«Лютніст» Караваджо - велике полотно, шедевр, і водночас – важлива частина історії світового живопису. Картина, про яку можна довго говорити.
Таємниця «Лютніста»
Отже, що ми бачимо на цьому полотні? Юнака (чи дівчину?) із лютнею. На лютні помітна подряпина - символ нещасливої любові, або любовних переживань. Ми бачимо і ноти – з басовою партією відомого мадригала. До речі, завдяки цим нотам, зрештою, розібралися, що на картині зображений саме юнак: справа в тому, що деякий час полотно називалося «Лютністка». Бо в епоху Караваджо, у XVI столітті зображення чоловіків і жінок не особливо відрізнялися. Це час, коли було прийнято слухати спів кастратів – ось чому на картині образ юнака майже не відрізнявся від образу дівчини. Але якщо художник змалював ноти з чоловічою партією, то й на полотні – чоловік і, певне, він співає.
…Так хто ж зображений на картині? Може, Маріо Мінітті, який вразив Караваджо гордовитою поставою та красою? Коли вони зустрілися, Маріо виповнилося шістнадцять, і він був одержимий пристрасним бажанням стати художником. Караваджо взяв його до себе в помічники і, за чутками, був із ним нерозлучний. Зрозуміло, зрештою вони посварилися і розлучилися - занадто гарячий, нестриманий і ревнивий був майстер. Однак щасливі миті не забуваються, і, якщо придивитись до картини, то на партитурі можна прочитати напис: «Ви знаєте, що я люблю Вас, Ви знаєте, що я любив Вас».
Мине багато років, і Маріо – благополучний, щасливо одружений, успішний художник, врятує свого колишнього вчителя життя: прихистить його у своєму домі на Сицилії, вбереже від переслідувань.
А може, юнак на портреті – знаменитий іспанський кастрат Педро Монтойя? Він виступав із хором Сікстинської капели та зачарував Караваджо своїм мистецтвом. Його голос мав чудову владу над серцями: викликаючи сльози, він одночасно нагадував про радість. Караваджо любив малювати його важкий хтивий образ, розмовляти з ним про музику та поезію і співати разом з ним мадригали: «Я люблю Вас і мовчу, хотів би я без слів Вам бути зрозумілим».
В одну й ту саму річку
… «Лютніст» був написаний приблизно 1595 року на замовлення покровителя Караваджо, кардинала Дель Монте. Побачивши «Лютніста», друг кардинала, Джустініані, багатий банкір та тонкий поціновувач музики, буквально закохався у портрет. Він, правда, думав, що то дівчина, і, перейнявшись її красою, вмовив кардинала продати йому картину. Караваджо, побачивши, що кардинал нудьгує без «Лютніста», намалював нового, але замість вази з квітами – клітку із щигликом, дерев'яну скрипку та кімвал.
Однак повторити нічого не можна, почуття, з яким писалася картина, вже втрачені, вони не повертаються – залишається лише головна мелодія.
Цей інший варіант «Лютніста», написаний пізніше, зберігається в музеї Метрополітен. На картині зображено одного із знаменитих співаків-кастратів. Юнак грає на лютні, а поруч лежить скрипка, ніби чекає ще на когось. Треба сказати, що варіант «Лютніста», що знаходиться в Метрополітені, де зображено кілька музичних інструментів, значно гірший за перший варіант картини.
На картині «Лютніст», окрім музичних інструментів, – ще й унікальний натюрморт із фруктів та квітів. Вони потихеньку в'януть, і, за голландською традицією, це нагадування про те, що все в світі тлінно, краса не вічна і життя минуще ... Сам Караваджо говорив, що, зображуючи квіти і фрукти, він вкладає стільки ж праці та натхнення, скільки вкладає в зображення людських осіб та фігур.
Читаємо картину
Все в цій картині - загадка, і якщо відгадаєш її, багато стане зрозумілим. Скажімо, що таке лютня? Виявляється, емблема коханців. Поруч із лютністом – ваза з квітами, яка також багато про що говорить: шість квітів – шість загадок, кожен – особливий знак і нагадування.
Димчастий ірис - символ Христа, що оберігає від смерті та забуття.
Жасмин – кохання, якому не страшні жодні заборони.
Розмарин (морська роса) зміцнює кохання та зберігає відданість.
Дамаська троянда – символ мовчання та сором'язливого кохання.
Ромашка допомагає всім, хто просить допомоги.
Поруч із квітами – плоди.
Груші – символ довговічності та міцної дружби.
Огірок нагадує про рух та енергію.
Фіги – символ просвітлення (але й символ заборони).
Капуста - засіб проти нестримності і натяк на те, що хтось із ваших друзів лукавить, хитрує з вами і щось приховує.
Хто розуміє, той знає: побачити уві сні того, хто грає на лютні – добрий знак, чекайте радісних звісток від старих друзів.
Не співай мені, лютнє, я прошу, не треба,
Не співай про те, до чого летять мрії.
Парфуми «Караваджо»
…Якось провели музейний експеримент «Аромати картини Караваджо». Італійський парфумер запропонував галерею запахів: перед картиною виставили чащі з запахами квітів та фруктів, зображених на полотні. А в останній колбі всі запахи змішали. І в результаті вийшли парфуми від Караваджо, їх навіть випустили у продаж: терпкий пряний запах, що відбиває епоху XVI століття.
Взагалі, унікальність мистецтва – поняття відносне, бо всі гарні картини художники не раз повторювали. Наприклад, "Покаяна Магдалина" або "Данає" Тіціана.
Тим часом за життя Караваджо його роботами так не захоплювалися як сьогодні. Цей казус нерозуміння, що поряд геній, недооціненості, супроводжував багатьох художників, інших – все життя. Це стосується і скульпторів: наприклад, широко відомий італієць Канова ще недавно вважався нудним, але років сто тому – великим.
Геніальне чудовисько зі шпагою
«Геніальне чудовисько, яке не знає правил, – говорили про Караваджо, – він прийшов, щоб зруйнувати живопис».
Критики обурювалися: «Чим накажете захоплюватись? Картини його наповнюють люди товсті та вульгарні, з порочними, опухлими від пияцтва обличчями». Сучасники згадували про Караваджо: «Його недолік полягав у тому, що він не приділяв постійної уваги роботі у майстерні. Попрацював пару тижнів – і вдавався до місячного ледарства, розгулюючи зі шпагою на боці та ножем за спиною, переходячи з одного грального закладу до іншого. Тож ходити з ним було край небезпечно».
«Мені доводилося зустріти одного митця. Його звали Караваджо, – писав інший сучасник, – людина неотесана, з грубими манерами, вічно одягнена в якесь неприємне лахміття. Але, малюючи вуличних хлопчаків, жалюгідних волоцюг, він виглядав цілком щасливою людиною».
Сам Караваджо говорив: "Головне для мене - не робити на полотні жодного мазка, не підказаного життям і природою". Мине багато років, і про Караваджо скажуть: «Це просте і справді нове мистецтво».
Промінь світла у темному царстві
…«Лютніст» – рання картина художника, і тому вона сильно відрізняється від нього ж, пізнішого, де багато крові та драматизму. Тут драматизм тільки починається, адже Караваджо - це те саме світло, яке потім перетвориться на світло Рембрандта. Світло, спрямоване на ніжне молоде обличчя лютніста, що перетворюється на… музику, яка «звучить» з полотна.
Світло. Його дивовижні, таємничі можливості приваблювали Караваджо-художника. Він провів багато часу в бесідах з Галілеєм, який вигадав телескоп, і з Джакомо делла Порта, автором чудової книги «Природна магія», що досліджував оптику. Наслідуючи пораді вчених друзів, художник почав боротися з темрявою. Працюючи в темній кімнаті, він, мов кішка, поступово привчив свої очі розрізняти в темряві постаті і навіть найдрібніші предмети. Тепер він, пробувши багато годин у темряві, бачить, як вони проступають із мороку та царства тіней.
«Один єдиний промінь світла може творити чудеса, – казав Караваджо. – Промінь світла, який долає опір сутінок – що може бути привабливішим?».
Справді це так, якщо судити з його живопису з його чарівною світлотінню, з його таємничим новаторським світлом.
Є ще, щоправда, у живописі, крім світла, і звук. Виявляється, не всі музичні інструменти звучать на полотні. Якось Пол Маккартні показував на прикладі сучасного мистецтва інструменти, які зображені на картинах, взявши для прикладу Пікассо. Так от, у Пікассо вони не звучали. Загадка – чому вони не звучать, не грають у Пікассо, і грають та звучать у Караваджо?
Під покровом муз
…Кардинал Франческо дель Монте був досвідченим царедворцем, хитруном, витонченим поціновувачем прекрасного та розумницею. На той час, коли він захопився живописом Караваджо, йому було за сорок, він був гарний, багатий і щасливий. Власник вишуканого смаку, поліглот та меломан – він і сам грав на гітарі, клавесині та лютні. Збирав рідкісні музичні інструменти та книги. Стіни його розкішного палацу прикрашали картини Тіціана, Леонардо та Брейгеля. У цей чудовий палац кардинал запросив Караваджо – жити та працювати. Єдина його умова була така: у палаці не повинно бути жодних жінок.
…Що й казати, кардинал не відрізнявся скромністю та благочестивою поведінкою. Часто влаштовував бенкети, де танцювали юнаки в жіночих сукнях, але прославився він не тільки витонченою розпустою – окрім женоподібних юнаків кардинал щиро любив інтелектуалів, високо цінуючи тонкі розмови. На його бенкетах, окрім танцюючих юнаків і, очевидно, вишуканої кухні, завжди знаходилося місце і розумним розмовам. Говорили про все на світі: політику, археологію, точні науки і мистецтва. Сюди часто заходив і Вінченцо Галілей, віртуозний скрипаль, батько великого Галілео, що прославився на весь світ. Він часто сперечався з Караваджо: "Живопис має справу з бездушними фарбами, а музика породжує живі звуки і через них передає почуття".
Караваджо заперечував: «Музика – молодша сестра живопису, вона помирає і зникає, як мелодія, написана вами». Художника підтримував син Вінченцо, Галілео Галілей, який колись мріяв стати музикантом і художником (як відомо, він вибрав інший шлях - перемогло бажання осягати таємниці світобудови). До речі, саме Галілео вважав, що "Лютніст", можливо, виклик Караваджо музикантам. Він і написав мадригал «Живопис, який звучить». «Музика, – казав Караваджо, – допомагає народитися віршам, а вірші народжують музику».
Син епохи
Караваджо прожив, як тепер кажуть, «яскраве» життя – аж до того, що неодноразово звинувачувався у вбивстві. Сучасники атестують його як людину грубу, необтесану, незговірливу, дуелянта і забіяку. За чутками, він якось поранив кинджалом людину, яка невтішно відгукнулася про його картину, не раз потрапляв до в'язниці, звідки благополучно втікав, його нескінченним бійкам (іноді зі смертельним наслідком), дуелям, сваркам, скандалам нема числа. Довгий час вважалося, що його було вбито – причому незадовго до свого помилування (сидів за черговий «дрібний» злочин, але його постійно прощали, брали на поруки за неабиякий талант), проте новітні дослідження (радіовуглецевий аналіз скелета) показали, що він помер від хвороби. На той час йому було всього тридцять вісім.
Цікаво інше - що цей, загалом, цинік, забіяка і, можливо, вбивця, так глибоко проникнув не тільки в таємницю живопису, ставши новатором, чиє мистецтво й досі не старіє, а й – у біблійних сюжетах своїх картин – у метафізику Христа та християнства. Величезні полотна, написані ним 400 років тому, досі змушують здригатися відвідувачів виставки – і не лише через неперевершену, віртуозну майстерність, у тому числі й композиційну, а й завдяки тому глибокому почуттю, яким надихалася ця непомірна людина.
