Наталія Шевель. Неба неозорого блакить
Скільки глянеш оком - луки. Соковиті, безмежні. Над ними небо, неозоре і таке далеке. Прокіп і Свирид частенько випасали корів. Часто лежали горілиць, поглядаючи вгору. Над ними небо - чисте, але інколи й з хмарами. Та найголовніше, що мирне вже декілька десятиліть. Поки худоба наситилася смачним наїдком, чоловіки жартували і про дещо домовилися. Один з них був старшим за віком, мав дружину і сина. Інший, молодший, більше року одружений. Дітей ще не було. Щось ніяк не виходило. Тож між чоловіками була сокровенна розмова. Лунало лугом:
-То не може..
- Чи не хоче..
Добряче випивши і закусивши, домовилися на якийсь вечір обмінятися жінками. Частенько разом і обідали, й вечеряли, у свята були разом, бо дружили сім'ями. Галинка - дружина молодшого була кумою подружжю. Їхнього сина хрестила. То як тут кумі не допомогти. Треба і для них дитину. Свирид твердо вирішив:
-Допоможе він Прокопу. Буде і в молодого чоловіка повноцінна родина.
-От тільки як його Марія сприйме таку новину. Вони вже давненько одружені, тож нехай навчить новоспеченого чоловіка того, що подобається жінкам, - роздумував, сидячи в затінку під деревом.
Тож одного разу добре відсвяткувавши, бачачи, що і Прокіп і обидві жінки веселі, гарно між собою ладнають, позвав Галину з собою. Та, зрозуміло, нічого не очікуючи, і пішла за кумом. Як і домовився зі своєю жінкою, що тільки поговорить з молодою Галинкою, а дружина тим часом буде вчити молодого Прокопа. Ось так і обмінялися. Тільки молодий чоловік вірив і не вірив у такі небилиці, а лише слухав Марію. А от завзятий Свирид часу не гаяв. Як не пручалася чужа молодиця, все ж таки домігся свого. Знав, що дружина звикла до того, що він не пропустить жодної спідниці. Тож заспокоював Галю. Витирав сльози і говорив, що Прокіп нізащо не дізнається…
Минав час. Ні Свириду, ні Марії нічого. Так і живуть собі люб'язно. Свирид знав, що потолкувала його мудра жінка з молодим Прокопом, і все. А от Прокіп все частіше згадував Свирида і його розмову. Бачив, як Галя ставала пишніша, розумів, що щось з нею не так. Мовчала і жінка. Вона все зрозуміла. Ходила своя, не своя. Тож не знала, як бути далі. Свирид приходив до них додому, підкручуючи свої чорні вуса, ласо поглядав на Галинку. Зрозуміло, що він своєї Марійки не кине. А от щось йому підказувало, що незабаром народиться у Галі донька, його донечка. То в таке він вірив.
Народила Галина доньку. Назвала Ганнусею. Тільки глянув Прокіп на дитину, відчув, що не його. Довго допитувався у Галі. Після довгих вагань розповіла правду. Чоловік не міг знести такого сорому, пішов геть з села, залишивши дружину і не одруженою, і не розлученою. Іншого не шукала. Жила сама з донькою. Так і зростала Ганна, разом із сином Свирида часто гралися. Батько, бачачи, як підлітки між собою жваво розмовляють, говорив Роману:
- Ти шукай собі пару подалі від дому. На сусідку не заглядайся.
Хлопець червонів, ніяк не міг зрозуміти: чи жартує батько, чи правду каже. Лише через якийсь час дізнається, чому батько так був проти їхніх стосунків.
Свирид бачив, як Галині важко ростити доньку, порадив якнайшвидше видати її заміж. Хоч потайки і допомагав жінці, але не такі вже в нього значні статки. Дівчині подобався Роман, тож всі пропозиції парубків відхиляла. Подобалася багатьом, хлопці їй проходу не давали. Синьоока, з русою косою, тендітна. Видно, Прокіп тоді ще у новонародженій розгледів очі, яких не мали ні він, ні мати. Очі Свирида. Тож і не зміг знести зради. Не залишалося Свириду іншого виходу, тільки поговорити з Ганнусею. Одного разу, наодинці, признався, що він її батько, і що вона з Романом не може бути разом, бо вони - брат і сестра. Дівчина довго плакала, але нічого не залишалося робити. Почала придивлятися до інших хлопців. Тепер найбільше сподобався Петро. Вже не відмовлялася, коли хотів поговорити з нею чи провести додому. Хлопець нещодавно у їхньому селі. Приїхав разом з матір'ю. Люди казали, що втекли від батька, то оселилися тут, у вцілілій бабиній хатині. Парубок мав неабиякий хист до будівничої справи. Тож згодом на її місці з'явився просторий будинок. Посватав Петро Ганну. Зрозуміло, що забере її від матері в хату, яку щойно збудував. А дівчина і не проти: подалі від батька і Романа. Одружилися. Весілля було на все село. Петро інакше й не називав дружину: як моя Ганнуся. Народився син. Де б не були, молодий батько не відходив від дитини і жінки ні на крок. Тільки було й чути: "Моя Ганнуся, мій Назарчик". Зростав хлопчик в любові батьків. У його очах - неба неозорого блакить. То від діда, якого він особисто й не знав. Часто прибігав до баби Галини, яка душі не чаяла в єдиному онукові. Підростав Назар. Незабаром і сестричка Оксана з'явилася. От тільки Петро все частіше з дому від' їжджає. Каже, що то там, то ще десь треба хату будувати. І так тривало більше десяти років. Батько більше не вдома, чим вдома. Все рідше можна було почути:"Моя Ганнуся". Здавалося, чоловік і забув про стареньку матір, дружину, дітей.
За господаря став Назар. Він довго не парубкував, одружився. Якраз перед сватанням навідався Петро, то разом з дружиною засватали сина. Приїхав і на весілля. Та такий заклопотаний. Вже не говорив дружині: "Моя Ганнуся". Але наречених щедро обдарував. Через рік дитина в подружжя народилася. Так і жили всі разом у хаті, що батько збудував. Несподіваною стала звістка з якою приїхав Петро додому. Він повідомив Ганні, що треба розлучитися.
- Так сталося, що в мене народився син. Жінка, яка його народила, зовсім молода. Я не можу її залишити напризволяще, - переконливо говорив.
Обуренню дружини не було меж.
-А нічого, - вигукнула, - що твій син і онук одного віку.
Петро поглянув на небо, сизі хмари. Згадав своїх синьооких, тепер дорослих дітей. Подумав про те, яке швидкоплинне життя. Знав, що його неймовірно тягне до Анжели. "Здається, вона й національності іншої. Не жінка, а загадка. Тож таких не кидають", - подумав, передчуваючи незабутню зустріч.
Ось так після багатьох років шлюбу розлучилися Петро і Ганна. Поїхав і більше ніхто його і не бачив. І адреси не залишив. Стара мати побивалася, але що могла змінити, так і доживала свій вік біля невістки і внуків.
Оксану вподобав хлопець, з яким разом навчалися у невеликому місті. Вирішила дівчина обрати не жіночу професію кранівниці. Не раз приїздив до них додому. Познайомився з матір'ю Оксани, братовою родиною. Одного разу прийшла до доньки і внуків стара Галина. Довго йшла, така їй тепер далека дорога по селу. Навіть і не повідомила, що збирається прийти. Так би внук привіз. А бабуся хотіла несподівано з'явитися. Подивитися на онуки жениха. Знала з розповідей, що батько набагато старіший за матір, і син високий, кучерявий, чорнявий. Весь у батька. Щось бабі не давало спокою, тож майже півдня збиралася і йшла, поки добралася до доньчиної оселі.
Глянула на Олексія і мало не зомліла. Вилитий Прокіп. Намагалася не показувати занепокоєння. Сіла коло хлопця і почала з ним розмову. Дійсно, розповів, що батька звати Прокіп, живуть за декілька сіл звідси. Коли він народився, то батьку було за п'ятдесят років. Сказав, що він єдиний пізній син у батька.
Стара Лозиниха, як її називали на кутку, і не знала, що на це сказати. Сиділа і мовчала. Бабуся вирішила вчинити мудро, нічого не казати, не руйнувати молоде життя Оксанки.
- Вони любляться. Як вони, невинні діти, перенесуть розлуку? Нехай буде так, як є, - розмірковувала на самоті.
От тільки залишився на серці незрозумілий осад. Звела очі до неба. Колір небесної блакиті для неї є жахіттям. Не тому, що таке небо і очі у доньки і внуків, а тому, що такі очі у Свирида. Що, по суті, тоді, ще замолоду, зруйнувало її життя. Так і прожила без чоловіка. Прокіп покинув з щойно народженою донькою і більше ніколи не з'являвся. "Хоча тоді, - пригадала і ніколи не забувала, - говорив про змову і якийсь обмін". Але винною залишилася, чомусь, тільки нещасна Галина. Знала, що неодмінно буде зустріч батьків молодих. От тільки одного не знала, як поведе себе через скільки років Прокіп? А що це, дійсно, він Галина тепер не сумнівалася.
Бабуся благала в Бога сил і здоров'я дожити до сватання онуки. Просила для Прокопа мудрих рішень. І ось настав довгоочікуваний день. Бабуся зранку вирішила, що піде до доньки, але Прокопу на очі не показуватиметься. Зрозуміло, що майже п'ятдесят років не бачилися. "Цікаво, а який він зараз? - думала.- Бо я трохи згорблена від тяжкої праці, й за себе, й за чоловіка роботу тягла".
Хоч і в окулярах, але чітко побачила, як майбутні свати з Олексієм зайшли на подвір'я. Запросили їх до хати. Було видно, як Прокіп уважно вдивляється в обличчя, особливо Ганни і Оксани.
Несподівано, навіть не присівши, запитав:
- Це у вашому районі є села Велика і Мала Рудка?
- Є, - відповіла господиня.
Тепер було зрозуміло, що гість прислухається ще й до голосу.
- А вулиця Південна є у вашому селі? Чи далеко?
-Є, далеченько від нас. Це з іншого боку треба заїжджати, - промовила Ганна.
Галина сиділа, напрушившись. Здавалося, їй забракло повітря. Все тіло стало ніби ватяним. Із розпитування Прокопа розуміла, що недаремно він допитується.
Молоді стояли поряд, нічого не розуміючи, думаючи, що то так звичай велить на сватанні розпитувати.
-А ви, - звернувся до господині, - якщо я не помиляюся, Ганна, Галини дочка?
-Так, - відповіла, нічого не підозрюючи. Вона знала, хто її батько, а більше ніхто нічого їй не розповідав.
- Я перший чоловік вашої матері. Але ви не моя донька. Галька мене обдурила, народивши від кума, - продовжував говорити Прокіп.
Присутні не розуміли, що коїться, і яке це має значення.
Тож чоловік сердито все пояснив:
-Я не дозволю єдиному сину псувати брехнею все життя. Не для такої, як ваша Оксана, я його ростив. Не буде ніякого сватання, я не дам згоди, ви мене зрозуміли?
Олексій почав говорити батьку, що він кохає дівчину, і яке відношення має до них минуле. Батько відірвав його від Оксани і випхав з кімнати.
Галина чула, як плакала онука, погрозливі слова Прокопа. Тож зібравшись з силами, поспішала зайти.
Побачила чоловіка, почала говорити:
-Як так можна. Діти ні в чому не винні.
-А ти ще й казати щось будеш, ще жива. Бо я тебе завжди погано згадував, з-за тебе скільки поневірявся, а тепер ще й моєму синові життя будете псувати, - сердито кричав, приступаючи до Галини.
-Та ти сам тоді з Свиридом придумав якусь змову. Ти не винен, одна я в усьому винна, - говорила жінка, але ніхто її, крім доньки й онуки не чув.
Дружина забрала Прокопа і повела до старих "Жигулі", наказавши сину, щоб швидко заводив і їхав. Олексій озирався, ніяк не міг завести машину. Отримавши стусана і від батька, і від матері, швидко зробив справу. Сіли, і на оглядаючись, поїхали. Оксана не могла заспокоїтися. Було зрозуміло, що наречений більше за все не повернеться.
-Доню, не побивайся ти так, - втішала мати, - можливо, Олексій щось придумає, і ви будете разом.
-Ні, не придумає. У нього не вистачить сміливості піти проти волі батька.
Пройшов час. Оксана почала трохи призвичаюватися до життя самотою. Часто думала, що добре, що з дитям не залишив в утробі. Так не сталося, то, навіть краще. Через рік вийшла заміж. Вже не було такого окриленого кохання, як з Олексієм. То було перше кохання, велике, але неосяжне. Тепер було спокійно. Почувалася за Грицем, мов за кам'яною стіною. Впевнений в собі, спокійний, врівноважений, такий не образить. Головне, що він сильно любить Оксану. Одружилися молоді. Стара Галина видавала онуку заміж. Раділа, що дитина змогла забути Олексія і почати заново жити. Вона і раніше подобалася сільському парубку Грицьку. Тож він і не одружувався ні з ким, певно, Оксану чекав. Після весілля почалося для Оксани нове життя. Так, як чоловік залишився сам біля матері, сестри повиходили заміж, то пішла Оксана в невістки. Жили дружно, спокійно. У родині зростало двоє дітей. Старша дівчинка, а меншенький хлопчик. Про Олексія нічого не знала, не чула, бо до містечка на роботу так і не повернулася.
Колір неба блакиті передався лише донечці. У сина були карі очі, такі як у Гриця. Непомітно і діти виросли. Вже і матір Ганну здоров'я підводить, а баба Галина живе. Стара - стара, а ніби чогось чекає. Старша донька закінчила школу. Добре навчалася. Вступила до інституту у великому місті. Незабаром з нареченим приїхали. Вчаться в одному закладі. То тепер скрізь разом.
-Спільні погляди, інтереси. Буде однакова професія. Тож будуть розуміти одне одного, - раділа мати.
Недовгим виявилося дівування для Оленки. Так, як молоді почали жити разом, не пройшло безслідно. Молоді чекали дитину. Тож треба було одружуватися. Валентин зразу ж зробив пропозицію. Приїхали батьки, хоищені хлопця, щоб засватати. Якою несподіванкою було для всіх, що Оксана через скільки років зустріла Олексія. Це був батько Валентина. Вони зразу ж впізнали одне одного. Оксана бачила, з яким захватом він дивиться на неї, і розуміла, що таке кохання, як було в них, на могло зникнути безслідно. Скільки зустрічалися діти, і подумати не могла, що майбутній зять - його син. Воно то й не дивно, бо більше схожий на матір. Увечері, залишившись наодинці, Оксана промовила:
-Оце так несподіванки доля підносить. Тепер одружуються наші діти.
Олексій признався:
-Я ніяк не міг забути тебе. Важко було самому. То зразу і одружився. Інколи думаю, що треба було тоді піти проти волі батька. То і життя інакше склалося б.
Оксана промовила:
-Що було, те вже ніяк не повернути. Боялася одного, щоб тоді вагітною ти мене не лишив. Але обійшлося. Олена - донька від Григорія.
-Розлучили нас тоді несподівано рідні люди. Так до смерті не міг заспокоїтися батько, все згадував неправду Галини. Хоча, як розібратися, вона ні в чому і не винна, - продовжував говорити.
-А чи жива вона, - несподівано спитав, - хотів би завтра побачити.
-Жива, але зовсім немічна. Майже не встає з ліжка, але все розуміє. При своєму розумі. Дуже чекає весілля правнучки, - відповідала Оксана.
-Недаремно чекає. Все одно ми поріднитися. Батька вже немає, в моя мати ніколи не була проти. Все його переконувала, та де там. А тепер наші діти у парі, коли нам тоді з тобою на судилося, - радісно промовив Олексій.
-Як у відомій пісні, яку так любила я, і мати, і баба співати, - промовила зі слізьми на очах. Час рікою сплив, але все таки ми з тобою зустрілися.
Чоловік заговорив:
- От тільки донька на тебе не схожа, а сині твої очі - в неї. А я про них, геть, забув. Просто не вірив у диво. І вже в тебе не руса коса, а стильна, модна зачіска. Я тебе відразу впізнав, ти ніби й не змінилася.
Оксана посміхнулася. Так було приємно чути такі слова. Дійсно, треба собі признатися, Олексій завжди був романтиком. І саме цього їй і не вистачало протягом всього життя. Гриць був добрим господарем, але ніякої особливої ніжності й палкого кохання від нього не відчувала. А тепер ніби в минуле повернулася, але, на жаль, без продовження. Бо в в неї, і в Олексія - свої сім'ї. А вони будуть просто свати.
На другий день Олексій попросив Оксану піти з ним до баби Галини. Ось так вони йшли звичайною сільською дорогою, як в юності ходили, вдвох. Галина зустріла їх насторожено. Видно, щось пригадувала. Олексій почав до неї говорити, сказав, хто він. Хоча баба сказала, що впізнала його.
Потім тихо запитала:
-Чи живий ще?
-Ні, - відповів Олексій, - вже третій рік немає.
Галина почала говорити про впертість батька Олексія, про те, як не можна було його переконати.
-Було, що було, то було, - тільки й казав чоловік, - а далі продовжував, - але наші діти будуть разом, ми поєднали їх долі навіки.
-Побачу наречених, дочекаюся їх дитяти, а тоді й вмирати можна, бо щось я затрималася на цьому світі, - спокійно сказала бабуся.
Було весілля на все село. Вирішили не в місті, а селі одружити дітей. Зайшли і до баби Галини, яка їх, як мати, благословила. Діждалася прабабця правнуків, і на одного. У сім'ї народився першим хлопчик, а потім дві дівчинки-близнятка. У Валентина мати теж з близнючок. Часто приїздили в село не лише діти, а й свати Ганни.
Не побачила Галина, що не мирною стала країна. За декілька років до цього померла. Несподіване АТО змінило життя людей. Потім прийшов незбагненний короновірус. Валентин рятував і воїнів, й звичайних цивільних. Вдома майже не був. Отак і жили новою зустріччю. Стало менше поїздок в село, зустрічей. Важкі утиски, невизначені рамки, обмежена територія. І зовсім несподівана війна. Непомітно виросли діти. З ними поруч була більше матуся. Так, як обидва лікарі, вирішили, що Олена буде лікувати цивільних, працювати в лікарні, а Валентин, він і не зміг вчинити інакше, буде там, де потрібно бути військовому медику. Тож став відданим батьком не лише для своїх дітей, а й молодих воїнів. Рятує, лікує, перебуваючи далеко від дому.
Олексій сильно переживає за сина, часто думаючи: "Поєднали долі й серця дітей, тільки - от тепер не люди їх розлучити, а війна". І має одне питання без відповіді: "Що тепер би сказав дід Свирид?"
Поглянув Олексій на неозоре небо, вмить пригадав сині очі Оксани і Оленки. Очі кольору неба, на жаль, сьогодні немирного і бентежного, що стало ніби знак біди.