Маковецька Катерина. За 28 днів весна, кохання…
ПРО ТУ, ЩО ТЕПЕР МАЄ КРИЛА
В її кімнаті витав запах воску і трав’яного чаю, який тепер завжди буде нагадувати про неї. То тут, то там лежали книги і м’які іграшки. На моє питання: «Нащо вони тобі?» вона завжди відповідала: «Всіх їх мені подарували і тепер вони нагадують мені щасливі моменти». В справах спогадів вона була майже дитиною – зберігала браслети дружби, календарики, чеки, написані від руки записки та інші дрібнички. Жодної історії появи тої чи іншої «частинки щастя», як казала сама, вона не забула. І на мої розпити завжди відповідала детальним переказом всіх подій того дня.
Вона одночасно знала, що цей світ жорстокий, і вірила, що на землі більше добрих людей, аніж злих. Так насправді і було. Проте лише в її світі. За межами її оточення світ був нічим не кращий за антиутопічні всесвіти. А оточували її дивовижно хороші, але різні люди, чимось схожі на неї саму.
Пам’ятаю, у неї завжди були подряпини на зовнішній стороні правої долоні. Вони то трохи загоювались, то знову з’являлись. А, коли ми гуляли, то вона так захоплено мені розповідала про останню прочитану книгу, що забувала переступати через люки, і мені доводилось вести її дорогами без них.
Вона ніколи не знала, куди піти: праворуч чи ліворуч, тому ходила за мною, а я йшов за нею. Наші прогулянки не мали ніякої мети. Хоча сенсу в них було більше, ніж в годинній лекції з філософії.
Вона була занадто світлою і наївною, мріяла мати крила. Її хотілося захистити, заховавши в обіймах. Вона любила обійми, поцілунки в чоло, триматися за руки і у холодну погоду ховати руки до моїх кишень. Навіть тиша поряд з нею стає красномовною. Я бачив тисячі прекрасних речей, але жодна з них не закарбувалась в моїй душі, як вона.
Наші вечори в горах. Вона не любила море. Скільки було щастя в її очах кольору ясного неба, коли ми піднялися на Говерлу. Зав’язуючи прапор на вершині, вона плакала, а сонце відбивалося в краплинках її сліз. Того вечора ми разом дивились на зірки. Я розповідав їй про сузір’я і грецькі міфи, а вона слухала з дитячим захватом. Вона і сама була тією Вегою, що ще в той момент була на землі… А зараз…
Немає її кімнати із запахом воску та чаю. Немає її книг, іграшок. Цікаво, на її руці ще збереглись подряпини? Може, вона нарешті одержала свої крила. А її голос досі живе в моєму серці і, певно, залишиться там назавжди . І буде жити, аж поки я знов не почую його там, де немає темряви.
Вони вбили живого янгола, мого янгола, і все, що пов’язує з нею. Її спогади знищені. І я разом з ними.
Умови конкурсу «За 28 днів весна, кохання…»
Усі учасники конкурсу «За 28 днів весна, кохання…»:
https://md-eksperiment.org/category/konkursy/za-28-dniv-vesna-kokhannja
