Наталія Шевель. Півонії з далеких днів
За хатою, де починався сад, росли півонії. Звичайні розлогі, можна сказати, не молоді кущі. Квіти з рожевими і червоними пелюстками. Спочатку нерозцвівші пуп'янки вабили своєю ніжністю і чарівністю. Витончені бутони мали ось-ось розцвісти. А які неперевершені розквітлі півонії. Як тільки любила їх Сіяна. Загалом любила всі рослини, але найбільше - квіти. Дивне в неї ім'я. Так її батьки назвали. Не розуміла значення свого імені, бо тоді, якось, над цим не замислювалася люди. Але точно знала, що означає щось світле. Тож, квіти розцвітали, а Сіяна вважала:
- І я маю невидиме сяйво. От тільки ніхто цього не бачить. От би знайшовся той, хто побачив моє світло. Я такого полюбила б.
Тендітна, юна, аж світилася від щастя, яке бачила щодня. Вдивлялася в квітку, в гілку квітучу, чи з плодами. Занурювала свого носика і вдихала незабутній аромат.
- Ніяких парфумів не треба, якщо весна чи літо, - не раз говорила матері.
Мати спостерігала, як донька любить квіти, як дбайливо їх доглядає, говорила:
- Помічниця моя.
У родині було ще двоє синів. Але донька була наймолодшою. Як і годиться, прийшло до Сіяни перше кохання. "Знайшовся той, - як говорила дівчина, - хто розгледів у ній світло вічної любові."
Йосип на той час закінчив технікум і працював перший рік у місті. Тож на вихідні навідувався до батьків, приходив з іншої вулиці через далекі городи і до Сіяни. Дівчина після закінчення школи перший рік працювала. Прагнула теж до міста. Роздумувала:
- Вступити навчатися чи працювати. І сама не знаю. Лиш би до коханого бути ближче.
Одного вечора Йосип її приголомшив, сказавши:
- Думаю їхати за кордон. Там відкриються більші перспективи.
Дівчині забракло слів, тільки поглянула запитально в очі.
- Будеш чекати? Але я не знаю, як там буде з роботою. Чи повернуся, чи ні, невідомо,- продовжував хлопець.
- Зрозуміло, яка тепер любов до Сіяни, звичайної сільської дівчини, якщо перед ним відкривається нове життя, - думала, аж задихаючись від почутих слів.
Йосип поводився на останньому побаченні, як завжди. Ніби нічого й не сталося. Природжена близькість, що виникла між молодими людьми, чомусь, того вечора причаїлася. Парубок так хотів доказу її кохання й цього разу, а от Сіяна йому відмовила. Зібрала свою волю у свій неміцний кулак, хоча спокуса була надзвичайно велика. Так хотілося ніжності почуттів, віддатися, як і раніше, сповна. Але думка про можливі наслідки, за які їй прийдеться розплачуватися самій, зупинила. Пригадала довгі вечори, проведені з Йосипом, міркувала:
- Хоча б нічого не було від раніших зустрічей.
А хлопцю твердо сказала:
- Ні. Не треба. Сьогодні новина мене спантеличила. Ти поїдеш, а якщо щось зародиться в мені, тоді як?
Він відповів:
- То ще краще буде. Я швидше повернуся. Знатиму, що чекатимете мене.
Та дівчина була непохитною. Йосип чітко знав, як йому далі діяти, то й не наполягав. Теж подумав:
- Можливо, й від раніших любощів з ним у Сіяни може бути дитина. Але вона мовчить, то, певно, все добре.
Сиділи мовчки, притулившись одне до одного. Кожен думав про своє. Сіяна була настільки схвильованою, що не могла дібрати слів. А Йосип думав:
- Подобається йому Сіяна, добре з нею. Видно, любить його щиро і віддано. Чого про нього не скажеш. Але що йому чекати з нею? Ніяких перспектив. Ось тільки ця її ніжність, яка нікому не потрібна. От Сузанна. Зовсім інше діло. Цілеспрямована, швидка і в почуттях, і в діях. З нею теж йому добре. Кличе з собою. Заміж вийти за нього не проти.
Посидівши, майже нічого не поговоривши, розпрощалися. Йосип пообіцяв:
- Писатиму листи. Тільки приїду і облаштуюся, зразу і повідомлю.
- Відповідатимеш? - запитав навіщось, міцно взявши дівчину за руку.
Сіяна промовчала. Йосип швиденько пригорнув її до себе, поцілував на прощання і пішов, навіть не оглядаючись.
У дівчини в душі нуртувало. Ні сліз, ні слів не було. Розуміла, що втрачає, і втрачає назавжди. Ось таке швидке її перше кохання, тепер без обручки, тільки з обрубаними крильми. Здогадувалася, що поїздка намічалася у Йосипа зарання, але він про це її не повідомив.
- Не вважав за належне, - дорікала.
Її мучила образа. Почувалася зрадженою. Дала волю сльозам. Мати не могла дивитися на доньку. Заспокоювала, як могла:
- Та не треба так себе мучити. Занапастиш себе. Він того на вартий. Знайдеться ще кращий.
Сіяна думала:
- Зрозуміло, що після всього того, що було між ними, про якого іншого можна говорити. Любить його, і все.
Матері говорила:
- Нікого я більше ніколи не полюблю. І заміж не вийду.
- Багато дівчат так кажуть Але поплачуть, погорюють, хтось знайдеться інший, огорне турботою і любов'ю, то й починають зустрічатися. А там і забудеться той, перший, - поучала мати.
Та донька думала своє, переживала:
- Хоч би не прийшлося народжувати на самоті. Але наче все нормально. Нічого за собою не відчуваю. І в лікарню не підеш. Село, є село. Зразу всі дізнаються, особливо батьки.
Заперечувала собі:
- Почекаю ще декілька місяців. А як і буде, напишу, повідомлю таку жадану новину. Говорив, що буде писати, то адресу знатиму. Якби так і сталося, то він тоді неодмінно приїхав би. Де йому діватися?
Дивні почуття нуртувала в голові дівчини до тих пір, поки не отримала листа. Дійсно, Йосип пригадав зустрічі, стрімкі ночі з Сіяною, все таки спромігся написати листа. Дівчина отримала, прочитала коротенькі, скупі рядки і зрозуміла, що між ними вже ніколи нічого не буде. Навіть і була б дитина, але нею все одно його не втримала. В одну мить зрозуміла, що у нього зовсім інше життя… без неї. На листа так і не відповіла. Навіщо?
Була весна. Весна самотності. Майже нікуди не ходила. Дівчата кликали. Пригадувала торішню весну. Скільки сходжено з Йосипом доріг? І побачення, й танці, і в гості ходили. Ліс, річка, луки… Тільки вдвох. Тепер цього немає, не повернуться зустрічі. То йшла у сад. Там цвіли півонії. Рожеві, червоні. Ніби прихиляли свій не розтрачений цвіт до дівчини. Кущі зовсім молоді. Часто були в цьому саду разом. Тепер сама вдихала квітковий нектар. Минула весна віддалялася далекими днями, де були вдвох. Хоча тільки було це рік тому. Листів від Йосипа більше не надходило. Сіяна полегшено зітхнула:
- Не вагітна вона. І то добре.
Так минув майже рік. З дому нікуди не ходила. Вечори проводила одна. Мати не раз говорила:
- Йди на танці з сестрою. Не сиди вдома.
Але Сіяна не зважала.
Мати пригадала одну народну приказку:
- Якщо доля, то і на печі знайде.
Тільки на роботі забувала про Йосипа. Вдома все про нього нагадувало. Колектив був дружний. Працівники переважно її віку та трішки старші. Прийшов працювати молодий хлопець. Сіяна звернула увагу, що він весь час на неї дивиться. Познайомилися. Дівчині якось було все одно з ким зустрічатися. Сумувала за дужими чоловічими руками, які так палко обіймали. Бажала таких стосунків, які були в неї з Йосипом. Зустрічалися недовго. Сіяна прагнула більш дорослих стосунків, палких обіймів, поцілунків. Та і Михайло був не проти. Дівчині, здавалося, що тільки так вона забуває про Йосипа. Повідомила юнаку про те, що чекає дитину. Одружилися.
Мати зраділа зятеві:
- Будете в нас жити. Просторо. Сини одружені, живуть окремо.
А про себе відзначила:
- Хоч і не красень, але, видно, що добрий. Любить Сіяну. Не скривдить. Я ж казала їй, що знайдеться інший, і забудеться Йосип.
Стали жити з батьками Сіяни. Народилася перша донька. Назвала її Світланкою. Вважала, що таке ім'я теж несе в собі світло. Через два роки народилася ще одна донька. Непомітно і дівчатка підросли. От тільки ніяк не могла Сіяна покохати Михайла. Він до неї всією душею, а вона ніяк. Гарним був батьком для дітей. Але Сіяні все було не так.
Мати бачила, як ставиться донька до зятя, говорила:
- Не можна так жити з чоловіком, як ти живеш. Зміни ставлення до нього.
Донька не зважала, відповідала:
- Я не хочу з ним жити. Огидний він мені. Не люблю я його.
Мати зрозуміла, то відказала:
- То все через Йосипа. Зруйнував він тобі життя. Забудь про нього, так, як і він ще тоді зразу забув за тебе.
Але Сіяна призналася:
- Я про нього й зараз думаю.
Мати почувши таке, ойкнула, а потім почала застерігати:
- Не нароби дурниць. У тебе з Михайлом двоє дітей. Ти хоч про це подумала?
Після довгих вагань розлучилася з чоловіком. Себе переконувала:
- Ну як можна з таким жити? Ще й випивати почав. Хоча мати говорить, що він з-за мене п'є. Але в чому я, мамо, винна?
Ось так себе виправдовувала. Так і жила декілька років з доньками в батьків. Певно, сподівалася, що Йосип повернеться. Хоча й жили недалеко, але про нього нічого не знала. Нічого ніколи не чула від людей. А у селі ще живі його батьки, та і брати живуть. Можливо, і жаліла, що тоді не відписала на листа. Може, щось і змінилося. Але час пройшов. Дні зустрічей відлетіти цвітом півоній, що відцвіли. Але квітнуть кожного року. От тільки як би ти цього хотів, кохання не повертається, скільки його не клич.
Одного дня життя Сіяни помітно змінилося. Вона аж погарнішала. Квітуча весна принесла їй ще одну зустріч. Несподівано зустрілися на гостинах у колеги. Володимир чимось нагадував Сіяні Йосипа. Чоловік був не місцевий, то зразу ж до неї жити пришов. Мати з батьком з пересторогою ставилися до нового зятя, з яким дочка жила на віру. Але хазяйновитий був, добре заробляв, то й заспокоїлися. Будинок не впізнати. Ремонти чоловік своїми руками зробив. Як не як доньки Сіяни майже виросли. Старша через якихось два роки школу закінчить. Ще одна дитина скоро народиться. Володимир часто говорив:
-У мене дітей немає. Твої доньки для мене рідні. Але так було б добре, якби у нас був син.
Тож рано навесні народився хлопчик. Дівчата допомагали матері в усьому. Бавили і братика.
Одного разу мати прийшла від сусідки і повідомила доньці:
- Почула, що Йосип із сином повернувся в батьківську хату. Син на рік старший від нашої Світлани. Цього року школу закінчує.
Сіяна відповіла:
-Повернувся, то й що. Пізно повернувся.
Мати допитувалася:
-Ти не будеш шукати з ним зустрічей?
Жінка посміхнувшись, відповіла:
-А навіщо? У мене є чоловік. Я знайшла того, якого шукала.
- Оце й правильно, - полегшено зітхнула мати, радіючи, що її донька нарешті заспокоїлася.
Сіяна часто любила ходити в сад, коли цвітуть півонії. Дитина засне. Чоловік ще на роботі. А вона кожного вечора насолоджувалася запашним цвітінням. Дивно, але одного разу, прийшовши, почула тихі голоси: один - доньчин, а інший - чоловічий. Сіяна зупинилася. Аж дух перехопило: той чужий говір їй так когось нагадує. Прислухавшись уважніше, зрозуміла, що так колись говорив Йосип. Вона його голос і через роки не забула. Жінка боялася і подумати, але тихо сказала:
- Це його син. Це ж треба, скільки дівчат, а він її Світлану знайшов.
Стала, мов укопана, потім трохи зібравшись з думками, розмірковувала:
- Вона ніколи не розповідала донькам про своє перше кохання. І Світлана приховала від неї, що зустрічається з хлопцем.
- Може, вони тільки познайомилися. І він перший вечір приїхав до неї додому, то щоб не стояти біля хвірточки, запросила до саду.
Вирішила підійти. Скаже, що букет в хату хоче нарізати, то погляне, наскільки півонії розцвіли. Юні насторожено зустріли матір дівчини. Зразу примовкли.
Сіяна перша почала говорити:
- Доброго вечора.
Юнак тихо привітався.
- Хочу букет поставити з півоній в кімнаті, - говорила, щоб не мовчати.
- Які у вас гарні квіти, - вимовив хлопець.
Сіяна прагнула більше за все на світі дізнатися про нього, запитала:
- А ти, хлопче, місцевий.
-Тепер так, - заговорив парубок, - ми з батьком місяць тому приїхали з-за кордону.
-А школу ти вже закінчив, навчаєшся чи працюєш? - запитала.
-Перевівся до школи в селі, у цьому році закінчую,- відповів.
Сіяні аж повітря забракувало від думки:.
- Так це його син. Це ж які треба щоб були термінові справи, що не дати дитині там довчитися якийсь місяць чи два. Тихим голосом запитала:
- Чий же ти будеш?
-Я Йосипа Дорожнього син. Звідси недалеко від вас проживаємо,- сказав, показавши рукою вбік.
Жінка мало не впала від слів. Тоді знову запитала, адже їй так хотілося знати правду:
- Ви тільки з батьком приїхали, а мама?
Хлопець відповів:
- Батьки розлучилися, як я ще тільки в школу пішов. У матері друга сім'я. Виріс я з батьком і мачухою. З матір' ю майже не спілкуюся.
Сіяна тільки і сказала:
- Добре українською розмовляєш.
- Останній рік вивчив. Батько допоміг, - підтвердив Антон.
А потім запитав:
- Ви, тітко, не проти, якщо дружитиму з Світланкою. Подобається вона мені.
Від світла місяця побачила, як Світлана радісно закивала головою.
Як би їй було не важко, не сказала дітям, що в юності знала Йосипа, тільки промовила:
- Звісно, ні. Зустрічайтеся.
Пройшла далі, глянула на квіти. Зірвала декілька. Пішла, точніше, посновигала в хату. На щастя, в сусідній кімнаті була мати, яка наглядала за немовлям. Чоловіка ще вдома не було. Бере підробітки, то повертається пізно. Побачивши дочку з квітами з руках, накинулася:
-Чому так довго? У хаті дитина мала.
Сіяна тільки махнула рукою, промовивши:
-Не питай. А у саду доросла дитина з хлопцем - сином Йосипа.
Мати таке почувши, оторопіла, тоді спитала:
-Ти хоч нічого дітям не сказала?
-Та ні, але спитала чий він, бо дуже схожий на Йосипа, особливо, голосом.
Мати відповіла:
-Світлані ти повинна признатися, що знаєш його батька.
Сіяна не могла заспокоїтися.
- Мене, мамо, від того часу, як ти сказала, що вони повернулися, непокоїть одна думка, - тихо заговорила.
-Яка? - спитала мати.
-Що син його народився того року, коли Йосип поїхав. Останній раз я його бачила в кінці травня, коли цвіли півонії. Видно, знайомий був раніше з тією жінкою або вона була вагітною. Більше за все, він з нею виїхав. То, певно, з двома зустрічався.
Мати відповіла:
-Можливо, раніше до школи віддали дитину.
А тоді додала:
-Роки минули. Що зараз говорити?
Донька не зважала на слова матері, сміливо спитала:
-А якби я тоді народила дитину без нього, не заміжньою, тоді що?
Мати аж жахнулася від тих слів, вимовила:
-Як ти могла?
-А отак і могла, бо хотіла бути з ним. Думала, одружимося. А він мене зрадив. Я йому так вірила.
Аж поблідла мати від тих слів. Не здогадувалася, що її донька на таке тоді була здатна.
Подумала:
-Тепер зрозуміло, чого тоді так побивалася. Нікуди не йшла здому.
А дочку спитала:
-Ти хоч з дитиною нічого не зробила?
-Не дав мені Бог з ним дитину, то нічого робити не довелося, - відповіла спересердя.
Мати мовчки перехрестилася, тільки промовила:
- Дивися за Світланкою. Знаю я їхній рід ще з прадіда був непевним. Скільки дівчат з розуму позводили. Не подобався мені тоді той Йосип, але бачила, як ти його любиш. Але що з того вийшло. Добре, хоч байстря не привела.
А тим часом у саду Світлана розповіла Антону про те, яке особливе у її матері ім'я.
Хлопець зізнався:
-Мати хоч і питала про мене, але сподобалася своєю добротою. А я не від матері, не від мачухи добра не знав.
Так і зустрічалися. Ходили дорогою до школи і з школи разом. Дорогою назад довго стояли на узбіччі, не могли розпрощатися. Кожного вечора приїздив велосипедом до дівчини додому. Сіяна пильнувала за дочкою. Навіть запросила хлопця до хати, щоб на очах були. Одного дня признався батьку, куди він їздить.
Сказав:
-Зустрічаюся з дівчиною Світланою. А в її матері таке незвичне ім'я - Сіяна.
Йосип, зачувши таке, мало не впав. Подумав, що дівчат йому мало. А тоді спитав сина:
- Де саме вони живуть?
Син описав, як до їх дійти.
Чоловік був впевненим, що подібностей не буває, і що це та сама дівчина з його молодості, бо таке ім' я тоді було тільки в неї.
Признався сину:
- Я колись, ще до виїзду за кордон, зустрічався з Світланиною матір'ю. А тоді в мене своє життя, в неї - своє.
Антон приховав від батька розмову з матір'ю Світлани. Те, як вона розпитувала його. Тоді хлопцю здалося дивним, що при першій зустрічі зовсім незнайома людина так його запитає. Тепер зрозуміло, він схожий на нього. Та ще й говорить, як батько. Сіяна теж мала розмову з донькою, розповіла їй про своє перше кохання. Тож дівчина тепер усе знала.
Увечері хлопець, зайшовши до хати, тихенько сказав Світлані:
-Виявляється мій батько у юності знав твою матір. Теж ходив до неї.
Світлана сказала, що теж ось тільки про це довідалася.
Бабуся, зачувши, жартома сказала:
- Та, видно, у нас для вас медом помазано.
Закохані тільки розсміялися.
Світлана була ще зовсім юна. Їй до випускного ще рік навчатися. Антон намагався вступити до вузу в місті, але йому не щастило. Навчатися він хотів понад усе. Вихід був один. Вступати за кордоном. Батько зв'язався з матір'ю, наголосивши, що це і її син. Тож мати зголосилася допомогти.
Перед Антоном постав вибір: кохана дівчина, яка ще по суті - учениця і навчання й професія, про яку він так мріяв. Важкою була розмова зі Світланкою. Посеред літа хлопець мусив їхати від неї. Обіцяв, що тільки-но вступить повернеться. Так і сталося через декілька тижнів, повернувся. Сіяна розуміла, що все одно буде тривала розлука, що хлопець на канікули з-за кордону не наїздиться, але поки що мовчала. Для Світланки було незабутнє літо, адже поруч був Антон. Про розлуку намагалися не думати. Сіяна пильнувала дітей, щоб не наробили дурниць. Тож кохання було ніжним і чистим. Тільки з поцілунками і обіймами. У кінці літа Антону треба було їхати.
- Світланко, кохана моя, у нас останній літній вечір, - говорив.
- Але ти приїдеш до мене? - запитала наївно Світлана.
-Тільки взимку, - промовив хлопець.
-То ж будемо начатися: ти там, я тут, то час швидко пройде, - з сумом промовила.
Не хотілося обом розлук, але розуміли, що так треба. Пройдуть випробовування часом і відстанню, а там видно буде. А поки що вони просто юні закохані з незайманим коханням..
Дивно, Світлана спокійно відпустила коханого. Дійсно, приїздив Антон на канікули взимку на два тижні. Кожного дня зустрічалися. А до приїзду і після були листи - в кожному з них освідчення ніжного кохання. Приїздив на випускний вечір Світлани. Залишився аж до осені. Світлана вступила в медичне училище. Розуміла, що не може він забрати її з собою, бо, з його слів, там сам з родиною матері ледве вживається. Тепер було для Сіяни зрозумілим, чому повернувся Йосип:
- Жити не було де,- такою була відповідь сина.
Антон просив Світлану почекати ще рік, а там він вже буде на третьому курсі, то щось придумає. Переконував:
- Ми неодмінно будемо разом.
Цього палкого літа була воля молодим. І мати вже не пильнувала. То вдома менше були. Кликали їх луки і трави. Любили ходити на річку. Зрозуміло, не могли стриматися від спокус неосяжного кохання. Так прагнули одне одного. Правда, остерігалися, адже двом студентам на відстані діти не потрібні.
Поїхав Антон знову навчатися. Світлана теж їздила на навчання. Трохи жила в гуртожитку, а більше з дому їздила. Тепер стало їй важко без коханого. Самотньо. Часто думала:
- Як його витримати до зими?
А тут ще Антон повідомив, що більше за все будуть взимку короткі канікули, то не приїде. Тільки навесні, або й літа треба дочекатися.
Розчарована, подумки дякувала за кохання, що подарував їй Антон, і все більше промовляла:
-Не можу я більше розлукою жити.
Та і сумніви закрадалися в голову:
-Поїхати, звісно, вона могла б з ним. От тільки питання: чи він забере.
Почала придивлятися до чоловіків, адже прагнула звичайних людських стосунків. Зацікавив один чоловік, який приїхав на заробітки. Працював разом з вітчимом. Гарний на вроду, працьовитий. Старший на п'ять років за Світлану. Сподобався і матері, і вітчиму, й бабусі. Отак і почав заходити до дівчини. Аж поки не залишився у них жити. Сіяна бачила, як хлопець полюбив її дочку. Зробив пропозицію Світлані. Дивно, але вона прийняла. Сіяна наполягла на сватанні, сказавши:.
-Засватай Світлану. Немає чого неодруженим жити, ви ще зовсім молоді.
А сама полегшено зітхнула:
-Не доведеться бути сватами з Йосипом. І то добре.
Білосніжної зими було весілля.
Антону написала короткого, але правдивого листа:
- Не можу більше жити сама. Вийшла заміж. Вибач. Дякую за перше кохання, що мені відкрив. Будь щасливим.
А навесні, коли цвіли півонії від'їжджала Світлана з чоловіком на його батьківщину - в зовсім іншу країну. Півоніями далеких днів відгукнулося життя. Перед очима сад, який так любила мати. Минуле, яке не повернути. Перше, часом, незрозуміле кохання, яке часто недосяжне.
Кожної весни півонії розцвітають. Так багато квіток, що, здається, обтяжують кущі. Квітнуть так, як багато років тому. Здебільшого, відтінками рожевого, подекуди й червоного. Для Сіяни то незвичайні півонії. Півонії далеких днів.