Наталія Шевель. Балада про сон
Історія з життя
Блукає сон по кімнатах просторого будинку маревом ночі. Зупинився під пильним поглядом господині. Приспустився недовірою на плечі. Ні, їй не спиться. І очей не зімкнула. Ніби наказувала собі:
-Не спати. Ти маєш пильнувати. Хто як не ти? Чоловік в нічну на зміні.
Боялася, щоб сон нишком не окутував очі, то дивилася невпевнено у вікно. Так, дійсно, вона не може спати у передчутті сирени.
- Нехай хоч дитина трішки поспить, бо як тривога все одно прийдеться будити, - переконливо говорила пошепки.
Сон, що так і ходить по кімнаті нехай спокутує лише дівочі мрії до ранку, поки сонце не зійшло. От ті мрії. А які вони, дівочі? Чи судилося Тетяні, щоб вони збулися?
Дивним виявилося її життя. Вже немолодою заїхала далеко від краю, де народилася. В юності думалося, що одне кохання, одне одруження - раз і назавжди. Але не завжди так у людей. То і Таня виділилася: її син і доньки син - майже ровесники.
Коли чоловік на зміні, Тетяна одиноко сновигала по кімнаті. Не сном, а тінню. Особливо важко було у ніч тривоги: хмари аж ревли. Тож час порятунку мов спинився у благанні жінки. А сон забарився, не йшов. Де було невтішному сну знати, як приймала вирви горем важка ніч.
Плакала пекельним зорепадом без сну. Блискавично, без блискавки. Грізно, без грому. Пошматоване неозоре небо. Одне-єдине, розкинулися простори його блакиті. Однакове й для доньки, яку залишила в батьківському будинку з сім'єю. Алла одружена, має сина.
Так склалося, що поїхала Тетяна за багато кілометрів. Швидко розлучилася з чоловіком. Вона ніби чекала нових стосунків. Тож Віталій перейшов після багатьох років шлюбу жити до своїх батьків. Донька якраз тоді тільки заміж вийшла. Тож оселилися молоді у їхньому просторому котеджі. А Тетяна поїхала до нового чоловіка, з яким нещодавно познайомилася. Оселилася в його домі. З роботи розрахувалася. Покинула усе і почала нове життя. Невдовзі народився син. Все начебто й добре, але знала про події на Сході. А тоді ще й війна, що пробилася у свідомість людей неочікувано й незбагненно. Коли був наступ з північної сторони, чоловік одного ранку твердо сказав:
-Не можу наражати на небезпеку ні тебе, ні сина. Відвезу вас до твоєї доньки. Там безпечніше.
Тетяна не заперечувала, промовила:
- Там буде нам спокійніше.
Ось так вона знову опинилася у будинку, в якому прожила раніше стільки років. А чоловік був вдома. Не міг залишити нажите. Це була перша довга розлука, яка затяглася на місяць. Тетяна з Богданчиком разом з родиною доньки, кумами, що жили поруч, ховалися від пострілів і вибухів у погребі. Але там було важкувато перебувати. Постійна сирість, темнота, а ще постріли, вибухи. Як трохи вщухало, час від часу залишалися в будинку, дотримуючись правила двох стін. До села ворог не прорвався, тож тоді полегшено зітхнули.
А тепер Тетяна зовсім втратила спокій. Минуло від тих днів два роки. Все частіше лунають сигнали повітряної тривоги. Часто триває всю ніч. Після однієї з таких безсонних ночей ледь задрімала, а тоді відразу прокинулася від несподіваного дзвінка. Телефонувала донька. Мати інтуїтивно відчула, що щось сталося, якщо дзвонить у таку ранню пору. Почула нерозбірливі, але гучні слова. Алла, здавалося, не говорила, а кричала. Тетяна намагалася зрозуміти, що сталося, тож ловила кожне слово. Спочатку подумала, що щось трапилося із зятем. Він, один з перших, пішов добровольцем. Тож зараз там, де не стихають бої. Буває, що і до двох тижнів не виходить на зв'язок. Потім вже починала розбирати слова. Так вона дізналася, що під ранок був приліт на вулицю, де живе донька. Влучило в будинок, що поруч. Там жила її кума, тобто хрищена Алли. Дивом сім'я залишилася жива. А от оселя… страшно й дивитися. Ось так за лічені хвилини зруйновано, що будувалося потом і мозолями. Зараз хрищена з родиною оселилися у Алли. Тетяна пообіцяла, що приїде. Тож зібрала сина.
-Степан чи зрозуміє, чи ні, то його справа. Він останнім часом не занадто її й розуміє. Каже, щоб домівку не кидала. Хтось має вдома бути. Сьогодні він на зміні. А їй зараз треба їхати: підтримати куму і доньку, - переконливо говорила вголос.
Їхали автобусом швидко. Таня поспішала побачити куму, підтримати її, правда, не знала як. Як кажуть: "Сльозами горю не допоможеш". Згадала, як підтримувала її кума з своєю родиною, коли вона втрачала матір. Добре знали, що ще молодій жінці залишилося недовго жити. Підступна хвороба точила її зсередини. Таня тільки - но вийшла заміж. Так і жили з батьками. Доньку народила. Швиденько охрестили. Тож разом з кумою долали труднощі, адже жили по сусідству. Як то важко було дивитися, коли молода бабуся вперше побачила внучку. А от сил на руки взяти у неї вже не було. Та і говорити теж сил не мала. Тільки очима показувала. Дві куми перезирнулися між собою, але нічим не могли зарадити. А мати дивилася благальними очима. Тоді Таня піднесла доньку до бабусі. Здалося, тільки тоді вона полегшено зітхнула і навіть усміхнулася, долаючи нестерпний біль. Довго вдивлялася, певно, намагалася запам'ятати. Було видно, як мовчки ковтала сльози. А у Тані здавалося, серце розірветься від безнадії. Невдовзі залишилася без матері. Батько так і жив біля них. Господарювали, всьому лад давали. Донька непомітно виросла. Несподівано захворів татусь. Так і не видужав. Віталій зовсім про сім'ю почав забувати. То друзі, то ремонти автівок. Ні Тані, ні доньки з сім' єю і не помічав. Вже і про розлучення стала думати. Ніяк не могла зрозуміти, як їй жити далі. І професія поважна, і робота улюблена, і донька вже заміжня, і внук є, а от все якось не так, як має бути. А тоді була одна зустріч, яка достеменно змінила її життя. А тепер вона знову, не сама, а з сином, поспішає туди, де прожила добрих два десятки років.
Автобус під'їжджав до потрібної зупинки.
-Добре хоч Віталія не побачу. Донька казала, що він майже не приходить до них, - пригадала Таня. А до Богдана сказала:
-Синочку, готуймося на вихід, ми приїхали.
-Нарешті, - промовив хлопчик, - а то я вже і стомився.
Намагалися йти швидко, але ніяк не виходило. Дитина стомилася, і в Тетяни ноги ніби ватяні. А вона так би хотіла миттю опинитися поряд з донькою, онуком, кумою. - Це як тільки дитина злякалася, який страшний, гучний вибух був. Добре, що хоч у куми діти з онуками живуть окремо, - думала, йдучи.
Намагалися йти швидко. Хлопчик стомився, то прийшлося притишити ходу. Підходили до двору куми. Тетяна намагалася більше говорити до сина, щось йому розповідала. Вважала, що саме так допоможе хоч якось сприйняти реальність п'ятирічній дитині. Богдан йшов сонний, а матері розмова його ще більше заколихувала. Тетяна підійшовши ближче, мало не втратила свідомість. Дивитися страшно. Дійсно, були одні руїни. Не будинок, а привид.
-І як тільки з нього врятувалися, - промовила стиха.
Не зупиняючись, підійшли до доньчиної хати. Розбиті віконниці забиті фанерою, пошкоджений дах. Подивилася вперед, а інші оселі теж пошкоджені. Зрозуміла, що будинок куми прийняв весь удар на себе. Біля нього - глибока вирва. Був страшний жах, якого й серцем не збагнути. Постраждало пів вулиці. От тоді і пригадала, що такі руїни і вирви бачила нещодавно у снах, і не в одному.
Сміливо переступила поріг будинку. Назустріч вибігли донька з кумою. Тетяна відвела Богдана в іншу кімнату, де був Алли син. Взяла онука на руки, прихилила до себе. Нехай діти граються. А в самої забракло слів. Стояли втрьох, притулившись, сльози лилися градом. За ними ледве розібрала, що хотіла сказати кума:
-І де ті сльози беруться, думала, що за ранок всі виплакала. Я ніби й жива, але війна мене вбила.
-Жива ти, жива, і будеш ще довго жити, - Тетяна сильніше обняла куму, намагалася її заспокоїти. Утирала сльози. Говорила, що все налагодиться, все буде добре. Але і сама не вірила тим словам.
Несподівано на порозі з'явився Віталій. Прийшов допомогти доньці. А хто ж їй допоможе, як чоловік на війні? Разом з сусідами підбирали дошки, шифер для ремонтування будинку. Алла розповіла, що батько одним з перших прибіг на їхню вулицю, допомагав постраждалим. Поглянула Тетяна на колишнього чоловіка і подумала, як же тільки він змінився за останні роки. Постарілий, на скронях побільшало сивини, а був раніше красень. Чоловіки були всі в роботі, на розмови часу не було. Але яке це мало значення тепер для них двох? У неї нова сім'я. Їх об' єднувала лише спільна донька. Та і та вже мала свою родину.
Декілька днів була Тетяна з сином у доньки. Допомагала, як могла. Але більше розраджувала доньку і куму. Розуміла, що треба повертатися додому, сину треба в дитячий садок.
Поверталася зовсім іншою. Змученою, пережившою трагізм не однієї родини. Ще не скоро сон прийде до її кімнати з словами порятунку: "Ти не клич". Моторошне відчуття безнадії надовго залишиться в свідомості українських жінок. Зрозуміло, берегинь. Але що робити, коли війна забирає найдорожчих, розлучає сім'ї, руйнує оселі?
Невтішно сон блукає по кімнаті. Тетяна за ніч так і не стулила очей. Тільки плаче зорепадом без сну ніч.
