Наталія Шевель. Не відболіло, ні не відійшло

                  Історія з життя

      Весна  стелила строкатий рушник з весняного цвіту. Рясно цвіли дерева. У повітрі пахло свіжістю незабутніх ароматів і чимось незвіданим. От тільки Ясміна не могла спокійно дивитися на весняний цвіт. Він, здавалося, виривав її душу. Тільки гляне на квітуче дерево - і невимовна порожнеча. Таке враження, наче щось у неї відібрали, чи вона  загубила, от тільки невідомо що. Дивлячись на палаючий ніжно білий чи ледь рожевий цвіт прикро  задумувалася: "Люди вдихають пахощі весняного цвіту, насолоджуються ним, а в мене від одного погляду на цвіт, навертаються на очі сльози". Розуміла, що то плач за отим, нездійсненним, незвіданим, невідомим, тим, що, на жаль, не повернеться, те, що ніяк не змінити. Сковував гнітючий біль у грудях, здавалося, цвіт обпалював душу. Весняний цвіт як згадка про те,  чого вже ніколи, на превеликий жаль, не буде. Знов весна, жадана, але без мрії і ніжності.

    Воно й не дивно, що не радує весняна краса. Бо дивиться на неї Ясміна крізь сльози. Адже нещодавно пережила несподівану  втрату. Невідомо, чи змогли бути разом, чи ні. Але доля розпорядилася по-своєму. Тепер у неї є син. Тож вдивлялася з ніжністю і любов'ю  в маленьке дитяче обличчя. Хлопчик на неї так схожий. На очах хоча і застигла  пекучим  щемом сльоза, але пробивалася  радість.

   Чомусь запам'яталася перша весна без чоловіка. Та, коли залишилася сама з маленькою дитиною. Тоді весна частенько плакала дощами, можливо, потрібними й омріяними. Грози і невпинні зливи додавали в душу холодів. Але Ясміні здавалося, немовби серце в неї вийшло з берегів. Несподівано. Незбагенно. Гордій - брат чоловіка з дружиною навідували півроку аж до Великодня. Так сталося, що він мав однокімнатну  квартиру в місті, але належала вона братові, бо прописав там Гордій  Олександра. Сам  не хотів виписуватися з сільського будинку. "Нащо зайва морока", - твердив Гордій. Але так сталося, що Олександр несподівано помер. Тож тепер дитина має право на спадок. Зрозуміло, дядько цього допустити не міг. Тож прохав, щоб відмовилися.

-То ж квартира не його, а моя. Нащо зайвий клопіт. А я буду родичатися. Не буду вас забувати, - говорив Гордій.

-Та не треба нам ваша квартира, - відповідала Ясміна, бачачи, що він тільки через те і приїздить.

   Його візити ятрать, бо ще не відболіло. Та чи й відболить, невідомо? Плаче весна, плаче небо дощами, а на серці  зводяться хрести. Тож після відмови Гордій жодного разу не з'явився.

    Проходили одна за одною весни нечекання. Осипалися цвітом навесні, що приносили лише терпкі сподівання, у які вже не можна було вірити. На перший погляд Ясміні здавалося, що відболіло, відійшло минуле незбагненною  недолею. Адже двадцять весен минуло. Син Олександр вже дорослий. Кожна весна була для Ясміни випробовуванням. Вона так і не прийняла красу весняного цвітіння і його неповторний аромат. Щороку, навесні, дивлячись на квітучі дерева, розуміла, що біль не пройшов. Ні, він залишився з нею. Її сковував важкий сум, який ніби засів у грудях важким відчаєм. Вже декілька років біда - страшна війна. Тож першої воєнної весни дивилася на квіти, дерева, що цвіли, з сльозами. Для неї війна і краса - несумісні. Часто повторювала: "Не ростуть у душі моїй квіти вже майже двадцять років". Важкий невідомий тягар сковував свідомість. Подобається квітуча весна, але вона, на жаль, не може її прийняти. Тобто, не може прийняти щорічного дарунку природи. Люди насолоджуються цілющим нектаром, а для Ясміни він - трунок.

      Знову весна прийшла на землю. Тільки пісня в неї журавлина. Адже на Україні  так і не закінчилася війна. Тож через терни вже не один рік йде весна. Відшуміли дні, як весняні зливи, де  щасливі, по-мирному, тоді  були.  І  краса весни біди ніяк  не віщувала. 

     Ясміна стояла в саду. Спинилася, зустрічала весну. Забракло слів, аж серце розривалося. Несподівано вирвався крик - важкий, пекельний і гарячий. На сонці роса вигравала дзвін, а із очей  важка сльоза текла. Наодинці біда і лють. Поневолена земля. Ясміна роззирнулася довкола, подивилася.

-І як тепер серед сліпучої  саду краси не закричати?! - подумала, ледве стримавшись.

   Криком тим, німим і неозорим, серце аж до болю розрива. Дивно, Ясміна відчула якесь полегшення, почала спокійніше дивитися на цвіт. Навіть вдихала його аромат. Душу переповнювали різні почуття. Було відчуття швидкоплинності, думки, що все минає, так, як осипається цвіт.

   Несподівано з'явився покійного  чоловіка брат. Ніхто його й не очікував. Весна опустилася на плечі нежданною зустріччю. Гордій дивився на Ясміну. Навесні, з тим незгасимим  цвітом  блакитних очей, таких, як були в Олександра. У цей час осипалися для неї терпкі надії. Мов неприкаяний блукав тінню день, що розтривожив. Неприступні рани. Пекло, випікало й дотепер. Мов на шпагах зійшлися погляди омріяних і недосяжних днів.  Подивилася Ясміна йому   в очі зловтішно, з німим запитанням: "Тепер, через скільки років. Навіщо?"

Тільки й подумала, що нагадав про себе, прийшов, щоб побачити племінника, коли весна розквітла і мережить землю. Тож весна тепер не теплом і цвітом серце гріла, а, здавалося, виривала його з грудей.

Ясміна, побачивши родича через скільки років, зрозуміла, чому він мовчав. Його вигляд все за нього сказав. Видно, було, що  вживає оковиту.  Ясміна подумала: "Раніше був чоловік, як чоловік, майже не пив". Дивилася на названого родича і сина й розуміла, що життя невпинно зводило мости. Дізналася від Гордія, що більше з дружиною не живе. Тому сам. Діти-близнята  від першого шлюбу, вже давно дорослі, живуть далеко. Він з ними й не спілкувався. Більше  ніколи  не бачив, тільки  і запам'ятав їх дворічними. Привіз дружину, як ше в армії служив, здалеку. Потім вона, забравши дітей, поїхала на свою батьківщину, без Гордія. То зрозуміло, чи  потрібен йому племінник брата, якщо він власних дітей не знав. Мимохіть Ясміна пригадала, як сину пропонувала:

-Знайдемо твого дядька.

На що Олександр відповідав:

• Дядько знає, де ми живемо. За скільки часу не з'явився. Якби ми потрібні йому були, то приїхав.

    Ясміна слухала про поневіряння Гордія, а потім запитала:

-Та як же це ви про свого племінника, дядьку, згадали?

   Вона бачила, як незручно стало чоловікові. Гордій мовчав.

   Ясміна додала:

-Востаннє ви його бачили однорічним.

-Як ви, дядьку, довго до нас йшли, - сказав Сашко, якому, певно, набридло вже слухати розмову.

-Я про вас завжди пам'ятав, а не йшов, бо не знав, як мене зустрінуть, - почав виправдовуватися дядько.

Від нього віяло холодом і порожнечою.

-Тепер не вигнали, то і раніше не прогнали б, - відповіла Ясміна. А сама розуміла, що вона з сином для Гордія  - чужі. Закралася навіть думка, що просто прийшов подивитися, як вони живуть. Чому з'явився, невідомо. Як кажуть, не хвилюйся про те, що не збулося, не чекай, де зустрічей немає, не дізнавайся відповіді, якої не існує.

    Нагадав Гордій про себе, обіцяв приїздити. Віднайшла того весняного дня Ясміна те, що ще ніяк не відболіло. Віднайшла не пройдені дороги, нерозтрачені розлуки і жалі, сльози, що застигли в засторозі. Минуле для Ясміни не відболіло, ні, не відійшло. Тепер вона зрозуміла, чому для неї такий важкий весняний цвіт. Бо весна посилала сонячний цвіт, щороку новий, але вирвища-рани ніяк не заліковувалися. Але вона знає, хоч і  плаче немирним цвітом весна, все ж у  прийдешнього надії  очі.