Сліди... та інші вірші. Іван Сидорчик

Знов війну нам москва підкотила;
Виповзаючи з драговини,
Вкотре підло обрубує крила,
 Добавляє усім сивини.

Й не спиняється урка з каскетом.
Наче тінь, з-під ворітні підкравсь
Й, нестихаючим гулом ракетним
Вибива все братерство із нас.

Й знов палають  міста наші й села
Від такої любові орди,
Тому й пісня така невесела,
Де біда чорну дерть свою меле,
Залишаючи в серці сліди.

Вже б  й забути ті кривди навіки
Й поламати свій гнів пополам, – 
Але голос невинно убитих,
Та й забиті фанерою вікна  – 
Не дозволять зробити це нам…

*   *   *

Нам і справді  нема що сказати, 
Відповісти, куди ми ідем;
Щастя в нас розстріляли гармати,
Душі – вищезли в ревах сирен
Через час цей, страшний і лукавий,
Де й тепер очманіла Москва,
Із підніжків своєї держави,
Й далі кров'ю весь світ залива…

І що нам після цього казати?
Запитаймо в пробитих знамен,
В які ворог гатив із гармати,
Душі спалював ревом сирен.

І кого нам тепер поважати?
Для кого накривати столи
І в свята величальну співати,
Коли в нашій, понищеній, хаті,
Тими, хто називавсь колись братом – 
На колінах заплакана мати
Біля фото синочків-солдатів,
Які вчора у вічність пішли?!!

ТВІЙ ПОГЛЯД

Й не думав, що так колись буде,
Та поміж щедрот юних днів
Лишились й Твій сміх, й Твої губи,
Від котрих колись я хмелів.

Й ось лайнер у небі осіннім,
Змахнувши крильми, наче птах,
Відносить і погляд Твій синій,
Й Твої, в меду дикім, вуста

І сняться мені Твої очі
В відлуннях тих, радісних, днів,
Які забувати не хочу,
Й не зможу, – якби й захотів.

Туманами даль оповита,
Здрібніло, в засмуті тече
Й сльозинка із нашого літа
Лягає Тобі на плече…

ПОЛЕ…

Не питаймо даремно у долі,
Чому нині так скрушно в житті,
Бо цей світ – заміноване поле
І хто зна, як його перейти

         Як вгадати, де Щастя сховалось,
Відполовивши зло від добра,
Й чи щось добре між нас ще зосталось
Чи й забути про те вже пора
Там, де й все ще допитуємсь в долі
Яким шляхом нам далі іти,
Хоч круг нас – вже лиш з мінами поле,
І хто зна, як його перейти…

                             (Весна 2025 р.)

СТАРА ХАТА

Вже тільки й чути: тут – стояла хата
Й такий-то дід тут по росі ходив,
І хату ту, вітрами розіп'яту,
Як всяк в селі – більше себе любив.

І ось нема ні хати вже, ні діда,
Й не буде вже, хто б що там не робив,
Й лиш, мов туман, цей давній спомин диба – 
Як і той дід, що тут колись ходив,

І по всім тім лиш старий сад зітхає,
Записаний у вічні сторожі,
Й своїм дарунком все ще пригощає,
Теж танучи у часу на межі,
Де все ще чути: тут  стояла хата
Й тут хтось думки свої, мов кіз, водив,
Й свої стежки, вітрами розіп'яті,
Як водиться, більше себе любив…

НЕ ПЛАЧ…

Не плач, сирітко, так буває –
Не легкий в кожного з нас шлях;
Поглянь на пташку, що співає, –  
Їй гірше. А вона злітає,
Ледь ранок – а вже вся в піснях.

На тім й життя наше нестримне,
Що начебто весняна віть,
Листочком кожним вгору лине,
Під вітром, схилене, стоїть;

Надіється на щось хороше,
Печальні мислі відміта,
Хоч вже ось-ось зима, й порша
В щось краще стежку заміта.

Не плач, маленьке, – так буває,
Лиш дякуй небу, що згори
До тебе руки простягає
І ще на щось благословить…

З РАННЬОГО

НЕМА ВЕСЕЛИКАМ 
          ДЕ СІСТИ…

Нема  веселикам  де  сісти – 
Немає  місця  для  гнізда.
Було  село,  а  нині –
Місто
У  вись  бетонами  зліта.
 В  життя  шумами  увірвалось,
Про  мить  герголить  на  межі
Але  душі  цього  замало –
Немає  прихистку  душі!
 Зітха  Вараш  в  годину  пізню
Віконцями  останніх  хат.
Було  село,  а  нині – місто,-
Вогні  сліпучі  мерехтять.
 Над  часом  невблаганно – тісним,
Де  пам'ять  зболена  рида,
Де  вже  веселикам  не  сісти –
Немає  місця  для  гнізда…
 
* * *

Признатись,-   сором,  наче  п’явка  ссе.
Коли  десь  на  весілля  потрапляю,
І  в  тому  гулі  глохну  від  пісень,
Яких  уже  давно  не  пам’ятаю.
 Й  хоч  хтось втіша» Журитися  не  слід!»  – 
Я  б  у  сльозі  у  власній  утопився;
На  мене  кисло  дивиться  весь  рід –
Мов  каже,
Що  в  мені  він  помилився.
 Й  відводять  очі, гублячи  слова.
Й  стає  мені  в  тім  велелюдді  тісно.
А  все – моя  немудра  голова,
Що  в  суєті  забула  рідну  пісню.

ПЕРЕДВЕЛИКОДНІ КВІТИ

А таки й справді важко зрозуміти
Між днів, що мов жалюча кропива:
Іде війна, а люди – садять квіти
Ще й іноді всміхаються, бува.

Й іще дочасно труд той їхній квітне,
В душі добром займається, як є;
І з висоти – неначе сонце, світить
Й надії на все ліпше роздає.

Вже потепліло. На підході – й літо,
Й підводяться надії, мов трава,
Бо, хоч війна – та хтось вже садить квіти
Й ще іноді всміхається, бува…

( Квітень 2025 р.)

СПОГАД

Приплентався спогад крихкий з надвечір'я;
Коли, запаливши в куточку свічки
Й, поринувши в тихі свої балачки – 
Баби у решетах старих дерли пір'я.
.

Й той проблиск в казки розмальовував хату,
І пахнув від печі пиріг їм у тон,
В ревінні страшних завірюх за вікном
Нас, внуків малих, не пускаючи спати…