Наталія Шевель. Тільки ти, або Все-таки повернувся

      «Тільки ти і ніхто інший», - спрагло шепотіли вуста, чекаючи палких поцілунків. Так хотілося тепла і невимовної ніжності. Як вона тільки кохає. Здавалося, що ніхто і ніщо не може стати на заваді… Тепер Докія ледве стримує сльози, роздумує:

-Як так сталося, що її з Іваном розлучили найближчі люди? Адже, немає чого говорити, вони, дійсно, любилися, немов та пара голубів.

     Дівчина добре пам'ятає, що тільки-но хлопець заїкнувся  батькам Докії за одруження, то ті категорично були проти, бо старша дочка ще не вийшла заміж. 

Батько казав:

-Якраз Варка  на виданні, не годиться за старшу меншій першою виходити.

Мати підтримувала батька:

-А от Докія може й зачекати… 

    Після тієї розмови хлопець став мовчазним, навіть, почав уникати Докійку. Дівчина декілька разів хотіла з ним поговорити, повідомити, що, певно, вона при надії. Молода, ще й вісімнадцяти немає, а от Варці вже за двадцять. Тільки-но починала гукати:

-Іване…

Хотіла ще сказати:

-Є розмова… 

  То парубок лише зачув її голос, не оглядаючись, пришвидшував крок і йшов геть. 

Дівчина мовчки зітхала:

• Втікаєш, не поговориш, тепер і бачити не хочеш. Іване, Іване, не сам керуєш своєю долею, а тобі вказують, що робити. 

Неабияк образливо було за те, чому так батьки турбуються про іншу доньку. 

• Та і кавалера путнього до неї не траплялося. Якась вона норовлива, гордовита, - не могла ніяк заспокоїтися Докійка. 

    Не раз пригадувала, як раніше помічала, що сестра заздрісно навіть зі злом дивилася на Івана, як випитувала у неї про їх почуття. А вона, дурненька, і розповідала їй, примхливій. Рідна кровинка все-таки, то які можуть бути таємниці…

         Докійка повна протилежність сестрі, відкрита, щира, ніжна. Тому саме через такі притаманні їй гарні риси характеру, жорстоко й поплатилась. 

Несподівано  одного дня сусідська дівчинка сказала, коли Докія проходила повз:

-Ваша Варка  з Іваном разом йшли. 

Дівчина застигла від почутого, аж заніміла. Дитина ще й вказала, куди ті пішли. Тож побігла, не тямлячи, що робить, адже добре знала те узлісся. Раптом – спинилася, побачивши радісну Варю в обіймах коханого, їхні пестощі, почула нерозбірливі слова:

-Любиш мене, - голосно допитувалася Варка. 

Іван щось шепотів, кивав головою, певно відповідав:

-Люблю. 

 Побачила усміхнених, розчервонілих і чимдуж назад. Добре, що вони, такі захоплені, її не помітили…

    Дерева  починали скидати листя. Осінь повноправно вступала в свої права. «А ще осінь – пора весіль, - думала зраджена дівчина, - та тільки не її». Як і листочки з дерев, розліталися її почуття. Ота свята любов до батька, матері, сестри, Івана змінювалася гнівом і розпачем. Несподівано її зрадили найдорожчі люди. Бо їхні підступні наміри вона відразу розгадала:

-Так, це батьки впросили Івана одружитися з Варварою, бо перша має вийти заміж старша дочка з родини. Ні вродою, ні вдачею, дійсно, не вдалася. І хлопці, чомусь, обходили її. От тільки говірлива була, і в цьому так нагадувала зрілу молодицю, тільки й переповідала сільські плітки.

- І в кого тільки вона така і вдалася? - допитувалася сама в себе. 

 За Докійку, молодшу, видно, батьки не переживали. Красуня, ніжна, доброзичлива, не по роках мудра.  Бачили, що від хлопців немає їй проходу. Але вона вибрала Івана, який був старшим за неї  на  п'ять років. Ось майже рік зустрічалися. У порядності хлопця не сумнівалися. 

Часто говорили між собою:

-Докійка сама собі раду дасть, а от Варка, в кого вона така…- починав батько. 

-Чомусь жаль  саме старшу, бо якась вона не така, як людські діти, - підтверджувала мати. 

Тому з усіх сил намагалися влаштувати її життя. 

-Ох батьки, батьки, що ви наробили, - стиха говорила Докійка, - розбили наше кохання. Певно, не могли  зрозуміти, що між тими, хто насправді любляться, можуть бути не лише поцілунки й обійми, а й набагато пристрасніші стосунки. Хоча і не велить звичай, але дівчина себе оправдовувала: вони ж так хотіли одружитися. 

У розпачі заломлювала руки, ледве стримувала себе, щоб не кричати:

-Що ж ви наробили батьки?  Одній дочці щастя-долі бажаєте, а іншої  - губите…

 Мовчала Докія, тільки спостерігала, що буде далі. Ніхто й словом їй нічого не обмовився. Ніби чужа була в хаті. Так минув місяць. А одного вечора, після того, як родина повечеряла,  батько лише  сказав:

-Післязавтра прийдуть Варку сватати.

-Нарешті наша донечка вийде заміж, - продовжила мати, пригорнувши Вірю до себе. 

 А Докії ніби не існувало. Ніхто в хаті навіть не глянув на неї. Вона нічого й не питала, і так було зрозуміло, хто прийде. Дівчина, можливо, могла б і зашкодити сватанню. У думках промайнуло: -Повідомити   про дитину, яку чекаю від Івана?

А потім і заперечила:

-Та що це може змінити, вони так проти мене категоричні. Тільки й твердять, що Варка перша за мене вийде заміж. Ота незграбна, пихата дівуля. 

 Але нічого не захотіла змінювати, бачачи, як віддалився від неї парубок. Вона і йому не повідомила про вагітність, бо не мала змоги. Він, просто, уникав її.  

-Нічого, - заспокоювала себе дівчина, - всі про все дізнаєтеся.  Всьому свій час. Мені навіть не  соромно, що народиться позашлюбна дитина. 

-Хай буде соромно тим, хто розлучив мене з коханим, позбавив дитини батька, - розмірковувала на самоті. 

  Насправді, їй було так гірко й одиноко. 

Вирішила:

- Нехай сватає. І вона буде вдома, покаже, що їй все одно, з ким він одружується…

  Тож недільного дня, на сватанні, Докія себе поводила, напрочуд, мудро, що Іван аж ніяковів, весь час відводячи очі. Згодом і весілля було. Забрав Іван Варку жити до своїх батьків. Докійка полегшено зітхнула, хоч не бачитиме їх. Хлопці до неї залицялися. А вона майже нікуди й не виходила. Так хотіла побути наодинці з своєю ще не народженою дитиною. А більш собі заняття шукала: то вишиває, то пряде. Та такі гарні візерунки створює, що очей не відвести. Батько й мати лише хвалять свою юну доню.

Мати придивляється до вишивання, а на Докійку й не гляне:

• Як ти вправно  вишила, й так багато в тебе приданого, а ще додасться таке гарне. 

Батько продовжував: 

• Рукодільниця ти наша. Які рушники створила, очей не відвести. 

 А Докійка лише посміхається. Ніхто до неї в хаті особливо не придивляється. Вечори довгі, рано в хаті стає темно. Працює, то й хай працює. А дівчина, треба сказати, сильна духом була, трималася, як могла. Аж раптом - одного вечора мати помітила. 

-Ославила, ганьби наробила, - прокричала не своїм голосом. 

На крик прибіг батько, запитуючи:

• Що тут сталося?

Мати вирячивши очі, вказала на Докійку. Батько підніс свічку, щоб краще роздивитися, і все зрозумів. 

Що галасу, що крику було, що ославила. То тоді вже Докія не стрималася і виказала батькам, що було на думці, що таїла в собі скільки часу:

• Я не винна. Іван і я любили одне одного, поки вам не забажалося видати за нього Варку заміж. Так, їй хотіли за чоловіка мого Івана. 
• Ще поговори мені, - пригрозив батько, - ще й з хати вижену.

Мати почала плакати, просячи:

-Не роби цього. 

Дівчина ще більше посмілівішала, тож твердо промовила:

-А Докійка вам не треба, я не ваша дитина, Варка рідніша.

      - Ви виганяєте не лише мене, а й свого онука, Іван тестю і тещі такого  не простить, - доказала в пішла з хати.

 Була певна, що буде син, то і сказала про внука. Дивно, і хаті стало тихо. Видно, злякалися, що Іван потім дізнається, що виганяли ще з ненародженим дитям, то прокричали Докії вслід:

- Живи, вдома живи… 

 Дівчина не думала нікуди з батьківської хати йти. Не її вина, щоб перед пологами через таке перейматися. Майже через місяць народила дитину. Сина, ще й Іванком назвала.

  У селі чутки швидко розходяться.

Одна сусідка бігла до другої:

-Ти чула, що Докійка Степана Вернигори народила? 

-Це та, що Іван ходив, а тоді пішов до старшої сестри, - говорила інша сусідка. 

-Ходив та находив.  Тепер дитя без батька буде рости. То все старі винні, втрутилися, бачте і Варці, отій негарній, Іван подобався, то треба було відбити,- стверджувала сусідка. 

Зачувши новину, прибігла ще одна:

-То точно дитина від Івана, в селі всі знають, що вони любилися. А Варка ще не народила? 

-І що тепер буде… - бідкалися сусідки. 

  Дійшли розмови до Івана. Чоловік аж розгубився: і Варя вже при надії, і в Докії, дійсно, його дитина. Бо ще й розказали, що на нього хлопчик схожий. «І як так роздивилися», - тільки й думав.  Батьки дівчат були в розпачі. Постійно гризлися між собою, звинувачуючи одне одного:

-Це ти винна, - кричав батько, - тобі все Варка та Варка. 

- Бо жаль було її, що так заміж могла б і не вийти, - захищалася мати. 

Батько не вгавав:

-Молодша красуня. Працьовита. Знайде собі, як ти казала, швидко. Кому тепер та краса  треба з дитиною? 

Лагідно звертався до доньки:

• Чому ти мовчала? Не сказала раніше? 

Тепер Докія не стрималася, а все, що наболіло, так і  виказала батькам:

• Ви без мене так  гарно владнали, майбутнім дітей розпорядитися, Івана близько не підпускали, що й поговорити не можна було. На мене не дивилися, бачити не хотіли. Все Варя  та Варя улюблениця. То що вам було казати? 

       Пройшов рік. Хлопчик вміло дріботів ніжками, тож його в хаті вже годі було й утримати. Зять, як і раніше, інколи навідувався до тестя з тещею, але завжди з дружиною і донькою. І то більше на гостину. Зрозуміло, побачив наскільки хлопчик на нього схожий. «Це ж треба, - подейкували люди в селі, - дочка не схожа, а Докії син – вилитий Іван».  Не один парубок до Докії залицявся, навіть, свататися приходили, але всім відмовляла. Люди перешіптувалися:

-Мовляв, чого вона чекає? Не зупиняє хлопців, що з дитиною, а вона ще й носом вертить. 

 Батько просив:

• Не відмовляй, придивися, виходь заміж, чого одній з дитиною бути, як скільки хлопців до тебе небайдужі. 

 Батьки не наполягали, але казали, але коли донька згадувала, як вони бажали щастя, то враз замовкали. От тільки Варка приховувала від батьків, що ніяк немає життя з Іваном. Чоловік, як вперше побачив сина, то аж перемінився. Прямо говорив жінці:

- Жити з тобою не буду, не хочу тебе,  нелюба була і будеш мені. 

Ще трохи батьків побоюється своїх, а коли їх немає вдома, то говорить образливі слова. Вже й терпіти несила. Але мовчить молодиця: сама винна. Часто заздрила сестрі, задивлялася на її коханого, спокусила його. Тож часто тепер думала:

- Що краще  адже сильніша була любов сестри?

-Ні я, ні він так, по-справжньому, одне одного й не покохали. Ото тільки що одружилися. Так, він  подобався, та й заміж хотілося, - роздумувала. 

Згадала, як пристала на батьків пропозицію. Не могла допустити, щоб менша від неї сестра вийшла заміж першою. А тепер не може допустити, щоб Іван її покинув. Він сам на себе не схожий, так переживає, думає, як жити далі. Варка вже подумувала:

- Прив'язати його ще однією дитиною, тоді де він подінеться. Може, син народиться, то заспокоїться. Та де там. Уникає її, які там любощі. 

Одного дня покликав Іван Варку на розмову. Важкими були його  слова :

- Живи, де хочеш, чи з своїми, чи з моїми батьками. 

Варка спитала, хоча добре знала відповідь:

- А ти?   

-Тільки-но порозуміюся з Докією, піду жити разом з нею і сином у бабину хату, - сказав, наче відрізав, Іван. 

 От тільки питання: як йому порозумітися, бо знає, що був так неправий. Тож одного дня, відкинувши сором, попрямував Іван до хати, де жила Докія, з чіткою метою. Спочатку порозмовляв з батьками. Точніше, і слова не дав їм сказати, грізно, гніваючись, говорив перед ними:

-Забирайте свою Варку, щоб і духу я її в  хаті не бачив. Не потрібна вона мені. 

Батьки намагалися щось казати, перебив, знову підвищивши голос: - Доньці буде допомагати, бо як не є, моя дитина. 

Почав кликати:

-Докіє, Докійко, вийди до мене, пробач мене нерозумного, який проміняв наше кохання на Варку. 

Вийшла Докія з сином. Побачивши їх, прудко кинувся до них, обійняв її і сина. Взяв дитину на руки. 

Довго говорив з Докією, та більше пошепки і очима, тримаючи її руку:. 

• Пробач, давай забудемо те, що було, як страшний сон, і почнемо нове життя. Підемо жити в бабину хату. Обіцяю будемо разом до кінця наших   днів. 

Докія, після довгої розлуки, проживання самотою з дитям, здається, тільки й чекала його слів, то ствердо кивнула головою:

• Так, - її очі промовили більше від слів 

   Молода жінка спостерігала, з якою ніжністю і любов'ю Іван бавився з сином, не спускаючи його з колін. Вона тільки й чекала цієї миті. «Тільки ти, й ніхто інший», - спрагло шепотіли її вуста, але мовчки. 

        Наступного дня перейшли жити до бабиної хати. Довго не одружувалися, не вінчалися. Варка, треба сказати, норовлива була, не давала Івану згоди на розлучення. Тож молоді просто жили, наздоганяючи згаяне. Варвара відразу перейшла жити до батьківської хати. А через деякий час вподобав її вдівець, та аж так, що прийшов сватати., бо бачив, що сама з дитиною живе.

Несподівано Петро з'явився на подвір'ї старого Вернигори і заявив батьку:

• Сватати вашу Варвару прийшов, віддаєте? 

Степан  не вірив своїм очам, почав кликати жінку і дочку:

-Фросино, Варваро, кидайте свою роботу, йдіть-но швидше. У нас гість, та ще який. 

Спантеличені прибігли обидві. За ними дріботіла маленька дівчинка, яка підійшла до дядька і почала його роздивлялися. Чоловік взяв дитину на руки. Привітався до жінок, звернувся до Варі:

-  Впізнала? 

-Петро? - навіщось запитала, хоча добре бачила, що то він. 

-Прийшов сватати тебе. Згодна?

Варка аж повеселіла: він так їй колись подобався. Тож і хвилини не роздумувала, погодилася. Зраділи і батьки. Забрав Петро Варку з дитиною до своєї хати. Зразу ж і розлучитися з Іваном захотіла. Тож одружилися і одні, і інші. Видно не її доля був Іван, а сестри, бо Варка жодного разу за ним і не пожалкувала. Невдовзі народилось у них двоє дітей.

      Докійка з Іваном, дійсно, віднайшли родинний затишок. Жінка шепотіла: «Тільки мій. Все-таки повернувся». Бо не треба їй нікого було іншого. Вона тільки його й чекала. Не могли намилуватися, налюбуватися одне одним. Своє кохання, справжнє і єдине, пронесли через усе життя, передавши щирість почуттів сину і двом донькам. 

        Як і годиться, ходили з дітьми до батьків у гості, щоб могли дідусь з бабусею натішитися онуками. У Докіїних батьків зустрічалися із сім'єю сестри. Допомагали Івановій доньці. Рідні ж, не чужі.