02.02.2025

Наталія Шевель. А липа знову зацвіте

Цвітуть липи. Їх запашний, медовий, незрівнянний ні з чим іншим, цвіт розноситься околицею. І місяць назвали липень, хоча зараз, насправді, липи починають цвісти раніше, ще у червні. Тож місяць липень, певно, зустрічає цвіт, який повністю розкрив свої ніжні, духмяні квіти.

Для вас, люди, цілющий липовий цвіт. Тільки війни не було ні між вами, ні в країні, - ніби хочуть сказати перехожим.

Задивилися липи на село. Виглядають. Чекають. З крайньої хати, коло якої посаджена липа ще, можливо, прадідом, пішов Остап захищати країну. А з ним і син, і зять. А липа духмяна, висока і пишна виглядає захисників. Так чекає їхнього повернення живими. Пильнує і подвір'я, і дорогу. Благає, хоча б на декілька днів, щоб господар Остап приїхав додому. Він кожного року вчасно зривав цілющий липовий цвіт. Тож липа шелестіла, хилила свої віти в бік будинку. Певно хвилювалася, щоб родина, а особливо діти, не залишилися в холод без смачного, поживного чаю з її цвітом. Побачивши господиню, дружину Остапа, заспокоїлася. Цього року дбайлива жінка сама зривала цвіт. Двоє маленьких дітей були біля матері. Намагалися дістати хоч один пахучий букетик, але, хоч і пнулися навшпиньки, ніяк не могли. Нахиляли гілки, скільки було тієї дитячої сили.

Мати застерігала:

Обережно, деревцю болить.
Так дуже високо, - говорив хлопчик.
Не дістанемо, а ми теж хочемо зірвати. Допоможемо вам, мамо, - не вгавала донька.

Жінка бачила бажання дітей, тож підійшла, нахилила гілку, і діти рвали духмяний цвіт, вдихаючи його аромат. Ось так і вони допомогли матері.

- Тепер будемо сушити, - говорила.

- Завжди батько цвіт сушив. А тепер, коли від нас він далеко, захищає Україну, будемо самі господарювати, - казала мати.

-Ми тобі в усьому допомагаємо. Та й Іван допомагає, - відповів син.

Лідія пригадала цікаві зустрічі з Остапом. У неї була донька від першого шлюбу. З чоловіком розлучилася. Повернулася з іншої області жити до матері. Мусила кидати нажите, тож приїхала тільки з дитиною, яка мала того року йти до школи. Саме тоді Остап теж розлучився з своєю дружиною. Проживав з двома синами. Один хлопчик старший, а інший - зовсім маленький. Його жінка покинула з дітьми, поїхала шукати кращого життя. Чоловік працював, з дітьми допомагали його батьки, які навідували їх. Декілька років тому, коли син одружився, перейшли жити в свекрушину хату. Ліда часто спостерігала за дбайливим батьком. Були сусідами. Жили майже навпроти. Часто думала:

Оце і моїй дитині такого батька.

Жалісно дивилася на дітей, що жили без матері, тихо докоряючи тій, що лишила дітей:

Як можна покинути таких двох синів.

Для неї це було незрозумілим. Сусіди говорили, що Ганна заїхала далеко, за кордоном вона зараз. Там заміж вийшла. Народила доньку. Зрозуміло, ці чутки доходили і до Остапа. Лідія не знала, що чоловік часто думає про неї. Це вже потім вона від нього самого й дізналася. Спочатку молода жінка насторожилася, коли Остап приходив і намагався допомогти. Адже господаря не було. Батько Ліди давно помер. Мати з донькою відмовлялися, але Остап мовчки допомагав. Тільки й дивувалася мати:

Ти подивись, Лідо, який пильний в нас сусід, тільки бачить, що ми на городі, зразу тракторцем приїхав і допомагає.

Ліда підтвердила:

Тож сусід, живе навпроти, то все йому видно.

Мати продовжувала:

Ти не кажи. Не кожен прийде допомогти. Хлопець відповідальний і працьовитий, а ще жалісливий і добрий. Ще змалку його було видно. На моїх очах виріс.

Ліда так нічого не зрозуміла.

Допомагає сусід, то добре. Наскільки легше їй з матір'ю. Плати ніякої брати не хоче. Навіть пообідати відмовляється. Тож купила гостинців, а мати віднесла дітям. Треба ж якось віддячити.

Але одного вечора сталося непередбачене. Завітала до їхнього будинку мати Остапа. То було тільки коло хвірточок постоять, погомонять. А то аж в хату прийшла. Зразу і не наважилася сказати нічого сусідці. Пішли жінки в хату, бо хоч і був літній вечір, але парко. Щось там гомоніли.

- Знаєте,сусідко, чому я до вас прийшла, - говорила Клавдія.

-Скажете, - відповіла Віра.

- Не гоже нашим дітям жити без пари. Мій більше і на поріг не пустить зозулю, яка покинула двох дітей. Можна сказати, втекла з кавалером. І твоя туди, де жила не повернеться. І така вдача в Ліди, якщо її зраджено, то вона ніколи не пробачить, - казала сусідка.

Віра аж дивувалася, як правдиво все каже Клава, додала:

- І в дітей буде мати і батько.

- Скажу тобі по секрету, не даремно так часто став Остап допомагати вам, - підсумовувала пильна мати.

- Добрий і турботливий хлопець, то й допомагає. Ще як я сама жила, то не раз на городі працював, - не здавалася Віра.

- Ти не кажи, - знову за своє Клава.

Потім продовжила:

Поговори з Лідою. Хоче мій Остап з нею жити. Примітив її за дружину. Тільки жити хоче вдома.

Для Віри була цілковита несподіванка, але радісна.

Подумала:

-Буде моя дитина в парі. І в дитини буде батько. Але чи донька погодиться піти на двоє дітей. А вголос промовила:

- Не знаю, можливо, майбутня свахо, я то не проти. Думаю, онуки подружать, вони й зараз граються разом. Але чи Ліда погодиться? Добре, я з нею поговорю.

А Ліда не зважала, на тиху розмову сусідок. Що їй? Треба до ночі закінчити щоденну роботу, якої так доволі. Не знала, що дві вже немолоді жінки про щось домовлялися, тільки щоб Ліда не знала.

Увечері мати мала до неї розмову.

Дочко, присядь, маю тобі щось сказати. Ти знаєш, чого приходила тітка Клава? - запитала.
То до вас же приходила, звідки мені знати,- безтурботно відповіла.
Та не тільки до мене, - сказала мати.

І повідала всю розмову. Бачила, що Ліда здогадувалася про наміри Остапа, але мовчала. Згадали обидві, як чоловік придивлявся, з якою турботою і ніжністю говорив з Лідою, як трепетно бавився з дитиною.

Мати сказала:

-Я тобі нічого не буду радити. Тільки скажу: такого чоловіка і батька ще треба пошукати. А що двоє дітей. То він не винен. Бачиш, більше року сам виховує. Такі діти добрі, як і він. А там ще, може, і спільна дитина народиться… А загалом тобі вирішувати.

Лідія майже всю ніч не спала, все зважувала: то за, то проти. Пригадала, як змалечку дружили, як гуляти разом до клубу ходили. Сусід ніколи її не кидав. Як треба, то і додому проводив. А тоді приїхав на заробітки її майбутній чоловік. Закрутив голову. Такий не міг не припасти їй до душі. Вийшла заміж. Весілля в неї вдома було. А через рік дізналася від матері, що і Остап одружився на зовсім молодій дівчині. Тож його старший син і її донька майже одного віку. З такими думками і заснула. Прокинулася: дивно, мати в її кімнаті.

Згадала, зрозуміла: чекає відповіді. Тож обвела поглядом кімнату, промовила:

-Що чекати? Згодна я, мамо.

Бачила, як посміхнулася мати. І швиденько вийшла з хати. Видно, шепнула сусідці, що її дочка згодна. Через декілька хвилин з'явився Остап. Зайшов, ніби нічого й не сталося. Почав говорити:

А ви коли сіно думаєте косити? Допоможу.

Ліда пильно глянула на нього і радісно відказала:

Зрозуміло, допоможеш. А де ти подінешся?

Остап продовжував:

- То я серйозно питаю.

- І я, як ніколи, серйозно, відповідаю, - не здавалася молода жінка.

Обоє розміялися. Остап почав говорити про свої наміри:

Мені якось і не зручно, що так сталося, не сам я, діти зі мною залишилися. Давно тебе знаю. Разом зросли. Але подобаєшся ти мені ще з юності, і зараз не можу без тебе. Самотньо, важко одному з дітьми. І Надя зростає без тата. Якщо не проти, то удочерю її. Буду їй за батька.

Сусідка тільки сказала:

Та що тут не так. Так сталося в нашому житті. Треба нам не про себе, а про дітей тепер думати.

Отак і поріднитися дві сусідські родини. Лідія вкотре переконується, що їй вдалося замінити двом синам матір. Вони з перших днів почали її називати мамою. У щоденних турботах, праці роки проминули швидко.

Лідія розкладає сушити липовий цвіт, а подумки повертається в роки, прожиті з Остапом. Згадує слова матері. Дійсно, такого чоловіка ще треба пошукати.

З болем розмірковує:

-Пішов воювати, а в неї, ніби у пташки, обламали крила. Але пішов, бо потрібно, захищати країну, де народилися і живуть їхні діти. Задля майбутнього донечок і синів, не лише їхніх, але й усіх батьків України.

-Дивно, - далі роздумує, - і донька, й сини так швидко виросли. Донька недавно заміж вийшла. Один син дорослий. Як пішов батько на війну, то й Олексій не зміг бути вдома. І там разом. Де батько, там і син.

А інший - випускник, тепер її опора і допомога. Добре, що вони народили ще доньку і сина. Довго думали, що треба раду трьом дітям дати. А донька й сини ніби навмисне допитувалися, коли з'явиться сестричка чи братик. А через декілька років неочікувано - двійнята: донька і син. Ніякі застереження не допомогли, а допомагали скільки разів. Видно, так треба було, щоб з їхньої з Остапом довіри і любові народилося в один час двоє дітей. Ось так сім'я стала багатодітною.

Переживає за старшу дитину. Тепер донька живе з її матір' ю, тобто з бабусею. А чоловік її захисник. Отримав повістку, як тільки одружилися. Не роздумуючи, пішов. Виявилося, що її Надійка при надії. Тож там дізнався. Незабаром народжувати. Тож бабуся, як тільки може, підтримує внучку. Та і Надя бабусю і підтримує, й лікує. Медсестрою працювала. І Ліда, і діти по декілька разів на день заходять. А що там дорогу перейти?

Свекор зовсім зліг після повномасштабного вторгнення і майже місячної окупації. Тоді й забрали з дітьми діда додому, у ту хату, що сам збудував. Недалеко жив один. Свекруха два роки, як померла. Забрала її невиліковна хвороба. Тепер Лідія батька доглядає. Називає він її, не інакше, як донечкою. Остап у них єдиний син. А вона називає татом, так, як батька свого майже не пам'ятає.

Допомагає найбільше матері середній син. І ось малеча намагається щось робити. Більше за мамою і братом повторюють. Зараз будуть починати сушити липовий цвіт.

Каже дітям: