Монолог

Поділитися:

МОНОЛОГ (старогрец. monologos “промова однієї особи”)
Англ.: monologue, soliloquy; нім.: Monolog; ісп.: monólogo; франц.: monologue.

Монолог – це дискурс, який персонаж адресує собі. Існує ще й інший термін –
“солілоквіум”. Від діалогу монолог відрізняється відсутністю вербального обміну
й значною тяглістю тиради, яку можна виокремити з контексту з наявними конфліктами й діалогами. Контекст один і той самий від початку і до кінця, а властиві для діалогу зміни семантичного рівня зведено до мінімуму з метою забезпечення єдності сюжету в процесі висловлювання.
1. Неправдоподібність монологу
Оскільки монолог характеризується антидраматичністю, його часто не сприймають зовсім або зводять до одного-двох конче потрібних засобів. Недоліком монологу, крім статичності, ба навіть нудоти, вважається його неправдоподібність: людині практично не властиво розмовляти вголос зі собою, а тому будь-яка вистава з
одним персонажем, що звіряється в почуттях сам перед собою, відразу сприймається як сміхотворна, скандальна й завжди нереальна та неправдива. Таким чином, реалістичний і натуралістичний театри допускають монолог тільки тоді, коли він умотивований винятковою ситуацією (сон, лунатизм, сп’яніння, лірична схвильованість та ін.). В інших випадках монолог підкреслює театральну штучність та умовність гри. В театрах тих часів, коли натуралістичне зображення дійсності не було важливим, використання монологів стало природним (Шекспір, течія “Штурм і наступ”, романтична та символістська драми). З появою інтимного театру (Стріндберґ, а до нього ще Мюссе, Метерлінк) монолог стає різновидом манери викладу, близької до ліричної поезії.
2. Діалогічні властивості монологу
Діалог не буде достатньо натуральним, якщо в ньому відчуватиметься присутність автора висловлювання. Те саме стосується й монологу з тенденцією до розкриття певних діалогічних властивостей. Маємо на увазі, зокрема, випадок, коли герой, оцінюючи власну ситуацію, звертається до уявного співрозмовника (Гамлет,
Макбет) або висловлює муки сумління. За Бенвеністом, монолог є затаєним діалогом у формі “внутрішньої мови” між “я”-мовцем і “я”-слухачем: “Іноді “я”-мовець єдиний, хто говорить; “я”-слухач тим не менше залишається присутнім; його присутність конче потрібна й достатня для означування процесу висловлювання “я”мовця. Іноді “я”-слухач втручається з певними зауваженнями, питаннями, сумнівами, образами” (Benveniste, 1974, 85 : 86).
3. Типологія монологів
а) За драматургічною функцією
• Технічний монолог (оповідь)
Розповідь дійової особи про минулі події або події, які неможливо передати
безпосередньо.
• Ліричний монолог
Момент роздумів і емоційності персонажа, який розкривається.
• Монолог роздумів і прийняття рішень
Якщо дійова особа опиняється перед делікатною дилемою вибору, то вона викладає сама перед собою арґументи й контрарґументи (дилема, роздумування)
б) За літературною формою
• Репліка вбік
Для натяку про душевний стан персонажа достатньо декількох слів.
• Станси
Детально розроблена форма, близька до балади та пісень.
• Діалектика логіки
Логічний арґумент подано системно і в послідовності семантичних та ритмічних опозицій: наприклад, станси Корнеля [Паві (Pavis, 1980 a)]. Внутрішній монолог, або “потік свідомості”. Безладне цитування книжки, відсутність логічного мислення й критичної оцінки, перша-ліпша переривчата фраза, що спадає авторові на
гадку. Емоційний і когнітивний безлад свідомості є основним і конче потрібним
фактором (Бюхнер, Бекетт) [Данан (Danan, 1995)].
• Слово автора, музичний світ
Автор, не згадуючи про фікцію фабули чи музичного світу, звертається безпосередньо до публіки, щоб заворожити й збудити її.
• Окремий діалог
“Діалог героя з божеством, парадоксальний діалог, де говорить один із співрозмовників, звертаючись до іншого, який йому ніколи не відповідає, і не будучи певним, що той його слухає” [Ґольдманн (Goldmann “Racine”, p.26)].
• П’єса як монолог
За участю одного персонажа (наприклад, “Мавпа” А.Майє) або цілих рядів виступів (“Інвентар” Ф.Міньяна, “Театрал” Т.Бернара, “Ви, що живете в часі” В.Новаріна).
4. Глибинна структура монологу
Будь-який дискурс характеризується тенденцією до встановлення стосунків
спілкування між мовцем та адресатом повідомлення: саме діалог найкраще підходить для такого взаємоспілкування. Монолог, за своєю суттю не потребуючи відповіді співрозмовника, дає змогу встановити безпосередній зв’язок між мовцем і “ним” – представником світу, про який говорить мовець. Будучи “проекцією окличної форми” [Тодоров (Todorov, 1967 : 277)], монолог безпосередньо пов’язаний з усім суспільством: у театрі вся сцена є партнером у дискурсі декламатора монологу. Монолог врешті-решт адресується безпосередньо глядачеві, і той стає співучасником і глядачем-слухачем. Таке безпосереднє спілкування є одночасно і силою, і неправдоподібністю та слабкістю монологу.
5. Драматургія дискурсу
Брехтівська й постбрехтівська драматургії характеризуються сукупністю всіх
дискурсів “п’єси”, а не ізольованим внутрішнім світом індивідуалізованих персонажів. Якщо в сучасній манері викладу монолог знову входить у моду (М.Дюрас, П.Гандке, Б.Стросс, Г.Мюллер, Б.-М.Кольтес), то це пояснюється фактом появи внутрішнього монологу, літературою “потоку свідомості”, які вплинули на театр: ідея бесіди між двома індивідами, котрі п’ють каву і з апломбом розмовляють про світ, у наш час вважається анахронізмом, ба навіть абсурдом. З допомогою сучасних текстів саме текст як єдність і адресують публіці чи радше кидають їй в обличчя (Гандке, Бернар). У цьому випадку діалог можливий тільки між текстом-монолітом та глядачем. Така манера викладу характеризується “руйнацією діалогічної драматургії”, “самовбивчим пірнанням у солілоквіум”: “Якщо дійові особи цього театру розмовляють без діалогів, то це лише так виглядає. Якщо вже бути точним, діалоги вимовляє драматург, або, інакше, публіка їх чує внутрішнім слухом” [Вірс (Wirth, 1981 : 11 et 14)]. У “драматургії дискурсу” (там само) дискурс не має ані форми діалогу, чи монологу. Він є монолітним і водночас розпорошеним. Від дискурсу та його структури залежить уся сценічна організація: це вже не лінґвістичний, вписаний в образ код, і не сценічне мовлення, а організатор будь-якої театральності. Як зазначав П.Гандке, “фіґура дискурсу визначає фіґуру руху”.