Наталія Шевель. Горобина літня ніч

Історія з життя

      Страшна, безжалісна ніч. Небо, здавалося, розкололося навпіл. Липень щедрий на грізні  грози і рясні зливи. Непередбачена погода. Удень палило так, що неможливо було втриматися. На вечір знявся шалений вітер. Несподіваний, крапчастий дощ позаливав дороги. Знявся  й буревій. Добре, що ненадовго. На зміну спекотному дню прийшла нічна прохолода. Цілу ніч не вщухав вітер, лив рясний дощ, блискавка освітлювала небо, ніби змагаючись з громовицею. 

     Ірина вдивлялася у суворе  небо грізної ночі. Грім, блискавки. Певно, горобина ніч. Ще й повітряні тривоги, вибухи. Невідомо, чого чекати? Вдивлялася у невідомість ночі, думаючи, що саме з такою, непередбаченою літньою, пов'язані зміни в її житті. Дійсно, після багатьох випробувань, поневірянь,  щастя її знайшло. 

     Пам'ятає, як задивлялася на сусідського парубка Максима. Хотілося просто з ним поговорити. Та він її уникав. При зустрічі тільки починала говорити:

• Максиме.. 

Хлопець зразу ж поспішав піти. Зрозуміло, вона йому не пара. Була одруженою. Сама ростить маленького сина. Вдома ковтала скупі вдовині сльози. У чому  винна? Чоловік загинув у тій зловісній аварії, тільки-но одружилися. Вона ледве вижила. Через декілька місяців народила дитину. Сирота, тож підтримки ні від кого чекати. 

    Незабаром хлопець одружився. Ірина тепер у його бік не дивилася навіть. Коли бачила його одного чи з дружиною, віталася. Прожили вони майже два роки. Дітей не було. Несподівано ввірвалася в життя людей війна. Ірина добре пам'ятає, яким довгим був її перший день. Важким, страшним і незрозумілим. На Сході майже десять років вирувала. А тепер повномаштабне вторгнення. Їхнє містечко ворог обминув. Але те, що було неподалік, забути не можливо. Можна було виїхати. Але Ірина нікуди й не думала їхати. Отак і жила в постійному страху, але не за себе, а за дитину. Інколи бачила Максима засмученого й розгубленого, який сухо кидав:

-Привіт. 

 Одного дня, підходячи до під'їзду почула розмову. Одна з бабусь, яка все про всіх хотіла знати, розповідала:

-Тетянка, дружина Максима, медсестра, поїхала рятувати воїнів, можна сказати, з перших днів війни. Невідомо, чи добровільно, чи призвали. 

Бабуся звернулася до Ірини:

-Ти нічого не чула. Живете, поряд квартири.

-Ні, - тільки й промовила Ірина і  поспішила якнайшвидше відійти. У неї ніби якийсь тягар  з'явився, який гнав її додому. Якось було не по собі. Думала, що побачить Максима. Але він не з'являвся. Через декілька днів зустріла на вулиці похмурого Максима. Був ніби чужий, людей уникав. На неї навіть не подивився, не привітався. Рятувався лише роботою. Отак і проходили дні за днями. 

     Несподівано, коли доходила до свого будинку, почула, як сусідка говорила:

-З Тетяною не було останній місяць зв'язку. Максиму спочатку сказали, що загинула, а сьогодні повідомили, що зникла безслідно. 

   Жінки почали співчувати. Ірина швиденько поспішила відійти. Біля дверей квартири побачила  Максима. Склалося враження, що він чекав на зустріч або захотів поговорити. 

Максим почав розмову першим:

• Знаю, що ти, як ніхто інший мене зрозумієш, бо сама пережила втрату. Вибач, що тоді не підтримав тебе. Тепер зрозумів, як це залишитися самому. 
• Пусте, - тільки й промовила у відповідь, - я не сама, а з дитиною. 
• Можна зайти до вас на чай?- запитав. 
• Заходь, - спокійно  відповіла   Ірина. 

      Прийшов Максим з солодощами і іграшкою для малого. Вони вдвох добре порозумілися, і Богданчик зразу повів дядька до своєї кімнати. Ірина заварювала чай. Спостерігала за Максимом і сином. Іра здогадувалася, що Максим собі майже не готує, то швиденько накрила стіл. Запросила до столу. Хлопчик  ні на крок не відходив від дядька. Тож Максим посадив його собі на коліна. Говорили про  події, погоду, Ірининого сина, який постійно привертав увагу, уникаючи розмови про  втрати. Коли Максим збирався йти, хлопчик запитав:

-Ти ще прийдеш? 

-Обов'язково прийду, - підбадьорив відповіддю Богданчика. 

Чоловік став частим гостем у домі Ірини. Був неабиякою підтримкою для неї й дитини. Малий завжди  чекав дядька. І той виконував свою обіцянку. 

    Хоча ще був літній вечір, але потемніло від того, що наближалася гроза. Літня, після тривалої спеки. Небо затягувало важкими, темними хмарами. Максим поспішав до Ірини. З його приходом Ірині стало якось спокійніше й затишніше. Від  світла блискавиці і звуків грому Богдан аж знітився. Зникло світло. Хлопчик злякався, почав питати, коли це все закінчиться. Максим взяв малого на руки, мама стояла поряд, тримала його руку і заспокоювала. Син почав дрімати. Ірина очима вказала на дитячу кімнату, чоловік поніс малого на ліжко. Сів біля нього. Тільки хотів іти, Богданчик міцно охопив його  шию. 

-Залишайся з ним, - тихо промовила Ірина. 

Максим кивнув у відповідь. Уранці жінка тихенько прочинила двері і побачила, як малий і дорослий чоловіки щось жваво обговорювали. 

-Мамо, ми з дядьком Максимом підемо на вихідних у парк, покатаємося на великих автомобілях. І ти теж з нами підеш, - стверджував Богдан. 

-Підемо, - сказала  здивована Ірина. 

Поснідавши, коли хлопчик побіг гратися до своєї кімнати, Максим спитав:

-Мені так потрібна сім'я. Можна я залишуся? 

-Звлишайся, - відповіла Ірина. 

-Не можу більше у своїй квартирі. Будемо разом жити, одружимося, дитину  всиновлю, - говорив далі чоловік.

-Поживемо, побачимо, - тільки й сказала. 

     Ірині вірилося й не вірилося, що Максим з нею. Адже він давно їй подобався, а тепер прийшов. Почалося для неї нове життя у піклуванні не лише за сина, а й чоловіка.  Максим тепер, можна сказати, тільки починав жити, бо до цього, залишившись сам, він лише існував одинаком. 

   Прожили майже рік. Чоловік не раз знову  говорив про одруження, усиновлення, народження спільної дитини. Якесь незрозуміле передчуття не давало Ірині прийняти рішення. Інтуїтивно щось відчувала, а що саме, не могла пояснити. Максиму відповідала, що ще не готова дати  відповідь. 

 Одного ранку Ірині було тривожно, вона собі місця не знаходила. Бачила, що щось непокоїть і Максима, але він мовчав. Невдовзі зателефонував квартирант, якому Максим здавав своє житло, і попросив терміново зайти. Зрозуміло, чоловік навідувався до своєї квартири, а тут така необхідність. Зайшов до кімнати і ледь не зомлів. На нього дивилися такі знайомі очі. 

-Тетянко, рідна моя, - промовив Максим, кинувшись з обіймами. 

На нього дивилася змучена, схудла, змарніла Таня. Видно, що хвора і виснажена, ледь тримається на ногах. 

-Де ти була, що  скільки часу мовчала? - стривожено питав. 

Таня  відповіла:

-Спочатку, поранення, потім полон. Майже всі загинули, а трьох взяли в полон. Втрата пам'яті, лікарня. Нарешті, я вдома. 

А потім  запитала:

-Ти чому  вдома не живеш? 

Максим спочатку не знав, що й казати, глянув на молоде подружжя, зрозумів, що ніхто нічого не казав, тож зорієнтувався і відповів:

-Не міг тут залишатися сам без тебе. То зняв кімнату, а свою ось здаю.

 Посилаючись на термінові справи на роботі, доручив подружжю поки він не повернеться, піклуватися про Тетянку. Сказав, щоб також підшуковували собі нове житло. А сам, зніяковілий, побіг до Ірини.  Заскочив до кімнати, став, як вкопаний. По його виразу обличчя Іра зрозуміла, що щось сталося. 

-Іринко, тут таке сталося, я не знаю, як сказати. Я ні в чому не винен. Нічого не знав, - намагався щось пояснити чоловік. 

-Кажи, як є, - відповіла Ірина. 

-Таня жива, повернулася. Була в полоні, втратила пам'ять, поранення, лікарня, - повідомив Максим. 

Ірина, зрозуміло, не чекала такої новини, але зібравшись з силами, сказала:

-Це добре, що жива. Ти її законний чоловік. Зараз їй, як ніколи, потрібна твоя підтримка, допомога і любов. Я дякую за дні, прожиті разом, за любов і турботу до мене й дитини. Але ніхто з нас трьох ні в чому не винен. І ти повинен повернутися. 

-А як ми пояснимо Богданчику, малий так звик до мене. Раптом ти вагітна, тоді як? - питав чоловік.

-Та не вагітна я, - заспокойся. - А сину я сама все поясню,- відповіла, сказавши:

-Йди, тебе чекає Таня. Ти їй потрібен. Захочете, будемо ходити на гостину одне до одного. 

Максим нічого не сказав. 

   Ірина не могла дочекатися, поки він піде, а тоді дала волю сльозам, запитуючи себе? 

• Чому так сталося? Чому зі мною? Добре, що, Тетяна жива, хоча й хвора. Максим її чоловік, повинен бути поряд. А вона сильна, і сама з дитиною витримає. Добре, що Богданчик в садочку, то нічого не чув. А вона знайде слова, щоб пояснити синові. 

Таким  довгим був для неї день. Вечір підкрався непомітно. Находила чорна хмара. Гуркотіло з усіх сторін. Ще і повітряна тривога може бути. Міцно притулила сина до себе. Грім постійно про себе нагадував. Блискавки розійшлися небом. Ірина гірко  подумки промовила:

-Одна тепер  з сином, і невблаганна горобина ніч. 

  Вітер ще сильніше хилив віття. Горобина трусила своїми недостиглими ягідками. Ірина опускала  голову, ховала очі. Спадали сльози горобині в темну ніч липневої пори, таку блискавично освітлену. Палали  ягідки від болю. Горобина простягала свої плоди з проханням: вітре, зупини невблаганну  бурю, не рознось біди. Її смутку не спинити. З болем незбагенних протиріч залишилася Ірина, але  непохитна. Плаче горобина літня ніч. 

Максим не з'являвся декілька днів. Богданчик почав питати, чому немає дядька. Ірина зрозуміла, що зараз саме час говорити синові. Почала говорити:

• Максиму  необхідно було повернутися додому. Тітка Таня жива, але ще не зовсім видужала. Дядько Максим буде її доглядати. Він там потрібніший.

Також сказала: 

-А твій  тато  загинув в аварії. 

Богдан уважно слухав, а потім сказав:

• Якщо дядько Максим названий тато, то нехай буде мені названим хрищеним. Бо мій хрищений далеко від нас, на війні. 
• Добре, сам йому і скажеш, - промовила лагідно. 
• А ми будемо друзями, ходитимемо до них на гостину, запрошуватимемо до себе, - підсумувала сказане.  

     Несподівано прийшов Максим. Як завжди грався з Богданом. Хлопчик був задоволений. Коли дядько збирався йти, промовив:

-Я знаю, що ти мені нерідний тато, а названий, Я хотів би, щоб ти був мені названим хрищеним, бо мій далеко, на війні. 

-Добре, називай мене хрищеним, - радісно сказав Максим. 

-А ще ми з мамою  збираємося до вас в гості, - вигукнув хлопчик. 

-Згода, приходьте, - говорив Максим. 

-Мамо, тепер ми зможемо піти до мого хрищеного, він нас запросив, - задоволено повідомив. 

     Ірина запитально подивилася на Максима, той схвально кивнув головою. Жінка полегшено зітхнула. Зрозуміло, тепер не могло бути ніяких стосунків.

     Знову декілька днів Максим не з'являвся, а малий сумував. Одного вечора Ірина взяла сина за руку, і вони пішли. Спочатку до крамниці купити фруктів, а потім повернулися до будинку, точніше до квартири, де жив тепер Максим з Танею. Чоловік відразу забрав хлопчика до іншої кімнати. Там вони і гралися. А Іра залишилася з Танею, яка розповідала про себе. Ірина більше мовчала. Тетяна була рада, що її навідали вдома. Тож охоче говорила. З кухні почулися голоси. То чоловік кликав на чай. Ірина допомогла Тані дійти. Дивно, але вона ніякої відрази не відчувала. Навпаки навіть захоплювалася її стійкістю і силою волі. 

    Тепер часто Ірина заходила до їхнього дому. Ще і  допомагала Тані вийти надвір. Одного дня Максим завітав до Ірини, але не один, він привів Таню. А сам швидко пішов, пообіцявши зайти через годину. Жінка подумала, що він, певно, не може залишатися в домі, де раніше жив. Тим більше, що там була і Таня. Жінки пили каву, багато говорили. Тетяна роздивляючись  довкола, казала:

-Ти, Іринко, все одна з дитиною..

-Та нам і вдвох добре, - тільки й зуміла відповісти. 

  І якнайшвидше перевела розмову на інше. 

    Через декілька тижнів було у Тетянки день народження. Запросили й Ірину з сином. А як же інакше, вони тепер друзі. Один чоловік був незнайомий. Ірині представився, як Ілля. То був Тетянин двоюрідний брат, який після важкого поранення повернувся з війни. Ірина звернула увагу, що він за нею постійно спостерігає. Отак і познайомилися. Були кількаденні зустрічі. Невдовзі Ілля почав жити з Іриною. Такий, як Ілля, дійсно, зміг Ірині сподобатися, зацікавити, підтримати і розрадити.

    Тож Максим згодом став не лише названим хрищеним для Богданчика, а хрищеним батьком для доньки Ірини й Іллі. Не тільки тепер сусіди, а ще й родичі. Ось так подружилися і по-справжньому стали рідними дві родини, пройшовши нелегкий шлях смутку, випробувань і страждань.