Наталія Шевель. Три доньки

Бувальщина 

          Неозорий луг з різнотрав’ям  неподалік  водойми  часто манив до себе юних і закоханих.  Василь роздивлявся копички, що здалеку здавалося ніби притулилися одна до одної.  Луг вабив до себе не лише роздоллям  і красою,  можна було ще відчути єднання з природою.

Василь зупинився і подумав: 

• Допомагає  відчути себе справжнім на її лоні, хоча б не брехати собі, а й поринути у думки, що так бентежать і дратують, навіть коли боїшся сам   зізнатися.

Постоявши якусь хвилину, додає:

• А признатися йому є в чому. І подумати  теж є над чим. 

      Неподалік  від того лугу, через городи, у старенькій хатині, зростає його дитина тільки з матір’ю і бабусею. Без нього. Він живе, не маючи батьківських обов’язків,  разом зі своїми батьками. Так би мовити, за маленького, хоча, насправді, молодий і дужий чоловік. Навідує Галину з маленькою донечкою, яка народилася поза шлюбом. Василю не раз говорили вдома про одруження.  Друзі підморгували, постійно нагадували про весілля. Та й родичі з питаннями не барилися. Одним словом, хоч на люди не показуйся. А виною  тому оті копички, що прихистили того літа молодих. Почуття  були  стрімкими, от тільки наслідок виявився несподіваним, особливо для хлопця, та й для дівчини – швидше неочікуваним. Та й Марійка на світ швидко з’явилася. Закохані й не чекали.  Не встигли Василь з Галиною й нагулятися вдосталь. 

    Василь проходжав лугом, кидав гнівні погляди на копички. Духмяність свіжого сіна тепер так не захоплювала і  дурманила, як раніше, бо не було поряд Галинки, її трепетної  любові, яку він розтоптав, навіть оком не моргнувши.

Хлопцю видно подобалося його становище. Заспокоював себе: 

- Ніякої відповідальності. А від нього, бачте, чекають рішення. Але на чию користь? Вдома голову гризуть, до Галини виганяють. Там, відповідно, і на поріг не пускають. Часом йому, батьку, і проходу немає.  Сусіди кажуть, що Василь дівчину ославив. Лихо та й годі. 

  Тільки тепер збагнув, що, ймовірно, його тягне до Галинки. Та й рік збіг у нечастих зустрічах, у тривалих розлуках.  У справжньому коханні дівчини пересвідчився. Скільки вона втікала з дому до нього на побачення. 

Василь говорив:

- Знову отримаєш на горіхи. Так, як щоразу отримуєш від матері.

На що Галина відповідала:

• Не можу я без тебе. Нехай роблять, що хочуть зі мною. 

 По теплу прибігала і з дитиною, поки не застудили малечу. Часто не пускала на поріг мати не лише його, а й дочку. І таке продовжувалося з дня в день, з тижня в тиждень, переходило в місяці. Серед снігових заметів – холодні, миттєві зустрічі, серед залитих повінню навесні – несподівані, очікувані, серед осіннього затишшя – короткі й довготривалі, а, особливо, літні – блаженні й захоплюючі.

Галина часто запитувала:

• Скільки вже може теплінь і прохолода бути свідками наших побачень? Можна сказати, крадених. Скільки будуть продовжуватися ці зустрічі? Може  бути хоч якесь  закінчення?  

   Василь мовчав. На жаль, він не знав відповіді.

Тривало таке кохання-зустрічання аж три роки. Одного разу прийшла Галинка на зустріч похнюплена. 

Василь, глянувши на неї, ще нічого не встиг подумати, але запитав:

-Що з тобою? Щось ти не така жвава, як буваєш?

Необхідно було говорити, то жінка й призналася:

-У нас буде ще одна дитина… 

  Край поклало таке несподіване зізнання Галини про те, що вона чекає ще одну дитину… Василь, як не дивно, швидко визначився.

-Я женюся на тобі, - тільки й промовив. 

А Галина аж світилася від такого довгоочікуваного щастя. А то страшно й подумати:

-Ні дівчина, ні заміжня. 

 Прохолода літньої ночі, що стелила духмяну, затишну постіль серед розкішного лугу під тією таки копичкою не один раз, натяки й розмови батьків, рідні, хлопців не один раз про те, що роки йдуть і не повертаються, а діти зростають з батьками чи й без них, дозволило сказати парубку: «Так, він одружується». Нарешті одружується після трьохрічних вагань. 

    Було весілля.  Напрочуд, чудове  весілля. Хоч і часи були інші, нелегкі, післявоєнні, але  батьки хлопця і мати дівчини неабияк постаралися. Наречений у вишиванці.  А Галина і весільну сукню, і фату вдягала. Недаремно,  і через  багато років  люди згадували, що жінка, маючи позашлюбну дитину, фату вдягала, що було дивиною для того часу.  Окраса – розкішна квіточка - донечка  в гарненькому рожевенькому платтячку. Ніби пишна ружа, невеличка, серед вродливих, синьооких батьків.

 Стало молоде подружжя жити-поживати в родині Галини з матір’ю і бабою, які допомагали молодим і з господарством, і дитину бавили. Василь став господарювати. Набачився, як батько хазяйнує, то неабиякі вміння приніс і в іншу родину, яка жила без господаря. Треба сказати, що з нього був господар кращий, чим чоловік і батько.  Надзвичайно чекав народження сина,  так як донька вже була.  Син – спадкоємець, продовжувач роду. От у його батька аж троє синів. Яка то сила. Якою несподіванкою стало те, що Галина народила не сина, а доньку. Чоловік був так розчарований, але заспокоївся. І незабаром бавив вже і другу доньку, яку Наталею назвали. Та думка про сина не давала Василю спокою.  То з неабиякою радістю сприйняв повідомлення дружиною новини:

• Василю, буде в нас ще одна дитина, - шепотіла Галина пізнього вечора, притулившись до чоловіка. 

 Василь з радістю сприйняв звістку про майбутню дитину.

- Нарешті, у нас  буде син, - мало не закричав від радощів. 

-Тихше, дітей побудиш, Баба з матір'ю почують, - просила дружина. 

   Чоловік так чекав сина, постійно мріяв, говорив про нього. Галина народжувала в пологовому будинку в селі, в якому і проживала. І знову народила доньку. Василь чи розгубився, чи віру в мрію втратив, тому сказав родичу, до якого першого зайшов по дорозі: 

-Не буду Галину забирати з дитиною, бо народився не син, а донька. 

Родич, та й сусід теж був Василь. Давай він вмовляти чоловіка:

-А як у мене он три дочки підростають, то що мені? 

 Як не говорив, але він  був непохитним. Дорослі чоловіки, як могли, розраджували горе-татуся, наводячи приклади про те, що і в їхніх родинах зростають дівчатка. І все добре. А тут таки         й невдача. Дійсно, народження третьої доньки він пережити не міг. Не міг прийняти того, неочікуваного. Розумів, те, що він так чекав, лишається нездійсненим… Тож вибору, здається, не було. Сусіди й родичі не сприймали його відмов, дивуючись, як можна зректися дружини і трьох доньок. Після впертої відмови Василь все-таки вирішив:

- Повернуся до сім’ї. Як не є, я жонатий чоловік. 

   Але щасливим після повернення  не почувався. Не знайшов жаданого порятунку. Йшов, знов повертався. Розумів, що трьох дітей в родині достатньо. То більше про народження дітей і не думали. Треба було б хоча тих на ноги підняти. Так сталося, що ростити доньок довелося жінці самій. Коли наймолодшій, Любі, було лише шість років, несподівано чоловік помер. Треба сказати, що Галина тяжко працювала, тримала чимале господарство, обробляла неосяжні городи. Робила все так, щоб забезпечити належне життя своїм донькам. Бо від чоловіка, від того часу, як народилася третя дитина, допомоги  та уваги  було небагато. Чоловік так і не зміг змиритися з народженням третьої доньки. На жаль, для нього виявилася небажаною. Потім підкосило його і так бурхливе життя  хвороба, бо в молодості всіляко бувало. Підступна й неочікувана так і не відступила, повівши чоловіка у інші, більш надійні світи. 

       Галина виявилася живущою. Майже на шістдесят років пережила свого єдиного чоловіка, заміж так і не виходила. І хату збудувала недалеко від батьківської, ближче до оселі чоловікової рідні. Всі гуртом і допомогли звести, для тих часів, добротного будинка. Тож і доживала віку разом з молодшою донькою та її родиною так  близенько коло копичок пахучого сіна, поблизу зміліючої водойми серед  колись неозорого лугу. Бо саме серед них, духмяних, розквітло її перше і єдине кохання. Можливо, часом  й невзаємне й нещасливе, але омріяне. Послане тільки їй з радощами й тривогами. Таке неперевершене й коротке…

      Невисока на зріст, худорлява, метка бабуся добре зналася на травах з пахучого лугу. Часто говорила, милуючись пахучим чебрецем і ніжною материнкою:

-Судилося мені кохання з присмаком полину. 

    Це так вона себе заспокоювала. Бо що вдієш? Щоліта, гребучи свіже сіно, Галина не раз згадувала  копички, де спалахнуло їхнє кохання, її перше почуття, де зароджувалося нове життя. Тоді копички були духмяні-духмяні, а от вона складала завжди копиці. Трамбувала-трамбувала, щоби сіно було пружним і соковитим. Не забувала ні на мить і свій перший вінок з польових квітів, обвитих вічнозеленим барвінком. А у тому віночку і волошки, і ромашки, і мак. Як тільки трепетно він обвивав її голову, бо вдягав його коханий Василько. Бабуся вдивляється і бачить те, як зміліла водойма, як зменшився луг. Стали більше засаджувати люди городи. А от копички сіна, які баба завжди встигає подивиться своїм пильним оком, на тому невеличкому клаптику землі, здається, ніколи й не зникали. І луг неозорий. Бо перед очима постає з року в рік різнотрав’ям і чудодійним ароматом. І ніякі бурі, ніякі атоми не знищили вічної його краси. 

Що ж квіти ростуть, трава буяє, водойма своїм плескотом вітає. Життя продовжується.