«Ти ризикнув би заради її порятунку?»: уривок з книги «Пам'ять — це ти». Видавництво «Лабораторія»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Лабораторія» очікується з друку книга «Пам'ять — це ти». Автор Альберт Бертран Бас. Публікуємо уривок з книги.
П'ятнадцятирічний підліток Гомер, герой книжки «Пам'ять — це ти», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, — єдиний син заможної родини з Барселони. Він залишився сам під час хаосу громадянської війни в Іспанії. Безтурботність його життя різко змінилася боротьбою за виживання і за те, щоб попри всі труднощі, залишитися собою. Докладаючи неймовірних зусиль, щоб розшукати батька, він подорожує країною і постійно думає про Хлою — доньку фермера, яка врятувала його. Хоча їхні життя і цілковито різні, та доля ще неодноразово даруватиме їм зустрічі.
Гомер зустріне кохання всього життя, пізнає ціну справжньої дружби, зробить чимало геройських і нерозважливих вчинків, а шлях йому вказуватимуть ті, кого він зустрічає, — прості подорожні й навіть загадкові примари американських індіанців, які намагаються повернути викрадені реліквії.
Неочікувані зустрічі з Гемінґвеєм і Гітлером, поцілунки з Дорітою, любов і ненависть, радощі й біль, і головне — прагнення вижити і досягнути омріяних вершин — чи може все це бути життям однієї людини?
Барселона, 24 грудня 1937 року
Тоді Різдво було не таким, як тепер. Навколо вирувала війна, харчів стало обмаль. Особливо в найскромніших сім’ях. Мій батько був третім сином у сім’ї, яка віддавна кувала залізо на маленькій фабриці на околицях Манреси. Його батько, мій дід, був дуже відомим . Ті, хто знав його найкраще, казали: він бавився із залізом, мов пекар із тістом. Надавав йому тисячі форм і з насолодою приборкував, створюючи красу з холодного та грубого. Він був художником. У різних куточках Барселони й Манреси ще залишилося кілька лавок, брам і ліхтарів із його ініціалами. Найвідомішою (чи то батьковою улюбленицею) була розкішна залізна брама великого театру «Курсааль» у Манресі. Якщо пильно придивитися, на всіх дідових витворах можна було знайти дві приховані літери: А.Б. (Антон Берет).
Мій батько ніколи не ладнав із рідними. З дідом його поєднувало тільки ім’я, яке я й сам не відмовився б успадкувати. Без сумніву, Антон звучить краще, ніж Гомер. Але батько неабияк відрізнявся від свого ковальського роду й зробив усе можливе, щоб це показати, навіть ціною мого імені. Приміром, він ніколи не любив бруднити руки — «у жодному сенсі», як казала мати. Батько був передовсім освіченим і чесним. Він викладав історію та літературу в Барселонському університеті. Його повсякчас оточували книжки, хоча він і належав до відірваних від реальності людей. Книжки були батьковою пристрастю. Як і сім’я.
Після двадцяти років у шлюбі він досі шалено кохав маму й завжди був поряд, коли я його потребував. Оскільки я — єдиний син, таке ставалося досить часто. Батько любив книжки й музику, тож, підозрюю, через це їх полюбив і я. Він підштовхнув мене до гри на гітарі — і я втрапив у цю пастку. Згодом з’ясувалося, що гітара потребувала практики й часу, а я не був до такого готовим. Принаймні у вільні години, коли радше спустився б із третього поверху на площу Адріано, що біля вулиці Мунтанер, і трохи поганяв би м’яча із сусідами.
Підозрюю, через це мене й записали на уроки гітари двічі на тиждень, і саме через це вони страшенно мені не подобалися. До того ж виходило в мене погано. Гітара потребувала терплячості й чуйності, яких я тоді не мав.
Зате читати обожнював. Усе, що мені було потрібно, — невелика свічка на нічному столику. Батько завжди читав на своєму улюбленому кріслі із зеленого оксамиту з величезними бильцями. Вони ідеально пасували одне до одного, ніби деталі годинникового механізму. Іноді я брав пуфик для ніг і вмощувався читати поряд із ним. Шурхіт сторінок був звичним звуком у нашій вітальні. Книжки стали моїм прихистком, моїм шляхом утечі, особливо тоді, коли війна вже окроплювала вулиці й стукала у двері.
Війна... Спочатку люди запевняли, що це на два тижні, не більше, але минуло понад півтора року й нічого не вказувало на те, що вона кудись зникне. Таких людей моя мати називала «сантехніками»: «Самі кажуть “два тижні”, а ти кілька місяців по тому сидиш по шию у воді».
Наше життя перевернулося з ніг на голову. Але я не боявся. У свої п’ятнадцять я ще не зіткнувся з війною віч-на-віч і був занадто юним (або дурним), щоб осягнути біль і смерть. Батьки щосили намагалися мене відгородити від реальності, я ж тимчасом воював із нудьгою. На вулицях чатувала небезпека, люди радикалізувалися, тож мене здебільшого тримали вдома. На щастя, батько розв’язав проблему браку друзів, познайомивши мене з новим: Жулем Верном.
Я перечитав усі його книжки — від «Подорожі до центру Землі» до «П’яти тижнів на повітряній кулі» — і мріяв про одне: пережити ці пригоди й пізнати світ. Та найбільше я мріяв пізнати самого себе. Я знав, що не сміливий. І ніколи таким не був. Не був я ані найкрутішим у своєму класі, ані найсильнішим, ані найпрудкішим, ані найгарнішим. У п’ятнадцять мене мучила невпевненість: я не знав, ким був насправді. А ще більше мене тривожило те, що жоден із моїх друзів про таке не замислювався. Таким уже я був. І не гарним, і не розумним, і не сильним... А диваком.
Я так і не зрозумів, чи ці думки привели мене до книжок, чи книжки до думок. Хай там як, мені було байдуже. Я мав друзів. Небагатьох, але мав. І книжки. Хоч і небагато.
Я був певен, що цього Різдва, нарешті, зможу прочитати останню книжку Верна, якої бракувало на моїх полицях: «Двадцять тисяч льє під водою». Чомусь цей роман став моєю заповітною мрією. Батько дуже його любив, про що я знав, бо він це часто повторював. Чому ж тоді не подарував її раніше? Хтозна. Таким уже він був. Робив учинки, які я навчився навіть не піддавати сумніву. Урешті-решт, я знав, що батьки для мене й зірку з неба дістали б. Як завше. Правду сказати, поки не сталося непоправне, мені ніколи нічого не бракувало. Мабуть, я мав навіть більше від інших. Але, повторюю, поки не сталося непоправне.
Того вечора моя мати намагалася прикрасити стіл, на якому бракувало всього — починаючи від їжі. Ми знали, як її це ранило, бо вона завжди обожнювала куховарити. Мама годинами готувала нам чудесні страви, пританцьовуючи в такт арії Пуччіні, яку батько ставив на програвачі. Досі пам’ятаю пахощі, що огортали весь дім, і як її прегарний голос співав O mio babbino caro. Сеньйора Пакіта з другого поверху й сеньйора Ісидора з третього завжди відчиняли вікна, які виходили на подвір’я, щоб послухати її. Тепер нам бракувало всього, її голос мовчав, а вікна було зачинено.
Ми вже давно сиділи без опалення і світла, але мали вогнище, яке намагалися підтримувати весь день. Понурий вазон у кутку вітальні вдавав із себе різдвяну ялинку справжньої лишилася дрібка попелу під жаринами. Дрова закінчилися, тож ми почали спалювати меблі. Це вогнище з’їдало все, крім самої зими. Абсолютно все.
Ми, як вимагає традиція, сиділи за столом і мовчки дивились одне на одного, скільки батько вважав за потрібне. Він завжди так робив. Батько обожнював слова, але завжди повторював, що брехня не терпить тиші. Потім незмінно наставав час запитань. Можна було поставити будь-яке, аби тільки цікаве. Жодного «завтра дощитиме, як уважаєш?». Хто ставив невдале запитання, не мав права подавати голос до кінця вечері. Того дня ми мовчки дивились одне на одного, а потім я спитав про те, що вже давно обмірковував.
— Батьку... а хороші — це хто?
Батьки обмінялися такими поглядами, що я зрозумів: цього вони не чекали. Але мій батько завжди мав відповідь на все.
— Скрізь є хороші й погані. Тут не все так просто.
— Як тоді зрозуміти, на чиєму я боці?
— Тобі цього не потрібно розуміти.
— Чому?
— Бо ти ще занадто юний, — утрутилася мати, намагаючись покласти край цій розмові.
— Але я хочу розуміти.
— Гаразд... Коли ти бавився з ляльками, — почав батько, — кого обирав: індіанців чи ковбоїв?
— Ковбоїв.
— Завжди?
— Так.
— Чому?
— Бо вони мають пістолети. Проти цього індіанці нічого не вдіють.
— Отже, ти обирав ковбоїв, бо знав, що вони переможуть.
— Так... — відповів я, уже геть не такий упевнений.
— Здебільшого люди так і обирають.
— А як я дізнаюся, хто переможе?
— Цього неможливо знати.
— Наша пісня гарна й нова! — роздратовано вигукнув я.
Моя злість розвеселила батька, який так і не визнав поразки. Як завжди.
— Ніколи не міркував, що сталося б, якби ти колись обрав індіанців? Можливо, сили зрівнялися б?
— Ковбої мають пістолети, — твердив я.
— А індіанці мали б тебе, — усміхнувся батько.
Я на кілька секунд замислився, поки батько вистукував кісточками пальців по столу. Чи міг я зрівняти шанси? Авжеж, але...
— Але навіщо ризикувати, коли можеш програти?
— У цьому й суть запитання: навіщо ризикувати?
— Я про це й питаю.
— А якби хтось наставив пістолет на твою матір?
— Антоне, на бога! — мати насварила його й підвелася, щоб піти на кухню.
Батько підморгнув мені й дочекався, поки вона відійде.
— А я також маю пістолет?
— Ні. Тільки голі руки. Ти ризикнув би заради її порятунку?
— Так, — без роздумів відповів я.
— Чому? Ти маєш усі шанси на поразку.
— Бо... це моя мати.
. Присягаюся: у його погляді блиснула іскра гордості.
— Отже, твій вибір уже не залежить від імовірності перемогти або програти. За що ти тоді борешся? — батько завжди так чинив. Ніколи не давав відповідей, а спонукав їх знаходити.
— Щоб... щоб... захистити те, що мені дороге?
— Це ти в мене питаєш?
— Я борюся, щоб захистити те, що мені дороге, — упевнено промовив я.
Я зрозумів, що відповів правильно, бо батько вдоволено кивнув.
