Кароліна-Пташка. За 28 днів весна, кохання…

Тихе зізнання

 «Хочу тобі де в чому зізнатися», – сказав він, продовжуючи гладити її волосся, ніжно замотуючи пасмо на палець, щоб потім знову повільно розмотати його назад.

«У чому?», – вона розвернула голову до нього, і довго-довго дивилася у його волошкові очі, поки він не продовжив.

Вона якось хотіла б пожартувати – перше, що він побачив у своєму житті – це були волошки – інакше як ще пояснити це волошкове сяйво його очей? Проте досі не могла визначити – коли це було б доречно. 

«Я одразу полюбив тебе. Варто тобі було лише зайти до тієї кімнати – там, де ми вперше зустрілися. Ти тоді щось метушилася трохи, викладала різні ласощі на стіл на честь свого Дня народження, і вже тоді все сталося». 

«Ого, так швидко?», – вона задумливо подивилася у небо у поклала голову йому назад на коліна. 

«А для чого ж затягувати? Думаю, з тобою по-іншому і не можна. Ти занадто красиво-ніжна, щоб закохуватися у тебе довше. Мені достатньо було подивитися на тебе – і кожна клітинка мого тіла почала пульсувати у такт із твоїм серцем, твоїм диханням. 

Варто мені було вперше – і при тому – випадково – торкнутися твоєї руки – і я вже ніколи не зміг забути її тепла.

Може, ти і не знаєш цього – але часом – любити людину, коли вона і гадки немає про це – буває простіше простого. 

Ти просто радієш жити з цією людиною в одному світі, ходити одними й тими самими сходами, дивитися на одне і те ж сонце – разом блукати невідомими вуличками міста. 

Жити».

Його слова її хвилювали і колихали водночас. 

Вони пропрацювали разом майже рік – і ось – в передостанній день контракту вона знаходить дивну записку у сумочці «зустрінемося сьогодні коло  озера о 22. Л.», і впізнає його почерк.

Приходить – а там стоїть він – усміхається і дрижить водночас, простягає польові квіти – каже: «Сам назбирав, допоки чекав»,  – а потім: «До речі, я… люблю тебе».