Монодрама

Англ.: monodrama; нім.: Monodrama; ісп.: monodrama; франц.: monodrame.

1. У звичному розумінні це п’єса з одним персонажем або принаймні з одним
актором (який виконує декілька ролей). П’єса вибудовується навколо однієї особи з
демонстрацією її внутрішніх мотивацій, суб’єктивних поглядів і сентиментів. Такий
твір з одним персонажем користувався успіхом у кінці XVIII ст. (“Піґмаліон” Руссо)
та на початку ХХ ст, зокрема, в течії експресіонізму.
2. На початку ХХ ст. монодрама стає жанром, де все зводиться до єдиного світобачення персонажа, навіть якщо він грає роль багатьох дійових осіб. Так, наприклад, Станіславський, запросивши Крейґа поставити “Гамлета”, рекомендує “дати зрозуміти публіці, що режисер розглядає твір з погляду Гамлета; що короля, королеву й придворних виведено на сцені не такими, якими вони були насправді, а такими, якими їх бачив Гамлет” (in D.Bablet “E.G.Craig”, 1962, p.175). Саме Євреїнову у праці “Вступ до монодрами” (“Introduction au monodrame”, 1909) і в монодрамі
“Лаштунки душі” вдалося утвердити цей жанр. Для нього це “різновид драматичної вистави, де світ навколо дійової особи зображено таким, яким вона його сприймає в кожен момент сценічного буття”. Завдяки показу навколишнього світу саме публіці належить стати партнером протаґоніста.
3. Різновид монодрами, у якій все зводиться до репрезентації внутрішнього
простору*, яка, за висловом Моріса Бобура в його праці “Образ” (“L’Image, 1894”),
утворена з “мозкової драми”, тобто “п’єси, де всі людські пристрасті, всі дії, всі елементи випливають із кризи ментальності”.
4. У сучасних поставах часто вдаються до вище згаданого погляду на дійсність
і драму з метою створення образу на основі внутрішнього світу персонажа, незважаючи на те, чи його дії будуть реальними (“Концерт на замовлення” Ф.-К. Креца, 1972), чи вони відбуватимуться тільки в його уяві (“Орландо” за В.Вулф в інсценізації Р.Вільсона, 1989, 1993).
Літ.: Evreinoff, 1930; Danan, 1995.