Вікторія Тодавчич. Добірка віршів
* * *
Якби змогла тобі я розказати
Які думки пекельні бережу,
Про те, що смієш іншу називати
Коханою, та я ж тебе люблю!
Тебе кохаю сильно, до нестями!
Ночами, днями в серці голос твій.
А ти мені таку приносиш кару...
Кохати іншу зовсім ти не смій!
Я не дозволю, ні, ти мій навіки,
І перед Богом з'єднані серця.
Та що ж робити, якщо в цьому світі
Тобі миліше мене є вона!?
Якби змогла тобі я розказати
Хоч крихту правди про любов мою.
Ти знав би як це є – тебе кохати,
Коли тебе я з іншою ділю.
* * *
Все те, що в інших бачив як недолік,
На що не приділяв ніколи час,
І твій рубець маленький над губою,
І родимку твою, і кожне слово
Я наново почув, як в перший раз.
Волосся кучеряве, карі очі
Я бачив часто, та лише в тобі,
І наяву, і навіть серед ночі
Всі риси ніжні лагідні дівочі
Ожило все в багатстві кольорів.
І як це дивно, тисячі дрібниць,
Які я в інших бачив як недолік,
Твій образ я шукаю серед них,
З тобою я кохаю кожну мить!
Бо в тобі бачу гарним навіть подих...
* * *
Цей світ на себе вже не схожий
Кудись відтінки зникли всі.
Палітри мають один колір,
Буденність навіть уві сні.
Мої фантазії та вірші
Тримались темних кольорів.
А потім сталося ще гірше:
Не стало зовсім і віршів.
Життя грайливе та яскраве
Де знов лунав дитячий сміх,
Де знала я, що хтось чекає
Моє суцвіття слів та мрій,
Це зникло враз й не повернулось,
Хоч намагалась я знайти.
Цей світ від мене відвернувся,
Бо в ньому Не пануєш ти...
* * *
Я здався в мить, коли ти була поруч,
І зруйнувались сотні тисяч стін,
Я зводив їх роками. Моя гордість,
Основою була в будівлі тій.
Ти була поруч. Все неначе сонцем
Осяяло миттєво цілий світ.
Немов ця мить мене зламала зовсім,
Для неї наче я прожив свій вік.
Мене ти не торкалась навіть словом,
І поглядом повз мене знов пройшла.
Та я чомусь відчув... Шалену волю...?
До цього завжди прагнула душа?
Ти моя муза? Ти моє натхнення?
Чому перед тобою сотні стін
Посипались немов з піску миттєво?
Я від кохання їх колись і звів...
* * *
Я для нього була варіантом,
Лиш одною з десятків "таких".
Він про мене забув й не згадав би,
Якби тільки не сталась ця мить.
Він для мене – надія, опора,
А точніше в уяві моїй.
Тільки скаже мені одне слово,
Я від радості створюю вірш.
Але з часом побачила правду,
Що кохання не було у нас.
Я до нього – він знову втікає,
Я від нього й любов "ожила".
Я тоді з цим змирилась, забула
І нове розпочала життя.
Зустрічалися десь – промайнула,
Як й не знала я цього лиця.
Та змінився зненацька й увагу
Він для мене свою приділив.
Я в цю мить з багатьох варіантів
Стала раптом одним, основним.
Тільки пізно й цього вже не треба,
Дуже пізно про мене згадав.
Певно в цьому і була проблема,
Тільки втратив і знов покохав.
