Комедія
КОМЕДІЯ (старогрец. komedia “ритуальна святкова пісня на честь Діонісія”).
Англ.: comedy; нім.: Komödie; ісп.: comedia; франц.: comédie.
У первісному літературному значенні термін “комедія” означав будь-яку п’єсу
незалежно від жанру (”грати комедію”, “Комеді Франсез”, “Расін створив комедію
під назвою “Баязет”).
1. Витоки
Традиційно комедію визначають за трьома критеріями, що відрізняють її від
трагедії: дійові особи з середніх прошарків суспільства, щаслива розв’язка, мета –
викликати сміх у глядачів. Оскільки в комедії є “імітація поведінки людей з нижчих моральних прошарків суспільства” (Арістотель), то їй немає потреби заглиблюватися в історичну чи міфологічну праоснову. Обшир комедії – буденна прозаїчна дійсність пересічних людей : у цьому властивість допасуватися до всіх прошарків суспільства, розмаїття проявів, а для теоретиків складність вивести якусь когерентну теорію комедії. Щодо розв’язки, то не може бути трупів та розчарованих жертв, а повинен бути неодмінно вихід на оптимістичний результат (шлюб, примирення, визнання). Глядач сміється, чи то як співучасник, чи то як “зверхній” спостерігач: розв’язка оберігає глядача від трагічного жаху та наділяє його чимось подібним до “емоційної анестезії” [Морон (Mauron, 1964 : 27)]. Публіка відчуває, що дійова особа захищає її своєю тупістю та незугарністю. На механізм перебільшення, контрасту та несподіванок глядач відповідає почуттям зверхності.
Старогрецька комедія з’явилася одночасно з трагедією, а тому кожна наступна комічна п’єса вважається двійником трагічного механізму та його “антидотом”.
Бо “спільним конфліктом у комедії та трагедії є Едіп” [Морон (Mauron, 1964 : 59)].
“Трагедія грає на наших внутрішніх тривогах, а комедія на наших захисних механізмах від цих тривог” [Морон (Mauron, 1964 : 36)]. Отож два згадані жанри відповідають на одне й те саме людське питання, перехід від трагічності до комізму (так само, як перехід від почуттів заляканого “паралізованого” глядача до його нестримного реготу) реалізується ступенем емоційного насичення публіки. Це явище Фрай визначив як іронічний засіб : “Іронія, відходячи від трагедії, виринає у комедії” (Frye, 1957 : 285). Цей хід викликає діаметрально різні структури залежно від кожного окремого випадку: так само як трагедія зв’язана з послідовністю обмежувальних, але конче присутніх мотивів, що приводять протагоністів та глядачів до катастрофи, з якої вони ніяк не можуть “вирватися”, так комедія сповнена духом раптовості, змінності ритму, випадковості та драматургічно-сценічної вигадуваності. Однак це не означає, що у комедії обов’язково ганьблять порядки та чесноти того суспільства, для якого поставлено комедію. Насправді, якщо герой критикує порядки суспільства, то у розв’язці його “ставлять на своє місце” (часами це гірко для нього), повертаючи до панівної у суспільстві норми поведінки (критика тартюфності, нещирість, компроміс тощо).
Зрештою, суперечності розв’язуються у жартівливому (або критичному) тоні, і
світ повертається до “рівноваги”. Комедія тільки створює ілюзію, ніби основам суспільства щось загрожує, і чинить так “тільки для сміху”. Тут повернення до суспільного порядку і “гепіенд” також мусять перейти насамперед через момент вагань, коли “порядні” втратили все і настала “точка ритуальної смерті” (Frye, 1957 : 179).
Далі цей момент переростає в оптимістичний висновок кінцевої розв‘язки.
2. Комічна п’єса
Мета – викликати сміх. Комедія французького класицизму (протилежність до
комедії та драми XVIII ст.) зображувала дійових осіб із середовища простолюддя в
буденних ситуаціях, показуючи їх такими, що завжди дають собі раду. Мармонтель
дав досить повне, хоча надто загальне визначення комічної п’єси: “Це в театральній
поставі є імітацією звичаїв : імітація звичаїв, чим вона відрізняється від трагедії та
героїчного епосу; імітація вчинків, чим вона відрізняється від моральнодидактичного епосу та звичайного буденного діалогу” (Marmontel, 1787, art.”Comédie”).
Комедія підпорядкована абсолютній суб’єктивності : “Саме завдяки сміхові, який геть усе розчиняє та поглинає, людина забезпечує собі перемогу власної
суб’єктивності всупереч будь-яким несподіванкам, що трапляються на її шляху, а
ця суб’єктивність обов’язково забезпечить упевненість у собі” [Геґель (Hegel, 1832 : 380)]. “Комічною [...] є така суб’єктивність, яка сама по собі вносить суперечність у
власні вчинки, а потім розв’язує їх, залишаючись незворушною та водночас упевненою у собі” [Геґель (Hegel, 1832 : 410)].
3. Мінімальна одиниця комедії
Фабула комедії проходить через фази “рівноваги”, “нерівноваги”, “нової рівноваги”. За своєю суттю комедія передбачає контрастний, ба навіть суперечливий погляд
на людину: нормальна людина (здебільшого як дзеркало глядача в театрі) аналізує ненормальну людину в образі дійових осіб, яких у суспільстві вважають іншими, дивними, смішними, а отже комічними, та глузують з них. Таких дійових осіб обов’язково зображено спрощено та узагальнено, адже у схематичнопародійній манері вони втілюють вади чи несформовані погляди, властиві тим чи іншим людям. Як свого часу зазначав Арістотель (”Poétique”, ch.V), комічна дія не має типології, її можна вивести з сюжетів інших п’єс. Переважно кожну дію розкладають на послідовність ситуативних перешкод та перипетій. Головною рушійною силою тут є непорозуміння.
Комедія (на відміну від трагедії) створює підґрунтя для ефекту дистанціювання
та неминучого самопародіювання, отже, демонструє властиві їй засоби та способи
фікції. Комедія – це жанр з абсолютною самоусвідомленістю, часто у функції критики, що властиво метамові та театру в театрі.
Літ.: Voltz, 1964; Olson, 1968 b; Chambers, 1971; Pfister, 1973; Issacharoff, 1988;
Corvin, 1994.