Наталія Шевель. Погляд серця більше не тривожить

 Історія з життя

        Валентина вдивляється у невелике люстерко, ніби хоче там побачити свою молодість. А спогади  снуються, як та набридлива павутина осіннього похмурого дня. Зрозуміло, день у житті людей різний, але він, як кажуть, є тільки твій. І хочеш, чи не хочеш, приймай його таким, як є. З успіхами й невдачами, з мріями і сподіваннями. День, один з тисячі, який запам'ятається, але, на жаль, ніколи не повертається. Пильно вдивляється Валентина в люстерко, немовби хоче віднайти там прожиті дні. Ті, що стелються різними доріжками в житті. Не рівненькими, як хотілося, а часто-густо незнаними, кривими і крутими. Жінка добре пам'ятає дорогу, що навіки розлучила її з рідним краєм. Молоденькою, зовсім юною, привіз її Ярослав в своє невелике містечко. Тепер прикро, до болю в серці, доходить до думки, що сьогодні назавжди відрізані шляхи-дороги з ріднею з далеких білоруських  країв. Навіть і зателефонувати не можна. Тож тепер її родина тут: доньки і онуки. Перші роки на чужині видалися суворими. Не злюбила її свекруха з перших днів. Все ходила й шепотіла: "Мало йому дівчат на Україні, то наброду привіз". Народилися дві доньки, одна за одною. Ярослав спочатку захищав її від матері. Видно, ще ясним цвітом палало їхнє кохання, а тоді почав більше відмовчуватися. Терпіла, терпіла, скільки могла. Думала і назад повернутися, але щось стримувало.  У магазині випадково познайомилася з старенькою бабусею, якій допомогла. Бабуся виявилася, напрочуд, доброю. Запросила її з дітьми в гості. Так і подружилися. Невдовзі Соломія  вже все знала про її гірке життя. Тому після багатьох знущань сказала:

-Переходь до мене з дітьми. Не буде там тобі життя. Он Пріська вже свого Ярославчика з іншою хоче посватати.

-Не може бути? - тільки й промовила молодиця. 

-Та де там не може, - продовжувала бабуся, - люди їй кажуть, що так не можна, нащо було тебе, сироту, везти з чужого краю. То вона тільки ще більше гнівається. 

     Валентина розуміла, що бабуся правду каже. Вдома не було їй життя. Свекруха її виїдала, а чоловік поводив себе байдуже. Зрозуміло, на батьківщину їй немає вороття. Далека дорога, та й толком житла немає. У старенькій хатині так і перебивалися. Ще крім неї було у батьків троє менших дітей. Тож забрала доньок і перейшла жити до баби Свиридихи. Дбайливо господарювала, старенька Соломія нею не нахвалиться. І не думала, що буде   на старість з ким у господі поговорити. А що дівчатка любили бабусю. Особливо, молодша Оленка. Скільки бабуся їй казок розповіла, й не порахуєш. 

     Ярослав приводив жити до себе то одну, то іншу молодицю. Але більше, чим на рік ніхто не затримувався. Коли зрозумів, що ні з ким не вживеться, ще й мати постійно кожній  докоряє, пішов просити повернутися назад Валентину. Але та і не думала повертатися. Не було тепер ніякого почуття до цієї людини. Що ж погляд серця більше не тривожить. І доньки його майже не пам'ятають, бо були ще занадто малі. Так і жив біля матері сам. 

     Непомітно і доньки виросли. Бабуся часто жартувала, що хоче на весіллі погуляти і в Лізи, і в Оленки. Дівчатка навчалися у містечку, де й жили. Обрали звичайну професію швачки. Про вищу освіту й не думали. Бачили, що мати й так ледве зводить кінці з кінцями. Батько так нічим ніколи і не допоміг. 

     Ліза ще з школи зустрічалася з однокласником. Їх не один рік супроводжувало  кохання, оте юнацьке ніжне і пристрасне. Руслан став своїм у домі баби Свиридихи. Не вистачало чоловічих рук, а хлопець вивчився на столяра, то вправно господарював. Баба і Валентина полюбили працьовитого, спритного парубка. Ліза хотіла заміж за Руслана, життя без нього не мислила. Працювала на місцевій швейній фабриці. До них на підприємство прийшла працювати жінка. Зразу зацікавилася Лізою. Виявилося, що вона з дорослим сином тільки-но переїхали і оселилися у багатоквартирному будинку. А був цей будинок неподалік хати баби Свиридихи. Тож Катерина частенько бачила Лізу і вирішила, що саме така дівчина підійде її Роману.  Сама не наважилася з нею поговорити. Підговорила подругу Лізи, щоб та сходила до неї додому і поговорила. Тамара змушена була поговорити з Лізою, бо тітка не давала їй спокою. Дівчата пожартували між  собою. Але коли Катерина з'явилася на порозі бабиної хати,  то було не до сміху.  

-Можна зайти, - попросила улесливо, але як тільки могла намагалася проявити свою приязнь. 

-Проходьте,  як завітали, - відповіла якомога стриманіше Валентина. 

Щось з першого погляду не сподобалося їй у цій жінці. Тож Катерина зайшла до кімнати. А Ліза з подругою заховалися у спальні і спостерігали, що буде далі. Жінка почала говорити, що їй і сину сподобалася Ліза. Сказала, що вона працює разом з дівчиною. Придивлялася до неї, зрозуміла, що її Ромчику найкраще підійде Ліза. Валентина, почувши таке, мало не впала. Сказала:

-Що ви оце таке придумали. Вони хоч бачили одне одного?

Катерина поспішала відповісти:

-Роман бачив, а щоб Ліза його побачила, то ми завтра прийдемо познайомитися. 

-Не розумію я вас, для чого втручатися в життя дітей? Вони самі собі знайдуть пару, - чи спитала, чи відповідала господиня. 

-Я сама його зростила, то мені краще знати, яка дружина йому підійде. Він вже в роках. Але хоче одружитися на значно  молодшій за себе. А ваша Ліза молода, красива, порядна, - сказала, ніби відрубала. Тоді спитала:

-А можна поговорити зараз з Лізою, а то, якось, на людях незручно. 

   У будинку, здалося, ніби зависла тиша. Дівчата принишкли, не знаючи, що буде далі. Було одне бажання на двох:  провчити цю, накучливу, тіточку? 

    Баба Соломія довго слухала, а потім втрутилася в розмову, повідомивши:

-А Лізи зараз немає вдома. Вона на побаченні. 

- На побаченні в будень. Чула про її кавалера. Скажу вам так: яке майбутнє чекає її з хлопцем- робітником? А в мене Ромчик вивчений. Не на дівчат в юності дивився, а науки вивчав. Гарну професію має, - розповідала, ніби співала непрошена гостя. 

   Нахабності не було меж. Соломія заговорила:

• Та яке ви маєте право втручатися в життя чужої вам дитини. Ідіть звідси і більше ніколи не приходьте. 
• Ну як знаєте, - злісно відповіла Катерина, - я то піду, але, дивіться, щоб потім не шкодували. Роман навіть і не погляне на Лізу. Вона його серце більше не потривожить.
• За ким шкодувати, за вашим сином, робити більше немає чого, - випроводжаючи її, казала баба. 

     Побачивши, як Катерина зачиняла хвіртку, полегшено зітхнули. 

     Невдовзі Руслан засватав Лізу. А потім було таке довгоочікуване весілля. Почали жити з батьками Руслана. Через рік народилася донька. Ліза ніби літала від щастя. Тож часто говорила молодшій сестрі, що треба виходити заміж. 

-За кого? - запитувала Оленка, - у мене нікого немає. 

    Треба сказати, що Лізі пощастило більше. Ніби вся краса дісталася їй від матері. А от сестра була більше схожою на непримітного батька. Дівчата часто говорили між собою: "І що мати у ньому знайшла?" Розуміли, що більше за все вийшла заміж так, лише б за когось вийти і піти з дому". 

-Нічого, не переймайся, сестричко, знайдемо тобі кавалера, - заспокоювала Ліза Оленку, - є тут один. 

    Говорила про Віктора. Він був неодружений, часто заходив до чоловіка. Поспішала до сестри і Оленка. Так і звели молодих. 

Ліза говорила до Віктора:

-Ти не поспішаєш, проведи Оленку, а то вже зовсім темно. 

Віктор не заперечував, хоча особливих почуттів і не відчував до дівчини. Але завжди йшли разом. Наближалося святкування нового року. Ліза з Оленою будували плани. Була одна мета: щоб дівчина була з Віктором. Оленка закохалася і звикла до парубка. Ліза знала, що раніше в нього була дівчина, але вона виїхала жити в іншу область. Тож боялася, щоб Віктор знову не зійшовся з нею. Тож одного вечора, поки ще Оленка не прийшла, запитала хлопця в присутності чоловіка про святкування. На щастя, він погодився, сказавши, що у нього немає ніяких планів. Тож новий рік зустріли вчотирьох. А маленька Віта мирно спала у колисці. Сестра робила все для того, щоб Віктор був з Оленою. Здається, і він був не проти. На ранок сон зморив. Як годиться, Ліза послала постіль окремо, але прокинулися не одружені в одному ліжку. 

      Через якийсь місяць, невідомо, чи правда була, чи сестер план спрацював, повідомила Олена Віктору, що новорічна ніч не пройшла безслідно, і буде в них дитина. На що молодий чоловік сказав:

-Я одружуватися тобі  не обіцяв. 

    Олена була в розпачі. Сестри думали, як бути. Вирішили повідомити свою і Віктора матір. Ліза пішла разом з сестрою. Його мати була мудрою жінкою, тож швиденько покликала сина і сказала, ніби відрізала:

-Сину, наша кров  буде   в нашій сім'ї, у нашій хаті, не буде поневіряться по світах. Тож тобі краще одружитися. 

Хлопець змовчав, скривився, але дав згоду. 

Було спільне  весілля, на яке запросили багато гостей. Більшість святкували вдома, а їхнє  весілля було у невеличкому ресторані. Батька ні Ліза на своє весілля не запрошувала, ні Олена. Але він вирішив сам прийти. З'явився не сам, а з жінкою. Нею виявилася Катерина, мати Романа, яка починала з ним жити. 

     Весілля у розпалі. Хоча рідні і мало, але багато друзів. Запрошений був найкращий  товариш Віктора, який мав значні досягнення у спорті. Через два дні змагання. Зрозуміло, в них Ігор буде брати участь. Адже на нього покладено великі надії. Тож два дні весілля вирувало. Ігор веселився разом з іншими хлопцями і дівчатами. Розумів, що не можна себе переобтяжувати. А молоде серце прагнуло кохання і тепла. Щедрий на цвіт квітень розсилав свої пахощі, тож хотілося любити весь світ і людей. Та і одружується кращий друг. А він, вважав, за два дні відпочине і все буде в порядку. Не зрадить свого захоплення і мрії у світле майбутнє. Не так сталося, як гадалося. Були змагання, але після них хлопцю стало погано. Швидка завезла його до лікарні, у якій боролися за його життя. Але через тиждень серце не витримало навантажень. Всі, хто знали Ігоря отримали шокуючу, трагічну звістку. 

     Олена засмутилася, що така прикра новина поклала початок нового сімейного життя. Люди говорили, що то не до добра. І ніби напророчили. Олені необхідно було ставати на облік. Пішла до лікарні. І саме тоді з'ясувалося, що дитини немає. Говорила, що зірвалося. Хоча Віктор мало в те вірив. Тож окрім кохання, зникла ще й довіра. Погляд серця більше його не тривожив. Тепер його вже дратувала жінка. Олена бачила, що нічого не повернути, відпустила чоловіка. Незабаром і розлучилися.

      Нове кохання не забарилося, швидко призвичаїлось у їхніх серцях. До року після розлучення одружилися і Олена, і Віктор. Бабуся Соломія говорила, що не були вони долею одне для одного. Невдовзі бабусі бавили онуків. Погляд серця більше не тривожив колишніх, бо розлучилися майже вороги. Нові почуття прийшли швидко й несподівано. Їхні серця стали  відкриті зовсім для  інших коханих, з якими так і прожили спільні  роки. А за минуле погляд серця більше не потривожить.