01.02.2025

Наталія Шевель. Абрикоси

Поділитися:

Історія з життя

Ми з тобою рвали абрикоси в молодому саду твоїх батьків. Юні, закохані нахиляли гілля одне до одного, що лоскотало щоки аж до запаморочення. Потім - поцілунки. А ще сміх, жарти. Молоді, безтурботні. Ти часто запрошував мене на дачу до батьків. Там відчували свободу. Та виявилося, Романе, що того літа ти там відпочивав не тільки зі мною. Пам'ятаю твої очі, які ховав від мене, як говорив, ковтаючи слова. Ти повідомив, що тобі треба одружуватися, адже дівчина чекає дитину. Я не вірила почутому.

-Дитину, від тебе? - ще й перепитала.

Ти зніяковіло кивнув головою. Почав виправдовуватися, що то мати її запросила. Хотіла, щоб були разом. Я не могла тобі пробачити. Ти намагався мене побачити, поговорити. Уникала зустрічей. Думала про те, як могло так статися, як ти стверджуєш, що був з нею лише раз. І як так з першого разу Мар'яна завагітніла, а мені за скільки часу не вдалося.

Так мати Романа одружила з Мар' яною. Чоловік намагався порозумітися з Мирославою, але у дівчини була чітка відповідь:

Йди до дружини, вона чекає від тебе дитину.

Чому Мирослава так тоді себе поводила, тепер не може собі пояснити. Але розуміла, що назад дороги немає. Познайомився з нею Віктор. Видно, що Мирослава йому сподобалася. Проходу не давав. Та, як кажуть, не лежала душа в неї до цього хлопця. Розуміла, що можливо, Роман і кохав її, але минулого не повернути, і з Віктором не могла бути. Дівчина добре пам'ятає, як обидва оббивали пороги будинку її батьків. Тоді проти Романа були і батько, й мати. А от Віктор їм подобався. Тільки бачили, що не хоче донька з ним бути. Тож вирішили батьки відправити доньку на відпочинок. Мовляв, нехай побуде на самоті, то, може, і визначиться, як їй бути. Нічого не залишалося Мирославі, взяв їй батько від роботи путівку в санаторій, то й поїхала. Струнка, синьоока красуня, яка виглядала на декілька років молодшою, не могла не сподобатися запальному Ігорю. Юнак тільки-но школу закінчив. Часто приходив у тренажерний зал. Там і запримітив Мирославу. Потім помітив, що йшла до джерела по воду. Поспішив за нею. Отак і познайомилися. Дівчині здалося, що ніби все життя його знала. Чимось нагадував Романа. Взаємна симпатія, стосунки, які просто дружніми, й не назвеш. Хлопець бажав бути з нею, хотів приїхати до Мирослави але вона була категоричною, бо на декілька років за нього старша. Ігоря це не лякало. Було видно, що юнак закохався. Але ніякі його вмовляння не допомогли. Повернулася Мирослава додому і зрозуміла, що з нею щось не так. Віктор шукає з нею зустрічей. Несподівано для неї, й заміж покликав. Роман підстерігає, щоб потайки поговорити. Ігор теж спочатку говорив, що хоче приїхати. Дівчина про його приїзд і думати боялася. Адже вона йому заборонила їхати. Можливо, це її і врятує. Знала, що і дитина їх не зблизить, бо за молодшого майже на п'ять років вона точно заміж не піде. «Маю хорошу професію, належну роботу. Дитина точно в мої плани не входить», - стверджувала собі не один вечір, поки наважилася.

Тож одного ранку їхала до лікарні в інше місто. Вдома сказала, що їде у відрядження. То була тільки її таємниця. Так ніхто нічого про неї й не дізнався.

Знала, що у Романа через декілька місяців народиться дитина. Невідомо чому, але Мирослава погодилася на пропозицію Віктора вийти за нього заміж. Тепер вона вільна від минулого. Та через декілька днів зрозуміла, що від нього так швидко не втекти. Несподівано приїхав до неї Ігор. Розмова була короткою.

Я виходжу заміж,-повідомила дівчина.
Жаль, я сподівався, що зможемо бути разом, - невтішно промовив хлопець. -Ти обов'язково знайдеш собі кохану, - говорила, намагаючись не дивитися в очі, а в самої серце розривалося.
Що ж бажаю щастя, - сказав, ніби відрубав Ігор. Розвернувся і назавжди пішов.

Було весілля. Після одруження залишилися жити у її батьків. Недовгим виявилося її сімейне щастя. Точніше, його не було, лише терпіла чоловіка. Віктор хотів дитину. Лише Мирослава знала правду. У голові крутилися слова. Тож зітхаючи, думала: "Мене попереджали".

Мирославі часто снилися абрикоси. Оті стиглі, жовтаві, ніби з сонця й тепла. От тільки, чомусь, їй було холодно. Не раз вранці настирливо вистукувало в скронях: «Правду кажуть, два парубки на поріг, то не до добра. Тим паче, три. Так, як в неї. Сама в тому впевнилася. Гіркий досвід».

Несподівано дізналася, що ніякої дитини у Романа не буде. Точніше, випадково зустрівши його на вулиці, нарешті дозволила поговорити. Чоловік був в розпачі, сказав, що його обдурено, і він жити з Мар'яною і дня не буде. Розумів, що Мирослава заміжня, але промовив:

Краще жити одинаком, чим з неправдою жити.

Мирослава пильно подивилася йому в очі, але нічого не сказала. Але той погляд дав Романові надію. У синіх, мов морська безодня, очах побачив смуток і тугу. Тож зрозумів, що не все гаразд у сімейному житті Мирослави. Жінка розуміла, що їй не потрібно було виходити заміж за Віктора. Тепер між ними ще більше було непорозумінь. Вона знову почала мріяти про Романа. Хотіла бути тільки з ним. І зустрічі не забарилися.

Роман прагнув бути з Мирославою, адже скільки часу втрачено, тож запропонував:

Знаю, що твої і мої батьки проти наших стосунків, то будемо жити у квартирі, яку я винаймаю у друга.
Добре, - відповіла з радістю.

Важкий шлях пройшли Мирослава і Роман, розлучаючись з минулим життям. Віктор наче і відразу погодився, бо бачив, що життя з дружиною не буде. А Мар'яна довго не давала згоди. Роман зразу ж забрав до себе жити Мирославу. Батьки перестали спілкуватися з дітьми. Та молоді люди вистояли, бо уміли берегти своє кохання, оте юне, перше, яке пройшло скільки перешкод. От тільки так хотіли дитину. Та мрія не здійснювалася. Мирослава бачила, як страждає через це Роман. Тож одного вечора, будь що буде, вирішила розповісти свою таємницю. Вірила, що Роман її зрозуміє, адже вона через нього, з розпачу, тоді все робила. Визрів у неї план: всиновити дитину. Найбільше хотіла взяти дівчинку. Але якщо Роман буде за сина, то вона не проти. Якраз зараз гарна нагода: Мар'яна нарешті дала розлучення. Роман тепер вільний. Вже подали заяву, щоб одружитися. Тихо, скромно, тільки з свідками. Тож Мирослава, плутаючись в словах, почала розповідати про Ігоря. Дивно, Роман не перебивав. Бачив, як важко даються майбутній дружині ці слова-зізнання. Вислухавши, сказав:

Добре, що за Ігоря не вийшла. Тільки-от дитини не треба було лишатися. Тобі з цим жити. Нікуди минуле від тебе не подінеться.

Мирослава не почувши головного - про усиновлення, розплакалася. Роман її ледве заспокоював, почав говорити:

Що було, те не вернеш. Усиновимо дівчинку. Буде в нас донька.

Мирослава заспокоїлася, їй стало легше, зрозумівши, що на неї не тримає коханий зла.

Після одруження, відвідали будинок немовляти. Побачили тільки народжену синьооку дівчинку. Зрозуміли, що то їхня дитина. Зайнялися оформленням належних паперів. Через якийсь місяць Віка, (так вони назвали доньку), була в родині. Дивно, і бабусі й дідусі зразу з'явилися, як дізналися. Пропонували молодій сім'ї перейти до них жити. У батьків Мирослави жив син з дружиною і донькою. Тож вирішили, що переїдуть жити до Романових батьків, так, як сестра живе окремо. Отак і жили. Поступово придбали свою невеличку, однокімнатну квартиру. Віка була улюбленицею не лише тата й мами, а й усіх, хто знав веселу, синьооку дівчинку з русявим, кучерявим волоссям. Коли їй було вісім років, народився братик. Мирослава з Романом і повірити не могли, що сталося диво. Адже вони кожного року в новорічну ніч загадували одне й те є саме бажання...

Ми з тобою, Романе, тепер не рвемо, а лише збираємо абрикоси. Залишили сину квартиру. Самі господарюємо на дачі. Треба нам чимось зайнятися. За ніч скільки опало абрикосів, великих, дозрілих, соковитих, що так і підставляють себе в траві вранішньому сонцю.

Мирослава неодмінно приготує улюблений абрикосовий пиріг. Донька з внучкою до них сьогодні приїдуть.