Наталія Шевель. Мальви
бувальщина
Лiтнiй червневий вечiр, по-справжньому, спекотний, Меланiя не могла не запам’ятати. Вечiр побачень, вечiр обiцянь, вечiр, що змiнювався на нiч кохання. Було багато таких жаданих вечорiв i минулий рiк. Дорікала не то собі, не то парубку:
- Так вiрила Данилу, а вiн, бачте, знайшов собi iншу. Тепер я повинна приховувати те, що коїться в моїй душi. Добре, що незабаром випускний. Що ж доросла.
Настав урочистий день. Час повнолiття. Для дiвчини подвiйне свято – закiнчення школи i день її народження. Радiсть була затьмареною. Iз Данилом так i не змогли порозумiтися.
- Як мені жити далі, - бідкалася при зустрічах Меланка.
- Не знаю, я одружуватися ще не збираюся. Молодий занадто, - байдуже відповідав Данило.
Маленьке серце, що вистукувало в грудях, нагадувало дівчині, що життя продовжується. Наступний ранок змiнив не лише життя Меланки, а й усiх жителiв. Одне коротке слово «вiйна» лишило назавжди її без Данила. Вiн одним iз перших пiшов на фронт. Меланiя за один день подорослішала. Говорила сама собі:
- Ні, вiн не зрадник, а той, хто вiрно захищає Батькiвщину i, звичайно, її i їхню майбутню дитину.
Не говорила нiчого вдома. Та кому скажеш. Батько так, як i Данило, захищає край вiд ворога. А що скажеш матерi, коли в неї, окрiм Меланки, ще четверо менших дiтей. То ж вирiшила нiкого не обтяжувати своiми клопотами. Тому i пiшла з дому, очiкуючи жадане народження. Зупинилась за селом. По дорозi до поля, бiля криницi, де росли три мальви. Вони її нiби охороняли. Неподалiк росла i верба. От тiльки до неї Меланiя вже не змогла дiйти. Раптом – побачила вогонь. Село палало. Дiвчина у вiдчаї закричала: там мати з сестричками, братиками. Не могла зарадити бiдi. Там – палало, тут – народжувалось нове життя. Дiвчина лишилась сама без допомоги. Не сподiвалась, що буде жити, що з’явиться дитина. Видно, маля так хотiло жити, що швиденько з’явилось на свiт.
Мальви були свiдками народження серед вогню, адже вогонь ось-ось пiдступить i до них, і до бiдолашної, яка щойно стала молодою матір’ю. Зовсiм юна, а настiльки вольова дiвчина. От тiльки знали, що їй треба рятуватись, i рятували щойно народжене дитя. Та де ж їй сили брати безпораднiй? Мальви повертали рожевi голiвки, клонилися своiм струнким вiттям, посилаючи пишний цвiт. Намагалися захистити вiд вогню не лише себе, а й народжену дитину. Чули її страшний плач, вiдчували безпорадний стогiн матерi, її вiдчайдушний крик. Намагались допомогти немовлятi. Мальви, як i мати, чекали порятунку. Хоча й розумiли, що втрачати не можна жодної митi. Породiлля розумiла, що допомоги чекати нiзвiдки. У очах – нiме благання. Раптом з’явився сильний вiтер, несподiвано почав накрапати дощ. Квiти зiщулилися вiд його важких крапель. Безжальний вiтер хилив їх тонкi постатi прямо до матерi, затуляючи її з немовлям. Мальви мовчки зносили свою безпораднiсть, лиш би бути потрiбними у таку важку хвилину. Меланiя з усiеї сили вхопилась за їх гнучкi стебла i, на диво, швидко схопилась на ноги. Пiдхопила i дитину. Вогонь хоча i наближався до них, не був таким злiсним. Дощовi краплi i вiтер допомогали, вiдганяли його. Здалеку вчувалися голоси. Меланка не могла зрозумiти, про що розмова, бо говорили нiмецькою. Але твердо знала, що їй треба негайно тiкати. Пiдняла очi до пишного цвiту мальв. Хоч i була нiч, але i в темрявi розгледiла iх високi, пишногрудi постатi. Торкнулася рукою. Жодної з трьох мальв вона, на щастя, навiть, не пошкодила. Як добре. I вогонь, здається, вiдступав. Земля не так палає. Мовчки подякувала квiтам, вiтру, дощу:
-Дякую вам, дорогенькі наші рятівники. Як би я без вас…
I швиденько, як це, можливо, вдавалося породiллi, рушила з немовлям подалi вiд вогню i незнайомих голосiв. Так Меланiя з народженим сином i врятувалися…
Красу українських мальв, їх стiйкiсть i нескоренiсть пронесла через усе своє життя. Жiнку непокоїло лише одне. Тож часто згадуючи, говорила сину:
- На жаль, батько i не побачив тебе - свого сина. Не повернувся з боїв вiйни.
Хлопець, який зростав без батька розумів, що нічого не змінити, заспокоював матір:
-Мій батько захищав Батьківщину. І загинув, як герой.
Зрозумiло, син нiколи не знав батька. Бачив тiльки юним на свiтлинi. Меланiя часто у думках поверталася до днiв своєi юностi – першого кохання. Поверталася на берег їхнiх зустрiчей стрiмкої любовi. Сонячним променем ще тодi одного разу, в далекiй юностi, почуття освiтило її душу, запалало любов’ю до людей. Кожного разу жiнка поверталася на призначений долею берег, та, на жаль, лише у спогадах, i подумки дякувала мальвам за збережене життя її та сина.
