Жанет Вівʼє. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»
У мене було дві хвилини, щоб вирватися на волю.
Я не проковтнула зілля покори. Залишила на язиці, ковтнула пізніше — лише краплю. Достатньо, щоб здаватися слухняною. Воно було солодке, як брехня.
Я могла нас врятувати. Не тому, що була безстрашна, а тому, що він мене недооцінив. Залишив двері відчиненими, сам дав мені шанс. Думав, що все йде за його планом. Насправді — за моїм.
Він вважає, я не знаю, чому на дверній рамі викарбувані імена дівчат — його колишніх жертв. Думає, я зламаюсь. Як вони.
Але він забув: я більшість життя прожила в людському світі, де насильство — норма, а вижити — розкіш.
Він пішов у вбиральню без охорони, без амулета захисту.
Кров капала з моїх пальців, коли я роздирала мотузки. Я пам’ятала, як стара наставниця казала: — Коли все втрачено — знай силу в собі.
Я бачила, як сестра лежить у кутку, притиснувши до грудей ведмедика, якого я колись їй подарувала. Ніби вчепилася за рештки надії. Вона ще дихає, на щастя.
Я зняла зі стіни мотузку, перекинула через ручку й натягла на гачок — тепер двері не відчиняться зсередини. Він сам собі в’язень.
У мене було дві хвилини, щоб винести сестру з цієї клітки. І ще одна — щоб повернутись і навіки залишити його там, у темряві, сам на сам із зіллям, іменами на рамі… і тишею.
Він кликав мене «пташечкою».
А я — вилетіла.
Умови літературного конкурсу драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»
Усі учасники конкурсу:
https://md-eksperiment.org/category/konkursy/u-mene-bulo-2-khvylyny-shchob
