «Неоново-сірий» читаємо: «Дехто називає цей колір білою ЗОНОЮ (ZONE). Дивно усвідомлювати, що наше покоління ніколи не побачить чистого блакитного неба, тому що ми регулярно впорскуємо діоксид сірки в стратосферу, щоб відбивати сонячні промені і таким робом запобігати парниковому ефекту».

 

Утопія — антиутопія — все й одразу

Норберт Райхель: Ми вже коротко згадували про дві організації ZONE та NYGMA. Спочатку вони здаються цілком гуманними, але якщо придивитися, то все виглядає інакше, не лише в плані договорів про нерозголошення для «легенд».

Айкі Міра: Це дуже важливий момент для мене. У «Неоново-сірому» компанії позиціонують себе як дружні до людей, але діють як незалежні геополітичні суб’єкти. У ZONE навіть є свій район, в якому, наприклад, для поліції діють інші правила, ніж за межами цього району. Я не хочу просто писати чорно-білим і показувати тільки хороше або тільки погане. ZONE і NYGMA виступають за капіталістичну людяність, яка також генерує переваги для нас, але в той же час такі компанії завжди переслідують власні капіталістичні цілі, які вони можуть втілювати в життя у тоталітарний спосіб. Такі корпоративні міста вже існують — не тільки в США. Також існують і закриті житлові комплекси.

Н. Р.: Ми могли б подумати про людей, які вириваються з такого квазітоталітарного суспільства.

А. М.: Я навіть не знаю, чи розповідаю я такі історії. Це скоріше звична річ в антиутопіях. Антиутопії люблять розповідати про диктатуру і про людину чи групу, яка виривається назовні. Для мене це не так однозначно. Я намагаюся показати світи, які роблять жахливі речі, але в яких також можливо і прекрасне, в яких співіснують утопічні та антиутопічні моменти. Я показую людей, які живуть у цих світах, які пов’язані між собою певними стосунками і намагаються примиритися зі своїми світами. Йдеться про соціальні зміни в суспільстві, а не про те, щоб вирватися назовні. Навіть у «Дітях Титана»: люди відправляються на іншу планету, але тим не менше знову і знову мають справу з Землею, з посланцями Землі, і намагаються змиритися з нею, розібратися з нею.

Н. Р.: Дозволь мені повернутися до теми квіру. Чи може квір жити у твоїх романах і оповіданнях, чи це лише програма?

А. М.: У моїх романах можна жити квір-життям. Але я також намагаюся показати боротьбу, яка з цим пов’язана. Наприклад, у романі «Неоново-сірий» Ґо Каскадерка стикається з проблемою вибору статі. Зрештою, Ґо знаходить свій власний шлях і приклад для наслідування в штучному інтелекті, який може бути чим завгодно. Зрештою, вони обидва розуміють, що їх об’єднує: вони хочуть бути багатьма. Вони починають розуміти одне одного: «Вперше вона (тобто Ґо) бачить, що таке життя, і приголомшена цим. У кожного є своє місце в групі, і разом вони утворюють візерунок, який, можливо, зображує саме життя: мережу стосунків. Як фігурки в грі під назвою життя» (Цитата з роману «Неоново-сірий»).

Отже, гра, наше життя — це також спроба побачити і відчути одне одного. На відміну від свого дядька, Фенікс вирішує жити своїм квір-життям публічно і, по суті, ризикує всім. Фенікс шукає протистояння із суспільством, яке стикається з ним безпосередньо в тілах глядачів. У випадку Ґо Каскадерки це її власна сім’я, від імені якої виступає суспільство. Сім’я, яка вимагає від Ґо ухвалити рішення. Мені здається реалістичним те, що суспільство атакує нас, і нам доводиться з цим боротися. У цьому сенсі наукова фантастика має потенціал бути дуже реалістичним літературним жанром.

Н. Р.: А як щодо імен твоїх персонажів? Ім’я Каскадерка говорить про те, що це хтось, хто не грає себе, а моделює іншу людину. У Феніксі я впізнаю образ «Фенікса з попелу». Як ти вибираєш імена для своїх персонажів?

А. М.: Я досліджую імена і швидко відчуваю, чи підходить воно персонажу. Але буває й так, що ім’я підходить лише спочатку. Якщо я продовжую писати, а персонаж розвивається далі, мені іноді доводиться шукати заново. У деяких іменах є образи, наприклад, Фенікс та її брат Еш, який вже має в своєму імені попіл (англ. ash — попіл). Фенікс може жити зі своєю квір-ідентичністю, Еш — ні. Він також буквально перетворюється на попіл. Але з попелу знову постає діамант пам’яті, який Фенікс завжди носить у вусі. Історія, розвиток ніколи не закінчується.

 

Ґендерний парадокс

Норберт Райхель: У тебе є політичне бачення? Не те, що письменники повинні його мати, вони можуть просто описувати. Але твій маніфест «Посткліматична фантастика», безумовно, можна прочитати як щось на кшталт візії.

Айкі Міра: Я завжди намагаюся дати можливість висловитися різним голосам. Одна людина говорить так, інша не погоджується, виникає дискусія. Я б розглядали квір-письмо як бачення, для мене це своєрідна поетика і водночас політика зв’язків. Через квір-письмо я також намагаюся встановити зв’язки з іншими тілами, не лише з квір-тілами, а й з тілами, які страждають від расизму, дискримінації та багато іншого. Я вважаю, що квір як поетика може створити багато нових зв’язків. Як категорія, він вже об’єднує дуже різні ідентичності: не лише різні сексуальності, а й ґендерні зокрема, небінарні, ідентичності, або моделі стосунків, наприклад, поліаморні. На мою думку, йдеться про те, щоб дозволити маргіналізованим голосам і тілам сказати своє слово, а для цього мені також потрібні нові, інші, квір-форми письма та оповіді.

Н. Р.: До якої літературної традиції належать твої твори?

А. М.: Дуже хороше запитання. У своїх романах я спираюсь на наукову фантастику 1970-х років, феміністичну наукову фантастику, в якій є політична складова. Я веду діалог з авторами, які також думали про мову і про те, як вони хотіли писати. Вони шукали не лише новий зміст, а й нові способи письма. Великими взірцями для мене є Урсула К. Ле Ґуїн, Джеймс Тіптрі-молодший та Семюел Рей Дилейні. Це традиції, які надихають, тому що письменники вже зробили багато з того, що є важливим для нас сьогодні. Квір (феміністична) наукова фантастика чітко пов’язана з феміністичною науковою фантастикою.

Н. Р.: Джеймс Тіптрі-молодший, він же Аліса Б. Шелдон? Це історія про дівчину, жінку, яка маскується під хлопчика чи чоловіка, бо інакше її не помітять? Щось на кшталт «Джентл, хлопець з єшиви»? Чи це щось інше?

А. М.: Я сприймаю Тіптрі як квіра, або, як би ми сказали сьогодні, як небінарного ґендер-квіра. Але це лише один із способів його сприйняття, опосередкований читанням щоденників. Гадаю, це чудово, що Шелдону вдалося писати від імені Джеймса Тіптрі-молодшого в інший маскулінний спосіб, але водночас у феміністичний спосіб. Шелдон любить використовувати в текстах чоловічі наративні голоси, які потім у самому тексті деконструюються як сексистські. Багато що відбувається через чоловічий псевдонім Джеймс Тіптрі-молодший: Шелдон таким чином сприймається як автор-чоловік і втілює чоловічу ідентичність і як автор, і через наративні голоси. Тіптрі також виблискує розмаїттям дуже різних стилів. Я думаю, що чоловічий псевдонім звільнив творчість Шелдона від звичних обмежень. І я також думаю, що мій власний псевдонім дарує мені свободу. В есеї «Джеймс Тіптрі-молодший, псевдонім як технологія визволення» я детальніше розмірковую над цим.

Н. Р.: Ти щойно згадали, як на мене, важливий термін: «деконструювати». Чи хороша наукова фантастика деконструює наші уявлення про реальність?

А. М.: Можливо. Це точно може бути. Мені завжди цікаво думати про те, що ми створюємо в процесі деконструкції. У дреґ-перформансі деконструюється ґендер, перебільшено фемінізується або перебільшено маскулінізується, але в той же час ґендер реконструюється у вигляді дреґ-короля або дреґ-королеви.

Н. Р.: Багатьом людям зараз дуже важко змиритися з такими явищами деконструкції та реконструкції. Ми переживаємо глобальну дискусію, в якій все, що виглядає як квір, часто паплюжать, виключають, переслідують і звинувачують у всіх світових бідах. Іноді це навіть суперечливо: Маркус Зедер одягається як Мерилін Монро на карнавал, але коли дреґ-королева захотіла почитати вголос у дитячому садку в рамках тижня читання, йому це не здалося веселою забавкою. Читання скасували. Переодягатися на карнавал — це нормально, а демонструвати свою ідентичність — зовсім ні.

А. М.: Я пояснюю ці протиріччя тим, що квір зараз стає дедалі помітнішим. Деякі люди чутливо реагують на це. Можливо, це непоганий знак, тому що це знаменує собою перехід, щось змінюється в нашому суспільстві, завжди є цей опір, але потім нові речі нормалізуються.

Норберт Райхель: Це приблизно відповідає тезі Аладина Ель-Мафалані в його книжці «Парадокс інтеграції». Неприязнь до мігрантів, ксенофобія, расизм, все це також є ознакою видимости і того, що іммігранти та переселенці висловлюють свої обґрунтовані претензії на те, щоб сидіти за одним соціальним столом, і не задовольняються роллю за горезвісним «котячим столом». Аналогічно можна говорити про ґендерний парадокс. Втім, не знаю, чи варто бути настільки оптимістичним.

Айкі Міра: Я намагаюся дивитися на речі оптимістично, інакше нічого не вийде.

Записав Норберт Райхель.

Інтерв’ю вперше було опубліковано німецькою мовою під назвою «Poetik der Queerness — Ein Gespräch mit Aiki Mira über Science Fiction» в журналі Demokratischer Salon 13 травня 2024 року.

Переклали Дарина Демиденко, Анастасія Коваленко, Дарія Дербеньова, Марія Пікож і Дар’я Сімутіна.