Наталія Шевель. Вікна
Вікна дивляться не так, як раніше. Дивляться невимовними долями людей. Чужими, але такими близькими. Вікна дивляться бідою, боячись, навіть, відчинитись навстіж, боячись впустити невідомість до спантеличеної кімнати.
Не знають сучасні віконниці те, що їх чекає завтра. Та, що там завтра, кожної прийдешньої хвилини. Потьмяніли, переймаючись, і сонячне проміння не радує, не освітлює. Здається, так і спинились вікна в часі, в очікуванні з багатьма знаками запитання на крижаних і без зими шибках. Закрижанілі від напруги і тривоги, сковані постійними відчаєм і неспокоєм. Напружено спостерігають за життям людей. Дивляться так, як дивиться маленька дитина, пізнаючи щось незвідане. Неозоро й дитинно чисто. Дивляться по-юнацьки, гідно розправивши плечі, але не окрилено, а пильно. Дивляться й зрілістю, крізь зморшки, глибоко осягнувши мудрість земного життя, тепер, чомусь, короткого…
Вікна багатоквартирних будинків чи невеликої сільської хатини вдивляються в новий день, але не очима, а людськими долями. Звичайні вікна незвичного життя.