Різноманіття в повсякденному педагогічному житті Німеччини. Розмова з педагогинею і політологинею Мельтем Кулачатан

«Маніфест багатьох» (2011)

«Поки бурхлива мультикультурність у таких мегаполісах, як Нью-Йорк чи Лондон, сприймається як щось захопливе й бентежне в найкращому сенсі цих слів, мультикультурне розмаїття на власному порозі викликає страх втрати батьківщини та занепаду західної цивілізації (...). Страх властивий кожній людині, але він поганий порадник у політиці щодо невідомого».

(Фрагмент з есею Ясемін Каракашоглу «Проти втрати пам’яті в міграційній політиці» у збірці «Німеччина переосмислює себе. Маніфест багатьох» за редакцією Гілаль Сезґін, Берлін, Blumenbar Verlag, 2011)

Це тривала — хочеться сказати: майже безкінечна — історія, історія міграції та імміграції, історія інтеграції, яка водночас є історією екзотизуючого орієнталізму, расифікації, виключення людей, яких вважають «іншими» або «чужинцями». Ясемін Каракашоглу в своєму есеї для збірки «Маніфест багатьох» описує цю історію, яка могла б стати більш прийнятною, якби були реалізовані пропозиції, які Гайнц Кюн, перший уповноважений у справах іноземців федерального уряду Німеччини, опублікував у 1978 (!) році. «Соціяльний підйом через освіту» — таким було одне з політичних гасел, яке протягом останніх 50 років неодноразово підіймали, спочатку в соціял-демократичних колах, а потім і в консервативних, де Армін Лашет відіграв ключову роль у тому, щоб німецька партія Християнсько-демократичний союз (ХДС) підтримала інтеграційну соціяльну політику. Нині ми знову спостерігаємо кризу міграційної та інтеграційної політики. Незважаючи на постійні розмови про нестачу кваліфікованих кадрів, нинішні настрої в суспільстві та політиці схиляються до скептицизму щодо міграції, а то й ворожости до неї. На жаль, німецька міграційна та інтеграційна політика також є історією рятівного самообману.

Одна з галузей, яка могла б і повинна сприяти більшому суспільному взаєморозумінню, більшій повазі, — це соціяльна робота. Вона є, в найкращому розумінні цього слова, основним елементом людяної освітньої політики, яка розуміє себе як частину економічної політики, спрямованої на соціяльний підйом, а також як частину інклюзивної соціяльної політики. Мельтем Кулачатан — професорка соціяльної роботи в Міжнародному університеті в Нюрнберзі. Раніше вона займалася науковими дослідженнями та викладанням в університетах Франкфурта-на-Майні та Ольденбурга. У «Демократичному салоні» вона вже двічі була гостею. У грудні 2023 року обговорювалися її дослідження з проблеми ісламофобії, а також діягнозоване нею «блокування емпатії» у частини населення Німеччини, включно з мусульманами та мусульманками в Німеччині, після 7 жовтня 2023 року. У жовтні 2021 року журнал «Демократичний салон» опублікував інтерв’ю під заголовком «Феміністична — турецька — німецька», де Кулачатан розповідала про розчарування багатьох представників турецької спільноти в Німеччині та про відсутність визнання жінок та матерів сімей, що емігрували з Туреччини і зробили вагомий внесок у освітній успіх своїх дітей. Вона розмірковувала про роль сім’ї, догляд за дітьми, який переважно здійснюють жінки, та можливості залучення жінок до суспільно-політичного життя.

Мельтем Кулачатан

Мельтем Кулачатан

Визначальна роль соціяльної стратифікації

Норберт Райхель: Наша тема має два аспекти: питання ставлення фахівців до дітей з міграційним походженням або сімейним досвідом міграції та питання умов і форм роботи фахівців, які самі мають міграційне походження.

Мельтем Кулачатан: Ми можемо розпочати з дітей, з дітей та підлітків, які відіграють роль у суспільно корисній праці з молоддю та в сімейному догляді. Це два класичних сегменти соціяльної роботи. Важливо зазначити: мова йде про дітей! Йдеться насамперед про погляд фахівця на людей у дуже молодому віці, з відповідними потребами та бажаннями, а вже потім — про життєвий світогляд. Сюди входять такі аспекти, як біженство, міграційна історія, можлива історія походження батьків. Я намагаюся чітко вказати: «можлива історія походження». Часто це лише припущення, якщо тільки батьки самі відверто не розповідають про це, навіть на першому консультуванні. У соціяльній роботі ми прагнемо до того, щоб працювати транскультурно та з урахуванням культурних особливостей. Ми володіємо відповідними компетентними засобами вже давно, але з професійної точки зору важливо спочатку зосередитися на кожній окремій особі, незалежно від культурних знань фахівця.

Н. Р.: Чи є різниця залежно від віку дітей?

М. К.: Звісно. П’ятнадцятирічні переживають підлітковий період, коли вони шукають свою ідентичність. Тут можуть відігравати роль біографії батьків або дідів та бабусь, якщо вони сприймають це походження як можливий аспект своєї ідентичности. Це може давати сили, сприяти самостійности, але також може віддаляти, якщо людина шукає приналежности до групи ровесників. Це стається зараз через соціяльні мережі та вільний час, де підлітки зустрічаються. У випадку молодших дітей, як правило, акцент може бути на здобутті мовних компетентностей, багатомовності. Я кажу «може бути», а не «має бути». Це також залежить від міжнародного досвіду батьків. У моєму оточенні є колеги, психіятри, які багато спілкуються з науковцями з усього світу, що працюють у міжнародних компаніях. Це часто експати з Туреччини, які переїхали приблизно в 2015 році та пізніше. Багато з них — це люди, які залишили Туреччину через війну, часто випускники вищих навчальних закладів.

Коли ми говоримо про дітей та юнацтво, в жодному разі ми не повинні узагальнювати їх, тому що соціяльне розшарування, як правило, має набагато більше значення, аніж просто наявність міграційного досвіду. У психотерапевтичній чи соціяльній практиці це, звісно, відіграє певну роль, але вирішальним фактором є не міграційний досвід, а соціяльне розшарування в контексті міграційного досвіду.

Н. Р.: Що це означає конкретно: «соціяльне розшарування в контексті міграційного досвіду».

М. К.: Наприклад, батьки, які нещодавно приїхали з Туреччини і встигли пожити в кількох європейських країнах, зазвичай мають хороші шанси знайти роботу на первинному ринку праці. Вони подають документи англійською мовою, володіють іншими мовами, тому мають хорошу основу для того, щоб стати на ноги в приймаючій країні. Це не травматичні історії про втечу, які можуть вплинути на дітей або передатися їм. Вони виїхали з політичних чи економічних причин, можливо також тому, що втратили роботу в Туреччині з будь-яких причин. Ці батьки мають можливість допомагати своїм дітям, до прикладу, у школі. Зовсім по іншому йдуть справи в людей, які змушені вирішувати екзистенційні питання, та спершу повинні безпечно прибути, перед тим як шукати роботу та школу. Різниця полягає в тому, як діти та молоді люди починають своє життя, і вона тут дуже велика.

Н. Р.: Питання про те, чи визнають у Німеччині професійні та академічні кваліфікації батьків, безумовно, відіграє важливу роль.

М. К.: Від цього багато що залежить. Нині ми маємо новий закон про імміграцію кваліфікованих робітників, який — я б сказала — вже свідчить про певний прогрес, але він не став справжнім радикальним проривом. Насправді люди, які приїжджають сюди, повинні негайно отримати дозвіл на роботу, навіть якщо процедура надання їм статусу біженця ще триває. Ми знаємо, що працевлаштування полегшує всі інші аспекти інтеграції. Про це ми знаємо зі звітів експертів центрів зайнятости та з розповідей самих мігрантів. Працевлаштування — це ключ до успіху. Можливість сказати: «Я забезпечую себе, я не залежу від соціяльних виплат». Тоді люди відчувають, що досягли цього завдяки власним зусиллям. Це засадничий досвід самостійности...

Н. Р.: …який потім передається дітям. Але німецькі політики все ще мають певні побоювання.

М. К.: Це дипломатичний спосіб сказати це.

Н. Р.: Іншою групою можуть бути діти третього або навіть четвертого покоління, діти та молодь, яких вчителі та фахівці сприймають як мігрантів. Що з цією групою?

М. К.: Досвід свідчить, що соціяльна розшарованість, так звана «класова приналежність», також має значення. Зважаючи на це, проблеми мігранів не відрізняються від проблем німців за походженням. Можна навести приклад молодої людини, німкені в четвертому поколінні, яка як «молодша опікунка» бере на себе обов’язки по догляду в сім’ї. Ця опіка включає догляд за братами і сестрами, догляд за хворими батьками, бабусями і дідусями, супровід їх до лікаря або до органів влади. Дуже важливою є перекладацька праця, яку доводиться виконувати молодим людям. Вони забезпечують повсякденне життя своїх близьких. Насамперед це роблять дівчата!

Це завдання, яким не повинні займатися неповнолітні — паралельно зі школою, дозвіллям, пошуком власного життєвого шляху та місця у світі. У цьому сенсі ці молоді люди не обов’язково відрізняються від тих, хто має німецьке походження. Але проблемні ситуації, навантаження можуть зростати, якщо ця молода людина бере на себе завдання і роль дорослого, щоб батьки могли добре справлятися з повсякденним життям, не в останню чергу, якщо міграційний статус батьків не є певним. Це не завжди стосується третього або четвертого покоління нащадків так званих гостьових робітників, про яких ти говорив, але такі ситуації трапляються. Така незахищеність впливає на дітей та підлітків.

Стереотипи педагогів і соціяльних працівників

Норберт Райхель: Чи існують відмінності у сприйнятті дітей мігрантів з боку фахівців у різних умовах: у дитячих садках, школах, позашкільній роботі з молоддю, від організації днів відкритих дверей до роботи в молодіжних об’єднаннях? Інші або сильніші форми расифікації, заперечення інклюзії? Що знають про це фахівці? Дозвольте навести приклад: дитина з іншої країни навчилася не дивитися в очі поважним людям, таким як вчителі. Дитина дивиться собі під ноги, а вчителька говорить, що дитина не може дивитися їй в очі, отже вона, мабуть, щось приховує. Це лише один з прикладів міжкультурного непорозуміння.

Мельтем Кулачатан: Ми знову і знову стикаємося з тим, що багато соціяльних працівників мають стереотипи, які вони не осмислюють критично, про що я чую знову і знову, коли розмовляю з фахівцями. Діти з так званих «чужих культур» часто є об’єктами певних проекцій, уявлень про «брак культури», «брак поведінкових компетентностей», «брак адаптивности». Це ті три пункти, які завжди згадують: «У нас так, у них інакше». Такі укорінені стереотипи живуть власним життям. Часто навіть сам процес осмислення наявних стереотипів вважається важким і бентежним. Це схоже на чоловічі чи жіночі стереотипи. Я говорю про соціяльне втілення цих стереотипів.

Це один будівельний майданчик. Інший будівельний майданчик: У нас надто мало необхідного матеріялу щодо критичної антирасистської роботи та міграційної освіти в університетській та позауніверситетській освіті. Саме тут можна було б відпрацювати відповідні навички, щоб знайти свій шлях у багатокультурному суспільстві з плюралістично орієнтованими, різноманітними цільовими групами. Цього нині просто немає. Я часто стикаюся з тим, що багато хто не розглядає опанування цих навичок як невилучну частину своєї роботи, а як щось, що вимагає додаткового часу. Це помилкове мислення, адже робота з людьми завжди відбувається в різноманітному і множинному середовищі на структурному рівні. Однак це не відбувається на свідомому рівні і не є частиною професійного самосприйняття. Ці стереотипи часто просто виражаються словесно і нерідко завдають дітям шкоди. Діти та молодь не можуть розібратися в цьому, навіть якщо ці стереотипи спочатку не мають до них жодного стосунку, оскільки вони стикаються з учителями та фахівцями в умовах асиметричного балансу влади. Діти та молодь можуть цього не помічати, і це не їхнє завдання.

Коротко кажучи, як експерти, фахівці повинні вміти орієнтуватися в розмаїтому середовищі та працювати з урахуванням багатоманітности.

Н. Р.: Як реагують ваші студенти?

М. К.: Коден по-своєму. Це залежить від того, звідки походять самі студенти. У мегаполісі, такому як Франкфурт-на-Майні, про це відомо набагато більше, ніж у сільській місцевості. Бо у таких місцевостях середовище зазвичай доволі однорідне, студенти тут майже не контактують з мігрантами. Вони вважають, що мають мало спільного з мігрантами. Потім я пропоную їм просто подивитися на вулицю, де вони обідають.

Спочатку, студенти в шоці, наскільки різноманітним є суспільство, в якому вони жиуть. Вони мали б усвідомити це раніше, незалежно від «мігрантської» приналежности. Як педагоги, ми повинні подбати про те, щоб навіть школярі розуміли, що різноманітність — це не тільки про міграцію. Різноманітність стосується суспільства в цілому, йдеться про ґендер, види сім’ї (зведені та ЛГБТ сім’ї) та сексуальну орієнтацію. Необхідно усвідомити це і попрацювати над цим, навіть якщо ви не зустрічали людей з цими ознаками.

Це означає перехід від уявлень про бідного іноземного мігранта, якого сприймають як чужинця та уникають, вважаючи що він мусить до нас пристосовуватися, до вільного усвідомлення розмаїття. Я б назвала це «вільним усвідомленням різноманітности» з відповідними практиками розвитку необхідних компетентностей.

Усвідомлення різноманітности

Норберт Райхель: Ти говориш про усвідомлення різноманітности, що є трохи більшим, ніж просто чутливість до різноманітности. Як можна розвинути в собі це усвідомлення?

Мельтем Кулачатан: Насамперед за допомогою ґрунтовних теоретичних знань про історію власної країни. Багато хто не має про це жодного уявлення. Відправною точкою видається створення Федеративної Республіки Німеччина, проте щодо цієї події панує лише одна концепція.

Я дедалі частіше зіштовхуюся з цим явищем. Мене дуже дивує, що ми маємо таке однорідне уявлення про Федеративну Республіку. Самі того не усвідомлюючи, молоді студенти часто мають у своїх головах уявлення періоду 1950-х років. Я не могла повірити в те, наскільки стійким може бути це бачення. Мені довелося переглянути власні погляди, бо практичний досвід все ж спростовував мої уявлення. Принаймні від 1990-х років ми дещо змінили в багатьох аспектах навчальної програми. Нам вдалося зробити достатньо багато, але, на жаль, цього все ще недостатньо для сучасного розуміння німецької державности.

Потім я намагаюся почати з історичних аспектів, наприклад, зі знищення єврейської соціяльної роботи в Німеччині, з ідей плюралістичної Німеччини. Коли говорять про історію соціяльної роботи, то можна часто почути: «Коли Гітлер прийшов до влади». Я завжди відповідаю: «Гітлер не прийшов до влади, його обрали до влади і призначили». З цього все і починається. Потроху я намагаюся говорити про відновлення плюралізму у Федеративній Республіці. Ти щойно згадав про третє і четверте покоління так званих «ґастарбайтерів». Дуже цікаво бачити дедалі більше молодих людей, чиї дідусі та бабусі іммігрували, які згодом визнають: «Так, мій дідусь колись згадував про це, але він ніколи про це докладно не розповідав». Після усвідомлення цього молоді люди починають шукати себе як майбутніх соціяльних педагогів. Через власну сімейну історію вони відкривають для себе сфери знань, необхідні для того, щоб працювати з цільовою групою у відповідний її потребам спосіб.

Н. Р.: Різноманіття відкривається через сімейну історію.

М. К.: Це саме той ефект, який я спостерігаю. Наскільки стійким він буде у професійному житті — це вже інше питання. Але молоді люди, які виходять на ринок праці, навряд чи замислювалися над тим, як їхні дідусі та бабусі приїхали до Німеччини, де їхні батьки ходили до школи.

Н. Р.: Сімейні історії німців також були б цікавими. Імміграція з Польщі до Рурського регіону, імміграція переміщених осіб з колишніх східних територій після 1945 року. Німеччина не була єдиною після 1945 року, і йдеться не про поділ 1949 року на Федеративну Республіку Німеччина та Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Приєднання НДР до Федеративної Республіки також багато хто ігнорує, так ніби з точки зору Заходу нічого не змінилося. Усе це насправді мало б бути завданням для шкільних уроків історії та суспільствознавства, але це вже інше питання. Наскільки ваші німецькі студенти усвідомлюють різноманітність?

М. К.: Це дуже залежить від їхньої попередньої шкільної освіти, місця навчання і, перш за все, від місця проживання або повсякденного досвіду і, відповідно, від того, як вони організовують свої стосунки. Останнє означає, що вирішальну роль тут відіграють повсякденні контакти, які, так би мовити, складають основу дуже розмаїтого суспільства, а тому є очевидною частиною повсякденного життя на рівні соціяльних взаємин. Усвідомлення різноманітности означає насамперед усвідомлення того, що суспільство, в якому ми живемо, є різноманітним саме по собі, що люди бувають різні — і що різноманітність не означає виключно міграцію та суспільні зв’язки з мігрантами, як передбачає певне дуже обмежене бачення. Різноманітність існує і без міграції.

Викладачі та фахівці з міграційним досвідом

Норберт Райхель: Повернімося до студентів, родини яких мають міжнародне коріння. Дехто з них відкривають це для себе на твоїх курсах. У багатьох країнах існують професійні об’єднання педагогів з міграційним минулим. Політики часто говорять, що потрібно просто активніше залучати до роботи вчителів-мігрантів, і тоді проблема так званої «інтеграції» вирішиться сама собою. Я вважаю такий підхід дещо наївним.

Мельтем Кулачатан: Десять чи п’ятнадцять років тому я б висловилась так само. Але мій погляд змінився. Почну ось з чого. Так зване «міграційне походження» не робить людину кваліфікованим педагогом. Адже коли ми говоримо про фахівця-педагога, тут не йдеться про здатність автоматично адаптуватися до роботи в полікультурному середовищі, бо така адаптація не відбувається автоматично. З іншого боку, існує таке поняття, як «знання з досвіду», яке відіграє важливу роль у феміністичній теорії. Це означає, що люди, які здобувають педагогічну освіту і мають досвід міграції, імовірно, краще орієнтуються не лише у взаємодії з дітьми та молоддю, а й у взаємодії з батьками. Важливо пам’ятати, що школа — це не лише місце, де навчаються діти, а й місце, де відбувається співпраця з батьками. Ці два аспекти мають йти пліч-о-пліч.

Щодо спільноти освітян, яку ти щойно згадав: минулого року мене запросили на конференцію, де мене вразили різні історії про дискримінацію під час роботи з учнями та батьками, тому що в них часто виникали питання щодо цього. Свята — це класика. Або як ви вирішуєте проблеми дискримінації під час пошуку стажування чи роботи? Тут вчителі — якщо вони добре підготовлені — можуть зарадити вам своїми власними знаннями, що здобули, завдяки досвіду. Але я б категорично застерігла від автоматизму. Звісно, власного міграційного досвіду недостатньо.

Н. Р.: Можливо, ставлення деяких політиків можна карикатурно зобразити так, ніби вони вважають, що всі люди німецького походження мають змогу проводити семінар про Томаса Мана лише тому, що вони розмовляють німецькою.

М. К.: Або що вони зрозуміють швейцарський чи австрійський діялекти. Я завжди говорю своїм студентам, подумайте про те, що якщо ви приїжджаєте в зовсім інший німецькомовний регіон, не варто сподіватися, що ви зрозумієте кожного тут лише тому, що знаєте німецьку.

Н. Р.: Верхньонімецьку чи нижньонімецьку. Дехто локалізує діялекти лише на півдні, але вони існують і на півночі. Ті, хто користуються інтернетом, певною мірою є привілейованою групою.

М. К.: Вони побудували чудову кар’єру та мають чудову освіту. І всі вони — німецькі державні службовці. Але вони також пройшли свій важкий шлях в професійному плані. Декого з них я знаю особисто. Спільнота освітян з міграційним походженням у Північному Райні — Вестфалії дуже добре організована. Серед них є люди, які здобули другу вищу освіту. Я з великою повагою ставлюся до них та їхнього життєвого шляху.

Однак питання прийому на педагогічні та соціяльні спеціяльності піднімає й іншу проблему. Ми маємо дисбаланс в університетах. Лише невелика частина студентів походить з так званих сімей робітничого класу. Що б це не означало. Це сім’ї, в яких батьки не мають вищої освіти. Нещодавно я прочитала дані, що близько 20 відсотків походять з родин, де жоден з батьків не здобув вищу освіту. Якщо придивитися уважніше, виникає кілька запитань, наприклад, хто доносить до молодих людей, хто пояснює їм, що вони теж можуть це вивчати, мають змогу навчатися на цих програмах, що вони потрібні. Однак така думка про самого себе не поширюється до закінчення школи, у школі, у повсякденному житті. У Німеччині не вистачає фахівців, які б відвідували школи на цих дуже відповідальних етапах і спеціяльно зверталися до цих молодих людей: «Подивіться, ви також можете вчитися цьому, ви також можете стати вчителем, ви також можете стати німецьким державним службовцем». Я не хочу узагальнювати, але коли ми дивимося на ці 20 відсотків, ми бачимо ті ж самі труднощі знову і знову.

Н. Р.: Вчительська професія довгий час була класичним шляхом до кар’єрного зростання. Першими вченими в багатьох сім’ях були вчителі, спочатку молоді чоловіки, а згодом і молоді жінки. Тим часом професія вчителя перестала бути привабливою, принаймні для молодих чоловіків, але не для молодих жінок. У цій професії нині переважають жінки, тому тепер навіть докладаються зусилля, щоб надихнути молодих чоловіків на здобуття цієї професії. Схожа ситуація і з професіями соціяльної роботи. Я не хочу робити припущень про шанси на успіх цих зусиль. Яка ситуація з сім’ями мігрантів?

М. К.: У сім’ях мігрантів професія вчителя цінується набагато вище, ніж у сім’ях німецького походження. Знання вчителя та викладання мають набагато вищий статус. У сім’ях німецького походження, однак, відіграє роль відсутність просування по службі та можливостей кар’єрного росту в освітніх і соціяльних професіях. Незалежно від того, що мається на увазі під кар’єрою. Але це є особливою причиною того, що молоді чоловіки німецького походження не обирають вчителювання як кар’єру. У сім’ях мігрантів професія все ще залишається важливим кар’єрним шляхом. Значущу роль відіграє те, що йдеться про «наших» дітей, також є бажання віддячити чимось суспільству в цілому. Це дуже сильна мотивація, яка підтверджується знову і знову, коли читаєш біографії молодих людей з сімей мігрантів. 

Н. Р.: Це звучить як хороша перспектива.

М. К.: Так, така перспектива існує. Я дуже оптимістично дивлюсь у майбутнє.

Сліпота на праве око

Норберт Райхель: Чи є такі тенденції, які викликають стурбованість?

Мельтем Кулачатан: На жаль, у соціяльній роботі ми також стикаємося зі студентами, які засвоїли правопопулістські погляди. Їхні погляди призводять до того, що вони не розуміють правозахисного характеру професії. Я спостерігаю за цим з великою тривогою вже другий рік. Вони зовсім не розуміють, що таке ставлення не має нічого спільного з орієнтацією соціяльної роботи. Проте ми маємо навіть молодих людей з правопопулістськими поглядами, які свідомо обирають соціяльну роботу. Нам не слід закривати очі на цю проблему. 

Н. Р.: Раніше соціяльна робота була переважно пов’язана з діяльністю лівих. Був час, коли йшлося про створення федерального закону про добробут дітей та молоді, сучасний SGB VIII, і Франц-Йозеф Штраус заявив, що він буде перешкоджати прийняттю такого законодавства, бо не хоче, щоб ліві соціяльні працівники руйнували хороші сім’ї. Сьогодні мало хто так вважає. Навпаки: всі демократичні партії постійно закликають до того, щоб у нас було більше соціяльних працівників, особливо в школах. Але чи можна говорити про тенденцію, що тепер праворадикальні соціяльні працівники використовують професію для поширення своєї пропаганди?

М. К.: Цього я не знаю. Для цього мені треба більше поговорити зі своїми колегами. Але я бачу два фактори, які можуть сприяти цій тенденції. По-перше, ми маємо дефіцит кваліфікованої робочої сили в соціяльній роботі. По-друге, дефіцит чоловіків серед соціяльних працівників. Ці два фактори, на мою думку, сприяють створенню «сліпоти на праве око». Роботодавці звертають замало уваги на позицію кандидатів. Вони не в змозі розпізнати проблемні погляди претендентів на посаду під час співбесіди. І якщо ті висловлюють певне ставлення до міграції чи різноманіття, то його не класифікують як правий популізм та людиноненависництво. Ми маємо політичний вакуум у регіонах з високим рівнем міграції, у сільській місцевості, де ворожі до різноманіття, анти-мігрантські настрої є прийнятними. Ми безумовно маємо цю структурну проблему. Я думаю, можна стверджувати, що тут постало явище, яке може посилити подальший негативний розвиток подій.

Норберт Райхель: Тоді діти та молодь серед мігрантів можуть опинитися перед вибором: адаптація або міграція. Між цими двома варіянтами немає проміжних альтернатив. Ідея «інклюзивна робота з молоддю», яку розвинув Франц Йозеф Крафельд, в такому випадку набуває зовсім іншого значення. Він прийняв критику свого підходу та змінив «інклюзивну роботу з молоддю» на «роботу з молоддю, орієнтовану на справедливість». Чи достатньо цього — питання більш далекосяжне. Я боюся, що актуальні антиміграційні і, частково, людиноненависницькі настрої в суспільстві можуть, у свою чергу, сприяти процесам радикалізації з боку мігрантів. Тоді одна людиноненависницька позиція зіткнеться з іншою, і це призведе до серйозного конфлікту.

Мельтем Кулачатан: Це може бути реалістичним сценарієм. Ми можемо припустити, що правопопулістські освітяни так само негативно ставляться до жінок і дівчат, а також до небінарних персон, вороже ставляться до них, знецінюють чи навіть виключають з колективу. Таке виключення може призвести до появи булінґу та насильства, зокрема, і серед молоді. Я б уважніше придивилася до образу людини, що створюється на співбесідах з працевлаштування педагогів і соціяльних працівників, — адже це спрощений образ людини.

Інтерв’ю записав Норберт Райхель.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Diversität im pädagogischen Alltag: Ein Gespräch mit der Erziehungs- und Politikwissenschaftlerin Meltem Kulaçatan» в журналі Demokratischer Salon 4 квітня 2024 року.

Переклали Анаіт Аршакян, Каріна Бабенко, Марина Бабенко, Таміла Бесараб, Єлизавета Виріщинська, Діана Головко, Дарина Демиденко, Анна Жебровська, Вероніка Келюх, Анастасія Коваленко, Анна-Марія Ляховецька, Катерина Макарова, Надія Поліщук, Софія Прис, Катерина Рибка, Софія Хоменко, Дар’я Шудренко.


Читати також