18-06-2023 Гашек Ярослав (Jaroslav Hašek) 33

Хто ж він, Швейк, - недоумкуватий симулянт чи хитромудрий іронік? (Аналіз мовних кліше героя)

Надія Баландіна

В іронії все повинно бути жартом, і все повинно бути всерйоз, все простодушно-відвертим і глибоко-удаваним.
Ф. Шлегель

У світовій літературі є автори, яким властива так звана «нелітературність», тобто невідповідність естетичної і філософської позиції канонам і нормам літературності. До таких, поряд з Шекспіром, Рабле, Сервантесом, відносять і Гашека. Образи, змальовані ними, одних привертають, інших відвертають. По суті, вони й сьогодні залишаються для багатьох загадкою. З виходом славнозвісного роману «Пригоди бравого вояка Швейка» було зрозуміло, що Ярослав Гашек піднісся вище усяких установлених догм, авторитарності й офіціозу, що, зрештою, не могло не призвести до конфлікту. Відомо, що боротьба за роман розпочалася вже після виходу перших зшитків, коли деякі книготорговці відмовлялися їх продавати у зв’язку з тим, що книга ображає естетичні почуття читачів і виявляє недостатню виховну і освітню роль. Звичайно, на фоні таких творів, як «На Західному фронті без змін» Ремарка, «Смерть героя» Олдінгтона, «Вогонь» Барбюса та «Прощай, зброє!» Хемінгуея, роман звучав парадоксально.

Чеський письменник Іван Ольбрахт з цього приводу писав: «Я прочитав декілька воєнних романів та й сам, зрештою, написав один. Але в жодному з них ницість, безглуздість і жорстокість війни не показано так виразно, як у Гашековій книзі. Усіх нас війна била києм по голові; коли ми писали, вона сиділа в нас за плечима і схиляла нам чола аж на папір, а якщо нам щастило випростатись, то хіба ціною напруження всієї волі і м’язів. Гашек не мав потреби перемагати в собі війну, долати її. Він стояв вище за неї від самого початку. Він сміявся з неї. Він уміє сміятися з неї й у загальному, і в подробицях, ніби вона — не більше ніж п’яний бешкет десь у жижковській корчмі. Безперечно, щоб уміти так дивитися на неї, треба мати в собі чималу дозу швейківства... та шмат геніального ідіотизму. Але слава тому, хто на це спромігся» (Цит. за: 5, с. 5-6).

У двадцяті роки книга завойовує світ, Швейк стає типом світової літератури, але Гашек і надалі залишається дуже одиноким і не схожим на представників офіційної літератури. Націоналістична критика вбачала у творі небезпеку падіння моралі, боєздатності чеського народу. Проводиться «просвітницька» робота через такі пояснення: «Швейк був принциповим «симулянтом», що ухилявся як від обов’язків перед державою, так і перед народом...» (Віктор Дик), «Гашек... створив Швейка, боягуза і блазня, що прикидається ідіотом, котрий з переможною посмішкою цинічної зверхності над австрійською армією виходить з війни, зберігши неушкодженою свою шкуру» (Арне Новак) (Цит. за: 7, с. 167, 178).

З цього приводу мимоволі виникає відчуття співзвучності останніх двох поглядів критиків і лікарів божевільні, де перебував Швейк на лікуванні. І перші, і другі «встановлюють» йому один і той же діагноз - «недоумкуватий симулянт». Чи не красномовним є такий збіг? В одній тональності звучить лицемірство лікарів й офіційної критики; остання ж особливо була обурена загрозою обрядності і церемоніальній нормативності літературної чеської мови, військовій честі, героїзму, що потенційно могло призвести до спотвореного уявлення про чеський національний характер. Цнотлива упередженість не дала можливості чеській консервативній критиці при-дивитися до твору пильніше, розкрити таємницю його всесвітньої популярності. її силами й окремими голосами в колах офіційного літературознавства був створений негативний стереотипний логічний ланцюжок Гашек — Швейк — швейкування — недоумкуватість — симулянтство, який «тінню Гамлета» з’являвся за будь-яким обговоренням твору, особливо коли йшлося про його етичну оцінку. Вона ж часто торкалася питання про образ Швейка як втілення національного характеру.

Однак, як слушно зазначає чеський дослідник творчості Гашека Радко Питлик, «вбачати у Швейкові однозначний соціологічний тип, символ способу мислення певного народу чи «середньоєвропейства» в цілому — є недорозуміння. Швейк не являється ні героєм, ні антигероем... Домінантне положення образу Швейка в романі не пов’язане і не може бути пов’язане з його характером, але з категоріями вищого порядку, що відносяться до ідейного замислу твору в цілому» [7, с. 131].

Поведінка головного персонажа зумовлена не психологічними особливостями національного характеру, а історичною і життєвою ситуацією. У часи габсбургської монархії Чехія була осередком багатьох протиріч, відчувала себе глибокою європейською провінцією. Чеський народ, що кілька століть жив у неволі, споконвіків не сприймав патетики офіційних ідеалів, усвідомлюючи своє єдине «право» бути гнобленим, зневаженим і гнаним на війну. І коли над його «дорогою батьківщиною нависли якісь там хмари», він своєрідно відреагував на «небезпеку». Зокрема якийсь учитель математики «вважав ідіотизмом стріляти в ворога і вбивати шрапнеллю та гранатами по той бік фронту таких самих учителів математики». Він сказав: «...не хочу, щоб мене ненавиділи за насильство», — і вкрав у одного поручника годинник; цей вчинок відкривав йому шлях до гарнізонної тюрми, а не на війну.

Будь-яка правда «маленької» людини була виключеною, з нею не рахувались, її зневажали; вона була допустимою лише в безневинній формі, наприклад, коли викликала сміх і не зазіхала на будь-яку серйозну роль у житті. Такою, власне, могла бути роль блазня, який на життя «за лаштунками» імперії міг реагувати лише у формі анекдотів та гумору. Проте ця, на перший погляд, не дуже приваблива роль була не тільки своєрідним оберегом в атмосфері приниження, страху і війни, а й могла приносити задоволення. Швейк не тільки викликає сміх, а й кепкує над супротивником і над самим собою. Але його сміх, гумор особливий: він побудований на іронії та самоіронії — явищі значно вищого порядку за звичайне блазнювання, хоча й пов’язаного з ним.

Іронічним вважають висловлювання, що має прихований зміст, протилежний тому, який висловлюється безпосередньо і складає його буквальне значення. На відміну від сатири, що не приховує свого критичного ставлення до когось чи до чогось, іронія — приховане глузування. Іронією ми завдячуємо насамперед мудрому Сократові. Платон характеризує іронію Сократа як формальне самоприниження людини заради пошуку істини, і в цьому приниженні закладений глибокий моральний зміст [6, с.250- 268]. «Чи не буде кращим для мене, достойний Евтифро- не, стати твоїм учнем...» (Евтифрон, 5 6) — звертається до самовпевненого жреця Сократ, приховуючи силу свого розуму за слабкістю своєї ролі. У своїх бесідах він завжди оперує дуже простими прикладами — ковалями, шевцями, ослами. Часом це дратувало співрозмовників: «Клянусь богами, невпинно, без угаву ти товчеш про кухарів і лікарів, про шевців і сукновалів — наче про них йдеться в нашій розмові» (Горгій, 491 а). Як Сократ не розкривається відразу перед хитромудрими диспутантами, так і Я. Гашек вустами Швейка не подає істинного розуміння ситуації, залишаючи за читачем право робити самостійні висновки. Таку, на перший погляд, незвичну паралель Сократ — Швейк підсилимо і портретною схожістю. Ось як характеризували Сократа його сучасники: ніс у нього був кирпатий, вираз обличчя тупий, норов простий, він не був здатним ні до якої державної служби, любив посміятися, поглузувати, приховуючи свою зневагу незвичну до всього, заради чого смертні так багато клопочуться, метушаться і воюють. Чи не нагадують ці риси портрет нашого «вояка»? Гадаємо, що не випадковою є й Гашекова паралель у тексті роману: «Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк, на якому лікар Грінштейн випробовував всі види тортур». І хоча недоречно зіставляти розумові якості цих особистостей, проте на захист Швейка зазначимо, що він — «маленька» людина — іронізує над речами не менш важливими, ніж великий Сократ. Швейкова іронія — типова для празьких простих любомудрів, грубих і суворих, вільних від романтичного бунту і пафосу; вона народжується сама собою, без прикладання будь-яких спеціальних зусиль.

В іронічній художній оповіді задіяні чотири постаті — письменник, Швейк, його співрозмовник і читач. Чи не найголовнішою рисою швейківської іронії є етикетна за формою ввічлива нещирість, причому її сигнал адресатом може бути почутим або пропущеним. Щоб адекватно розпізнати іронію, необхідне певне світобачення; іронія — це велич душі і благородство, які потрібно розгадати. Комізм ситуації полягає в тому, що іронію не бачать співрозмовники Швейка через свою обмеженість і самовдоволеність — але це їхня вина; проте, на жаль, її іноді не бачать і окремі читачі (і критики). (Така ситуація можлива з вини письменників, які непрофесійне подають сигнали іронії, бо ж відомо, що іронію з багатого відтінками усного мовлення не так-то просто виразити в тексті). Такий закид був би абсолютно несправедливим стосовно Гашека. Його письменницький талант дозволив представити іронію в усій повноті, але, щоб зрозуміти прихований іронічний смисл, потрібні уява, розуміння бажань, надій, страхів персонажів роману, бо більшість суджень, характеристик, означень, відношень не копіювання дійсності — їм притаманний глибинний підтекст, який потрібно прочитати. І цей новий смисл — власне швейківський — значно важливіший, аніж поверхневий, але й важчий для розуміння. Крім того, Гашек подбав і про сигнали формальні — насамперед, це описи виразу обличчя (зокрема погляду), інтонації (переважно ввічливої, люб’язної), повтори, паралелі.

Щоб зробити ці сигнали доступними, Гашек вдається до стереотипізації — створення схематичного стандартизованого образу, емоційно забарвленого, якому притаманний високий ступінь усталеності. Так, стереотипізація характеристики Швейка подана через вираз обличчя, поведінку і мовлення. Він постає «в сяєві власної простодушності», «з милою міною»; «добродушним голосом»; «ласкавою посмішкою», лагідним голосом і поглядом «невинного агнця», «невинної дитини»; «м’яких, скромних і ніжних очей»; при потребі він чемно кланяється і вміє виструнчитися як свічка. Красномовною є самохарактеристика: «Я дуже скромна людина і буду вдячний за все, що ви для мене зробите» — майже по-сократівськи іронічно сформульована фраза.

Все це складові гротескно-іронічної маски, прикриваючись якою, «маленька» людина уникає реальних «великих» подій і тому не може принести ні користі, ні зашкодити. Хіба ж блазень може претендувати на серйозну роль? Природний інстинкт примушує Швейка до псевдо- покори; і це є найрозумнішим, що можна зробити. Прості люди не бажають жертвувати своїм життям заради великодержавницьких інтересів. І йдеться тут не про побутове лицемірство, притаманне, скажімо, мольєрівському Тартюфу чи гоголівському Манілову або Чичикову, а про іронію, коли іронізуючий, сміючись і прислужуючись, приносить задоволення не стільки співрозмовнику, скільки собі.

У типізації образу чи не найголовнішу роль відіграє мовлення. Відомо, що поведінка ввічливості і покори неможлива без прагматичних формул — стандартних мовних реакцій у стереотипних ситуаціях спілкування, наприклад, подяки, вітання, прощання тощо. Швейк так чемно себе поводить, начебто знаходиться у вишуканому товаристві, а не серед офіцерів, лікарів, поліцейських і фельдкуратів, від яких тільки й чути, що «Ви симулянт!» або «коронований осел» чи «хитра бестія», «пройдисвіт», «ідіот», «паскудник», «мерзотник», «негідник» і т. ін. На цьому брутальному Тлі звучать слова, які покликані демонструвати галантну ввічливість, повагу до людини, тер-пимість. Швейкові вітання і прощання дуже чемні («Добрий вечір вам, панове, всім разом», «На добраніч, шановний пане», «Моє шанування, добродію»), звертання — зразкові (Пане старший лікарю, ласкава пані, пане фельдкурате, вельмишановний пане); а вибачення і подяки — вишукані («Дякую вам, панове», «Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду», «Хай вам Бог віддячить за все!», «Даруйте», «Пардон»). На контрасті мовної поведінки і побудований комізм ситуації. Здавалося б, Швейк не робить нічого оригінального, вживаючи стереотипні формули. У повсякденному житті ми їх практично не зауважуємо, оскільки внаслідок частого слововживання вони втратили свій первинний зміст, «свіжість» і перетворилися, за образним висловом Д.Е. Розенталя, в «стерті п’ятаки». За будь-яких інших обставин це дійсно була б лише система пустопорожніх фраз, але у Швейковому мовленні відбувається актуалізація їх смислу, а точніше, — переактуалізація, коли усталений етикетний вираз набуває нового звучання і здатний сказати більше, ніж це виражає пряме лексичне значення, примушує працювати думку й уяву, щоб читати між рядками та сприймати сигнали іронії. Іронія не зовнішня, а дуже важлива внутрішня форма висловлювання, і якби її не було, то така «ввічливість» не викликала б посмішку.

Швейкова «готовність» служити «найяснішому цісареві до останньої краплі крові» діє як руйнівна сила. Проголошуючи «Хай живе цісар Франц-Йосиф Перший!» чи «Ми цю війну виграємо!» (зовні це сприймається цілком пристойно), «бравий вояк» по суті приховує своє глузування над «властителями дум» і їхніми лозунгами. Плутяга-герой не тільки порушує принцип щирості (правдивості) спілкування, а й норми його ефективності: висловлюйся ясно, уникай багатозначності, говори стисло, будь послідовним. Однак це не його вина, його дії (вірніше, протидії) є природною реакцією на фальш і лицемірство.

Швейк пародійне принижує, дискредитує мілітаристські кліше й команди, армійський автоматизм. Відомо, що офіційне військове спілкування дуже стандартизоване і ґрунтується на субординації, найзагальніший смисл якої полягає в тому, щоб одним подавати команди, а іншим з готовністю їх виконувати і при цьому демонструвати покору. На той час в австрійській армії в директивній ситуації спілкування поширеною була формула контакту ich melde gehorsam (по-чеськи poslushe hiasim), найближчий український відповідник — «насмілюсь доповісти». Так-от Швейк маніпулює нею настільки часто і навмисне, що вона стає його своєрідною візитною карткою. Варто відзначити надзвичайну чутливість Я. Гашека до підбору мовного матеріалу. Мабуть, жодне інше висловлювання не змогло б так виразно, одним штрихом, представити зайняту «маленькою» людиною позицію самоприниження перед чужою народові владою, ореол сили і слави якої пильно оберігався «судами, поліцією, жандармерією і бандою продажних донощиків». Цілком слушно українські дослідники О. Паламарчук і Н. Зайченко відносять кліше до прецедентних висловлювань [З, с.418], тобто таких, які розповсюджені, відомі практично кожному носієві мови і даної культури, відомі настільки, що часто сприймаються від натяку, за одним виразним штрихом чи згадкою [4, с. 16].

Формулою демонструється також приховане протистояння простих чехів німецькій мові, яка в Австро-Угорщині виступала як мова офіційна, мова військових і поліційних установ, тому й асоціювалась як знаряддя приниження і репресій. Будучи калькою з німецької (melde gehorsam), чеське кліше poslushe» hiasim (буквально означає «з послухом доповідаю») утворювало формальну рамку чинопочитання, глибинна суть якої зводилась до самоприниження. На жаль, українські аналоги «насмілюсь доповісти» і «дозвольте доповісти», найоптимальніше підібрані перекладачем Степаном Мас- ляком, не дозволяють передати той ступінь приниження, послух, який притаманний формулам у чеській і німецькій мовах, оскільки українські формули включають сему «прийняття на себе відповідальності», що «не передбачено» в доведеній до абсурду австрійській субординації. Швейк, звісно, тим «послухом» зловживав. У тексті трапляються ситуації, де він вводить кліше в усі свої репліки і цим анітрохи не робить його надлишковим.

Вважається, що вагомість, цінність думки залежить від її оригінальності. Для з’ясування цих показників застосовується чисельна характеристика. Безкінечне повторення одних і тих же мовних одиниць призводить до втрати їхньої смислової цінності для адресата, тобто до банальності. Десь у проміжку між двома максимумами банальності й оригінальності знаходиться та точка, в якій висловлювання матиме максимальну цінність. Гашеку вдалося, незважаючи на досить часте вживання практично десемантизованого в австрійській армії кліше «насмілюсь доповісти», знайти цю точку і продемонструвати безглуздість мілітаристської фразеології. (Здається, що послух, по-німецьки Gehorsam, який, на думку А. Вежбицької, становить специфіку німецьких культурних норм поведінки, у повоєнні роки поступово почав виходити з ужитку в Німеччині, тоді як австрійці виявляють більшу схильність до збереження авторитарності [2, с. 687-688]).

Швейк, як прапорами, розмахує й іншими типовими для армії лозунгами «тримай рота на замку і служи», «порядок є порядок», «наказ є наказ» й показним гротеском підтримує «всесильність» воєнної дисципліни.

Так, у відповідь на висновок обер-лейтенанта Маковця: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить», Швейк з готовністю погоджується: «Хіба ж це неправда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни».

Карикатурні образи австрійських офіцерів теж подані через призму стереотипів мовленнєвої і немовленнєвої поведінки. Деякі їхні висловлювання стали гротесковими афоризмами: «Ви мене ще не знаєте! Але чекайте, ви мене тепер упізнаєте з поганого боку, я кожного примушу заплакати» (поручник Дуб), «Криміналістика ґрунтується на вмінні бути хитрим і привітним» (вахмістр Фландерка), «Не викликайте паніки. Бо паніка у воєнний час — справа погана» (сержант), «Тільки не бігти поперед батька в пекло. Все з часом з’ясується» (фельдфебель Ванек), «Я, гіпсові голови, фельдкурат Отто Кац» (Отто Кац).

Образи офіцерів, носіїв класового, національного і соціального поневолення, представляли офіційну Австро-Угорщину, інше життя, де «здебільшого зникала всяка логіка, а перемагав, душив, обовдурював, пирскав, сміявся, загрожував, убивав і не прощав», життя жонглерів законів, жерців мертвої букви закону, пожирачів обвинувачених, тигрів австрійських джунглів, «які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа». Це інше життя, фальші і лжепатріотизму, контрастувало зі світом «маленьких» людей, яких гнали на фронт. Вони жили по той бік офіційного світу і вперто не сприймали його. Це був подвійний світ: «героїв» і «симулянтів», у якому герої фальшиві, а симулянти удавані. Це був світ офіційної серйозності і світ іронії, сміху, блазнювання. Без розуміння цих двох світів художній замисел твору не може бути зрозумілим, а відтак і роль Швейка в ньому. Гашек через стереотипізацію допомагає побачити різницю між обома полюсами, причепивши на них стандартні ярлики «команди» і «послуху», з’ясувати вплив соціальних факторів, які впливали на формування стереотипів, і зрозуміти функції стереотипів у детермінації поведінки двох «світів».

Як зазначає М.М. Бахтін, офіційній культурі й літературі притаманні передусім серйозність тону, а оцінці війни — такі провідні категорії, як гріх, страждання тощо. Серйозність узгоджується з насиллям, заборонами, обмеженнями. Серйозність стверджувалась як єдино можлива форма вираження істини, усього суттєвого, визначного і важливого. Страх, благоговіння, покірність — ось головні відтінки серйозності [1, с. 104]. Гашек звільнився від важких пут серйозності, що уособлювала «вічне, непохитне, абсолютне, незмінне» і протиставив їй світ гумору й іронії — ознак висоти духу, що, очищуючись сміхом, споглядає ярмарок абсурду. Він довів, що і через неофіційні засоби можна знайти істину.

Все згадане вище дозволяє знову повернутися до думок про етичний бік проблеми художнього замислу, зокрема до такого аспекту, як відтворення національного характеру. Іван Ольбрахт вбачав у Швейкові вираження рис національного характеру, але тільки коли йдеться про іронічне ставлення до державних авторитетів і до війни (Цит. за: 7, с. 165). Про це, на жаль, критика часто забуває і шукає національний тип там, де його немає. Є дослідники, які сприймають образ ширше, зокрема Макс Брод вважає його втіленням християнського страждання і національного духу слов’янства (Там само). Та все ж точнішою, мабуть, буде думка про те, що гіперболізований образ Швейка є уособленням не лише характеристик певного часу і його соціологічного феномена, а передусім — іронічного ставлення до абсурдних рис дійсності взагалі і зокрема до такого її бридкого явища, як війна. Нетипово серйозно в одному з найіронічніших розділів роману — «Швейк з фельдкуратом їдуть правити польову месу» — звучать рядки: «В усій Європі люди йшли, наче худоба на бойню, куди їх вели не тільки різники-імператори, королі, президенти та інші можновладці й полководці, але і священики всіх релігій, які благословляли їх і примушували давати брехливу присягу «на землі, в повітрі, на морі» тощо». Не дивно, що за часів активізації фашизму в Європі ідейний зміст роману знову відродився, тому й книга потрапила у вогнище.

А якщо вже говорити про етичний бік проблеми, який так полюбляють критики, і аналізувати такі категорії, як патріотизм, героїзм, то варто насамперед, мабуть, пам’ятати, що, навіть бажаючи здійснити подвиг, людина не має жодних моральних прав вимагати такого ж бажання від інших. Ніхто з нас не хотів би стати засобом реалізації бажань інших. Не випадково третє пояснення категоричного імперативу І. Канта суворо забороняє сприймати і використовувати людей як засіб для досягнення своїх (навіть самих високих і суспільне значимих) цілей. Людина не може в принципі розглядатися як інструмент для соціальної діяльності, вона сама є всесвітом (нехай зовсім маленьким) зі своїми бажаннями, які не менш цінні, ніж усі інші. Результат, побудований на маніпуляції людьми, перетворюється на замок з піску, що рано чи пізно буде зруйнований. Власне, так і сталося з монархією Габсбургів, яка так вперто будувала свою могутність, воюючи не тільки з іншими народами, а й зі своїм власним. Гашек не плаче над несправедливістю світу і не сподівається на її покарання, а очищає його через іронічний сміх — і в цьому його життєдайна сила.

Література:

Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и ренессанса. — 2-е изд. — М.: Художественная литература, 1990. — 543 с.
Вежбицкая Анна. Семантические универсалии и описание языков. — М.: Языки русской культуры, 1999. — 780 с.
Зайченко Неоніла, Паламарчук Ольга. Функціонування мовних знаків культури в художньому тексті як лінгводидактична проблема // Матеріали міжнародної славістичної конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича. — Том І. — Львів, Літопис. 1998. — С. 415- 420.
Караулов Ю.Н. О русском языке зарубежья // Вопросы языкознания. — 1992. — № 6. — С. 16.
Кочур Г.П. Ярослав Гашек та його роман // Ярослав Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка. — К.: Дніпро, 1990. — С. 5-14.
Платон. Диалоги. — М.: Мысль, 1986. — 607 с.
Пытлик Радко. Швейк завоёвывает мир. — М.: Книга, 1983. — 238 с.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – № 7. – С. 34-37.

Біографія

Твори

Критика