31.01.2025

Наталія Шевель. Немає розлуки

Поділитися:

Історія з життя

Вранішнє сонце освітило високі клени, могутні дуби і розлогі в'язи.Дерева тяглися до небесної блакиті. Іван задивився зі стін лікарняної палати на сонця вроду.

Дивно, яке чудове сонце. Бо без смутку. У цьому його краса. Не таке палюче, яке він бачив багато років, - тільки й подумав.

Сьогодні повертається чоловік додому. Туди, де не був від юності. Мимоволі згадалося:

-Яке це щастя захищати свою, а не чужу країну. Власне, саме непередбачені події для українців і допомогли повернутися.

Іван не пам'ятав, скільки він йшов пішки. Як переховувався, як йому допомагали. Але коли ступив на рідну землю майже через тридцять років, ніколи не забуде. Він припав до землі, вдихав її пахощі, зривав польові квіти, притуляв їх до грудей. З очей потекла непрошена, скупа сльоза.

Дивно, - тільки й подумав в ту мить, - я сильний духом , ніколи не дозволяв собі плакати.

Часу на роздуми не було. Ось так він несподівано залишив далеку, гарячу країну, де скільки прожив. Точніше, не прожив, а проіснував. Спочатку полон, після нього - втрата пам'яті. Сім' ї так і не створив. Жив одинаком. Декілька років тому до нього повернулася пам'ять. Згадав, звідки він, чому опинився так далеко. І про батьків, й сестру згадав, і про кохану.

У голові тоді крутилися слова :

Ти пробач мене, кохана, за чуже зло. Що моє життя зруйноване ним було.

Іван згадав, як проводжала Наталія його не службу, обіцяла чекати. І чекала. З третього листа від неї дізнався, що у них буде дитина. Недовго він служив. Вже у полоні дізнався про вивід військ з країни. Але для нього муки не закінчилися. Знав, що його вважають безслідно зниклим. Звістка про війну на сході України повернула його до життя. Він почав згадувати. У нього була одна незвичайна мрія - повернутися. І так Іван декілька років захищав Україну. Після повномасштабного вторгнення отримав важке поранення. Не раз говорив:

- Поки що здоров'я не дозволяє, але я ще повернуся до побратимів.

-А зараз якраз час на повернення додому, - стверджував, але з тривогою в голосі.

Дивно, але за ті роки, що воював так і не дізнався про рідних. Часто себе запитував:

-Чи живі батько, мати?

-А Наталка, певно, вийшла заміж, - сумніваючись говорив.

-У нього син чи донька? Чи народилася дитина, як почула Наталка, що він пропав? - запитував без відповіді.

Так і не розумів, чому не дізнався? Адже адресу згадав. Тоді, як опинився на рідній землі, спочатку й не думав про повернення додому. А тепер, видужуючи, на самоті часто згадував, і, неймовірно, хотів зустрічі.

Приїхав до рідного містечка. Спочатку йшов до будинку, де жила Наталка. Був впевнений, що з його батьками вона з дитиною точно не жила. Але все може бути. Тоді писав, що як повернеться, то вони неодмінно одружаться. І батьки добре ставилися до Наталії. Розумів, що в його житті немалий відрізок часу для розлуки, і як не дивно, від війни до війни. Тоді зовсім молодим він зовсім мало захищав чужу країну, хоча осів там надовго. Думки про розлуку з рідною землею, родиною важкою згадкою лежали десь на глибині серця.

Тепер він компенсує розлуку з рідною землею тим, що несамовито нищить ворога, - згадував, як раніше розмірковував на самоті.

От тільки одного не може зрозуміти, просто не вкладається в голові. Це він про тих, хто став для України ворогом. Поряд з такими Іван багато літ тому відвоював далеку, чужу країну. Пліч-о-пліч вірно служили. З такими несамовільними думками і дійшов до дому, де могла проживати Наталія. Був звичайний день, не вихідний. Вийшла жінка, у якій зразу ж Іван впізнав Наталку. Ті ж очі, постава. Така ж гарна, тільки трішки змарніла від життя. Дивно, глянувши на нього, вона мало не зомліла, бо був він у військовій формі.

Промовила тихо:

-Це ти, Іванку? Повернувся.

Закрила обличчя руками, щоб не закричати. Чоловік не відводив погляду від Наталії, тільки хотів її обійняти і щось сказати, як жінка поточилася додолу. Іван швиденько підхватив її, посадив на лавочку. Сів поряд і міцно тримав попід руки. Сусідка, побачивши, принесла потрібні ліки і воду. Наталія почала приходити в себе, вже могла говорити:

Я завжди відчувала, що ти повернешся. То чого ми тут сидимо, йдемо до будинку.

Швиденько зайшли. Іван думав, що побачить чоловіка Наталки, але зустрів тільки її стареньку матір.

-Мамо, мамо, - говорила, - Іван повернувся.

Наталія, глянувши вперше на чоловіка, зрозуміла, що він, певно, або з полону повернувся, або з війни. На життєрадісного він був аж ніяк не схожий. Тільки й подумала:

Та яке щастя, коли повернувся. Кожного дня гинуть люди. Добре, що хоч живий.

Почала готувати на стіл. Поставила чайник, щоб за обідом поговорити. Поглядала на Івана і розуміла, що ніби й немає між ними отих років розлуки. Образа невідомо на кого за те, що життя проойщло без коханого, давила груди, сльози підступали до очей. Але вона не давала їм пробиратися назовні. Знала, що до цієї несподіваної зустрічі у кожного з них було своє життя. Іван говорив з її матір'ю, розповідаючи про свої воєнні будні.

Старенька жінка ніяк не могла зрозуміти, чому не їхав відразу до її доньки, адже та сама ростила його сина, то запитала:

А до війни де ти скільки часу був?

Наталія зачула, як говорив про полон, про те, що нічого не міг згадати… Тож здогадки її підтвердилися. Одне тільки було дивним, як Іван міг пробратися звідти на українську землю. Але добре знала його запальну вдачу, то тихенько сама собі й відповіла:

Для нього немає нічого неможливого.

А потім гукнула, заглянувши до кімнати:

-Іване, мамо, - йдіть до столу. Чайник закипів.

- Ти йди, зголоднів. А я піду приляжу, - лагідно сказала жінка.

Мати хотіла залишити дітей наодинці, твердо знала, що їм треба поговорити. Непокоїла одна думка:

Як тепер бути її доньці. Івана син дорослий, одружений, живе в іншому місті. Менший син від чоловіка, який помер, як хлопчик ше був малим, проживає з Наталею. І треба ж таке: три місяці як почала жити з іншим чоловіком, не місцевим. А куди тепер йому? Добре, що сьогодні він на зміні.

Мати, дивлячись на Івана і Наталку, бачила, що та чекала його все життя. Що то значить перше кохання. Як кажуть, перше є перше, не забувається. Тоді так переживали за хлопця, чекали з тих гарячих місць, але повідомили, що безслідно пропав. Майже через п'ятнадцять років Наталка вийшла заміж. Але не склалося. Дітей сама ростила. Батьки допомагали. Довго не приймала пропозицій жити разом від чоловіків, але один її зацікавив. Тож і прийшов до них жити. А тепер ось новина, так новина.

Іван почав розмову. Дещо розповів про себе. Наталія повідомила про сина, що живе в столиці. Звати його теж Іваном. Тоді на прохання Іванових рідних так назвала. Зателефонувавши, сказала:

Синку, можеш говорити? Твій батько повернувся. Іван…

Хлопець ще з перших слів все зрозумів. Мати по батькові дала його, тож відповів:

Зараз йду з роботи. Увечері з Танею приїдемо.

Наталію мучила думка, але вона нічого не питала:

Чому, чому не повернувся раніше. Ну нехай звідти, здалеку, не міг. Але зразу ж тут пішов воювати.

Але заспокоювала себе:

Не міг інакше. Бажав захищати свою, рідну, землю.

Іван дивився на Наталію, не міг відвести очей. Знав її зовсім юною. А прожили вже півстоліття. Можна сказати, знав він її декілька років. Не бачив майже все життя. Зберіг одну-єдину світлину. Там він з коханою. Так він цією любов'ю і жив. З жінками не складалося. Для нього ті жінки з далекої країни були чужі. Марив зустріччю, правда, не був повністю впевнений, що можливо. Коли почав воювати, замислювався про те, що його чекали і, можливо, й зараз чекають. На декілька днів хотів поїхати, але якось не складалося. Поштовхом стало поранення. Під час одужуваня часто думав:

Необачний і самовпевнений я. А міг би й загинути, то тоді, дійсно, ніхто про нього й не дізнався.

Простягнув світлину Наталії, з якої дивилися вони, зовсім юні.

Наталка здивувалася:

Зберіг?

Потім додала:

- Правду кажуть люди: "Не можна фотографуватися закоханим вдвох, до одруження. То на розлуку". А ми не вірили, то й поплатилися.

- А як мої батьки, твій батько, як сестри, твоя, моя? - обережно спитав.

-Батьки живі. Мій помер чотири роки тому. Сестри заміжні. Твоя з сім'єю так і живе з батьками. Не залишає їх, - поспішила відповісти.

- Я так хочу їх побачити, - казав Іван.

- Батьки, особливо, мати, весь час тебе чекають. Тільки треба підготувати їх до зустрічі. Ось так зопалу не можна. Я зателефоную твоїй сестрі, попрошу терміново приїхати. Яке то буде непередбачуване щастя для батьків, все таки дочекалися сина, - говорила жінка.

-А ви родичаєтеся? - питав Іван.

Наталія відповіла:

-Так, поки ріс Іванко , весь час про нього дбали. До речі, твій син - лікар. Ти мріяв ним стати, бажав далі вчитися після медичного училища. Тож він вирішив, що буде так, як батько.

-А я так жодного дня і не працював за фахом, - сказав з сумом у голосі.

На порозі з'явився молодший син. Наталія їх познайомила. Хлопець знав про Івана зі слів матері, щиро за них порадів і пішов до своєї кімнати.

Наталія розстелила канапу і запропонувала:

-Іване, відпочинь. Ти стомився з дороги.

Потім, сівши поруч, сказала:

-Я тобі повинна зізнатися. Але я думаю, що швидко можу владнати цю справу.

У чому? Ти ні в чому не винна, - говорив чоловік.

Жінка продовжувала:

Я бачу, що в тебе немає нікого, бо ти прийшов найперше до мене. Зрозуміла, що хочеш залишитися.

Іван ствердно кивнув головою.

Наталія говорила:

Я теж дуже хочу бути з тобою. У нас є спільний син. Думаю, що і з меншим порозумієтеся. Але так сталося, що після скількох років самотності, адже діти вже виросли, зважилася. Десь місяців зо три у мене живе чоловік. Але я йому все поясню. Ось приїде син, повезе до нього на роботу. Він знає про тебе. Думаю, він на заваді не стане. Після нашої з тобою зустрічі я з ним жити вже не зможу. Мені потрібен тільки ти.

Іван нічого не відповів. Але хотів, щоб ніхто і ніщо не перешкоджало життю з Наталею. Жінка вийшла з кімнати, залишивши його самого з думками. Зачув, як телефонувала його сестрі, казала:

Світланко, привіт. Ти можеш до мене приїхати, терміново.

Наталія поставила телефон на гучномовець, то Іван мав змогу почути голос сестри:

- Наталочко, ти така щаслива. Щось таке гарне сталося. Я рада за тебе.

- Та не те слово, що щаслива. Приїдещ, побачиш, - відповідала Наталка.

Невдовзі примчав з міста син з невісткою на першу зустріч з батьком. Радощів не було меж. Перед Іваном - дорослий, успішний син.

-То і онуки в мене є? - допитувався батько.

-Та ще ні. Якось не виходить, плануємо, не перший рік одружені, -відповів син.

-Тепер, будуть, то вони дідуся чекали, - впевнено сказав Іван.

Син розмовляв з батьком. До будинку зайшла Світлана. Її зустріла Наталка і провела до кімнати. Зачувши знайомий голос, оторопіла:

Іван, - перепитала для впевненості.

Наталка у відповідь кивнула. Сестра почала обіймати, цілувати брата. Сльози лилися в обох з очей. Заспокоївшись, сіли поряд.

Іван говорив:

-Хочу побачити сьогодні батьків. Нехай син відвезе до них. Але зразу ти сама їх повідомиш.

-Добре, тільки по дорозі заберемо сусідку. Вона медсестра, постійно стежить за їхнім здоров'ям. Та і внук лікар. Вони вдвох впораються.

Недовго думаючи, поїхали до рідного дому Івана, до найрідніших - батьків. Ступив Іван на поріг рідного будинку, оглянув подвір’я. Серце так і защеміло. Світлана і внук зайшли першими. Сусідка чекала поряд в кімнаті.

Дочка почала розмову:

-Мамо, батьку, в мене є новина.

-Та кажи вже, як почала, - казав дід.

- Живий ваш син, повернувся, - ледве з хвилюванням видавила з себе Світлана

Батьки дивилися одне на одного, внук Іван почав їх заспокоювати. Медсестра принесла ліки. Вимірювала тиск.

-Та що ви з нами, наче з малими дітьми. Син тут, - сердився дід.

Внук побіг за батьком.

Баба почала кликати:

-Синку, де ти, Іванку…

Зайшов до кімнати, глянув на немічних батьків. Обійняв батька, матір. Ледве стримувався, але сльози так і полилися градом, коли мати міцно схватила його руками в не відпускала. Іван почав розповідати:

- Мамо, батьку, я був в полоні, багато років нічого не пам'ятав. Як почув, що напали на Україну, то наче друге дихання відкрилося від думки про щось рідне. Пам'ять почала поступово повертатися. Знав, куди мені треба додому, то й повернувся на українську землю. Захищав її від ворогів. Аж поки сильно не поранило.

-Бачимо, - сказав батько, тримаючи його за плечі, - герой ти наш. Що думаєш робити?

- Буду жити в Наталії. Я до неї повернувся. Буде мені за дружину. До вас буду навідуватися кожен день. Пообіцяли, що працевлаштують мене у військкомат, - відповідав син.

Мати не стрималася, почала казати:

Але Наталка віднедавна живе з іншим. Скільки років тебе чекала, сина сама ростила.

-Буду сьогодні говорити з Петром, все йому поясню. Він знає про Івана, - швидко відповіла жінка.

-Якщо не буде погоджуватися, то будемо всі разом його просити, щоб відпустив Наталку, - говорила Світлана.

Наталія зрозуміла, що більше не можна зволікати, тож сказала сину:

-Нехай говорять, а ти мене відвези до дядька Петра на роботу. То не телефонна розмова.

Невідомо, що говорила Наталка наодинці Петру, але той сказав, що між ними він не стане. Збере речі та й повернеться до товариша на орендовану квартиру. Знав з її розповідей, скільки чекала, що то була її найбільша, сокровенна мрія, якій судилося збутися.

Радісна Наталія зайшла з сином до хати батьків Івана. Їх зачекалися. Полегшено зітхнула і сказала:

-Петро все зрозумів, завтра, після роботи збере речі. Він не стане нам на заваді.

Пізно ввечері поверталися до будинку, де проживала Наталія. Син з невісткою підвезли і поїхали додому.

Іван радісно говорив:

-Скоро будемо зі мною їздити. Як виходили, то батько мені шепнув, що мене і автомобіль мій, ще тоді новенький, чекає. І діждався.

Наталія посміхнулася, відповіла:

-Мені й без автомобіля, з тобою, і тільки з тобою, йти і в спеку, в дощ, чи в сніг, хоч у всі сторони.

Пізній вечір заглядав у шибки. Місяць освітив кімнату. Вечір поцілунків, обіймів, поглядів, тихих, щирих слів любові. Вечір, який змінила ніч, що належала тільки двом після такої довгої розлуки.

-Немає розлуки, нарешті, ми разом, - шепотіла Наталка, давши тепер волю сльозам.

-Ніщо і ніхто тепер нас, кохана, не зможе розлучити,- з ніжністю промовляв Іван.

Через декілька тижнів рідні, друзі, сусіди були запрошені на урочистий вечір, тобто весілля, яке запізнилося на скільки років. Тепер у них немає й не буде розлук. Є світла і щира любов, яку Наталія з Іваном через роки зберегли.