Наталія Шевель. Вогню порічкового сад
Розрісся за будинком сад. Молодий, так і вабив своєю красою. Особливо багато кущів. Влітку справжнє порічкове диво. Олексій спинився серед саду і аж очі закрив від сліпучого сонця. Задивився на кущі і мимоволі згадував:
- Мати любила, то й доволі насадила. Тепер і матері вже немає. Не дожила до жалюгідних днів війни.
А фарби контрасту малювали в уяві важкі, незвичні картини з світла і темряви, рідної і чужої країни. "Там і тут", чоловік промовив вголос. Там - ідуть бої. Олексій важко зітхнув. Стан його здоров'я бажав би бути кращим. Подумав і про колишню дружину, яка виїхала з дорослою донькою за кордон. Тепер їх нічого не пов'язує, хоча прожили майже двадцять років. "Дивно, - промовив сам до себе вголос, - а про війну ніколи і не говорили". Вірили в майбутнє, але, видно, кожен у своє. Жили у її матері. Валентина була розлученою, мала дитину Він тоді ще був парубком. Отак і зійшлися. Бувша свекруха ніяк не могла змиритися, що Валентина не проживає тепер з її сином, перейшла жити з дитиною до матері, ще й швидко знайшла собі іншого. Тож часто приходила до неї додому, перестрічала по дорозі і весь час дорікала. Олексій прикро посміхнувся, подумав, що тоді він захищав Валентину, а тепер їх зовсім нічого не пов' язує. Спільних дітей немає. Народилася дитина, але ще немовлям померла. Тепер Валя з дочкою виїхала. Можливо, більше ніколи сюди й не повернуться. Там - чужа сторона, мирні дні. Тут - непередбачене кожної хвилини. Навіть в саду пахне якось по-особливому. Порічковий сад виблискує ніби коштовна перлина. Не підроблена, українська. Але все здається тепер якимсь тимчасовим, непостійним. Олексій вже звик сам. Отак і жив один. Якось і звиклося. Часто думав, скільки йому ще так у просторому будинку бути самотою? Інколи навідуються на материне подвір'я брат з сестрою. Мати їх сама більше ростила. Батько помер, вони ще і не одружені були. Тепер у них свої сім' ї. Тільки - от у молодшого Олексія ніяк не складалося. Хоч і гарний на вроду. І працьовитий. Деякі дівчата так дбайливо не виконували роботу, як Олексій. Зранку було ні світ, ні зоря, прокинеться, особливо, влітку і вже мітлою вимітає у дворі. Та так гарно вимете. Замітав зрання подвір'я і навесні, й восени. А взимку чистив двір від снігу, щоб можна і до криниці, й до льоху дійти. Швидкий, енергійний тоді був. А тепер отой весь запал кудись подівся.
Олексій інколи думав, що хотів би жити не сам. Міг би знайти собі дружину. Жити могли б у нього. Він би погодився і в неї жити. А то тільки робота і домівка. Більше нічого особливого в його житті. Ось так мовчки і сподівався на зміни. Крадькома придивлявся до жінок. Передумав про всіх неодружених, розлучених і вдів у їхньому селищі. Зупинився поглядом на одній з них. Адже, часто бачить її. Недалеко проживають. Ще зовсім молодим намагався додому провести з клубу, бо сподобалася. На повільні танці запрошував. Та так і не провів. Чи хтось, чи щось завадило? Невідомо. Так і не встиг тоді сказати таких важливих слів. Невдовзі Вікторія заміж вийшла. Часто бачив її з чоловіком. Потім химерні хмари розвіялися і в житті Олексія.
Сад навесні порадував зеленими бруньками. Розвивалися й кущі. Стривоженими від чекання очима вдивлявся Олексій у майбутнє, хоча від життя вже нічого й не чекав. Знав, що час змінює людей. І він вже не той, яким був раніше. Не знав, чи зрозуміє його Віка. Але думка про майбутнє тільки з нею допомагала жити. Так, він декілька місяців, ще з осені, пильно придивлявся, випадково зустрівши Вікторію. Знав, що їй потрібне надійне плече, вірив, що йому буде розрада. У щирості почуттів ні її, ні своїх не вагався. Бачив, якими захопленими очима дивилася молода Віка. Йому здавалося, що вона так на нього дивиться завжди. Вони кожного разу, вітаючись, посміхалися одне одному. Вирішив більше не зволікати. Як побачить, неодмінно поговорить. Вважав, що саме ця жінка йому повірить. Молодецький запал, недоречні жарти залишилися у минулому. Адже тоді молодим аж ніяк у майбутнє не заглядав. Ніби навмисне, і сам того не відчуваючи, став більше з'являтися на людях. Не йшов, ноги самі несли. І недаремно. Між багатьох людей запримітив і Вікторію. Тож не вагаючись, пішов за нею. Коли жінка звертала у свою вуличку, погукав:
- Віко, зачекай, щось хочу тебе спитати.
Жінка зупинилася. Їй стало цікаво, що хоче їй сказати Олексій, колись, як кажуть, перший парубок на все село. Олексій підійшов ближче. Їхні очі зустрілися. Це були погляди відвертості і смутку, невизначеності й чекання. Тож чоловік, не вагаючись, запросив Вікторію на каву. До кафе було звідти рукою подати. Віка прийняла його пропозицію. Тож за декілька хвилин сиділи у затишному кафе. Надворі хоч і весна, але віяв сильний вітер. Такими розвіяними були і їхні думки, які, чомусь, так часто повертали в молодість. Віка, як була красунею, так нею і залишилася. Тільки погляд сповнений не лише смутку, а й надії на мирне життя. Розраджені очі з глибини світилися любов'ю. Олексій сказав Вікторії про свій погляд на спільне майбутнє.
- Дивно, - відповіла, - скільки жінок, а ти до мене прийшов.
-Подобаєшся ти мені. Тоді, зразу не освідчився тобі, а потім ти несподівано заміж вийшла, - намагався пояснити.
Вікторія посміхнулася, бо тоді чекала від Олексія побачень, а він додому проводив то одну, то іншу. Тож коли він тоді запропонув їй йти додому разом, просто всерйоз не прийняла його пропозицію. І аж тепер дочекалася.
-Знову жартуєш, - навіщось запитала, адже добре розуміла, що Олексій став зовсім іншим, і каже він правду.
-Та які жарти… Жарти залишилися в молодості. А тепер я розлучений, ти розлучена, - намагався довести Олексій серйозність своїх почуттів.
Того вітряного весняного дня довго говорили Олексій і Вікторія. Багато згадували. Можливо, раніше, йдучи поруч з коханими, і випадково зустрівшись, і подумати не могли про спільне сімейне життя. Стали жити разом. Вікторія залишила свій будинок, сину, який тільки-но одружився, а сама перейшла жити до Олексія.
Весняний сад манив своїм п'янким цвітінням. Олексій оточив Віку турботою і любов' ю. Літо не забарилося з тривожним світанням з роси і сльози. Все частіше чути вибухи. Духмяний сад не зважаючи ні на що посилав свої пахощі. А порічок скільки вродило, які так і виблискували на сонці, ніби вогнем любові палали.
