Наталія Шевель. Не судилось
Історія з життя
Селом пронеслася новина: Володимир, що жив колись на хуторi, повернувся. Даринi мов пiдступною змiючкою думки не давали спокою, вертiлись навколо згадкою.
- Все-таки повернувся майже через тридцять весен, – роздумувала вголос, але вiд того не ставало їй легше.
Снувалися, мов набридлива павутина, спогади. Та краще й не згадувати. Жiнка вiдганяла їх, непотрiбних, що нiби чорною хмарою насувались, щоб зiйти рясним весняним дощем i скропити спраглу землю. Її стражденну душу нiчим не втiшити. Розумiла, вкотре таки переконувала себе:
- Нiчого не змiнити. Нiщо не повертається назад. Не судилося нам тодi бути разом. Не змогли тодi зрозумiти одне одного. Якi можуть бути сказанi потрiбнi слова, якщо нiяк не могли вони, двоє молодих людей, дiйти згоди.
Прихованi почуття тодi не мережились чiтким вiзерунком, а снувались павутиною, що так швидко обiрвалась…
Здавалось, кращої пари треба було ще пошукати. Обоє чорнявi, високого зросту ( правда, Даринка трiшки нижча), стрункi. От тiльки в неї карi очi, а в нього часом незрозумiлi – мiнливi: то карi, то зеленуватi. Нiщо не могло зупинити кохання. Так тодi здавалось. Тiльки от гордовитi були. Тiльки-но деякi суперечки мiж ними, дивись, Володимир з iншою, а Дарина з iншим. Були майже поруч одне з одним, але роздiляла їх вагома вiдстань недовiри. Iнколи роздiляли їх лише постатi людей та розлогi крислатi тiнi дерев. Тiльки пiдiйти одне до одного не смiли. Заважала неабияка гордiсть. Згадує тепер немолода жiнка, як тодi було бути з iншим. Стояти поруч, розмовляти, танцювати, навiть, цiлуватися, а очима водити за ним лише одним. Саме iм’я наказувало дарувати їй любов. Певна рiч, не Володимиру. Та iнакше не могла. Не могла бути покинутою та ображеною. Незрозумiло їй i через скiльки лiт: чи кохала насправдi, хто любив її?
Скiльки мiж ними було недоговорено слiв, не сказано головного, що так хотiлось почути. Мiж ними не було лише одного – порозумiння, яке так багато важить на терезах любовi й ненависті для двох закоханих сердець. Воно було тодi так потрiбне. Вiн, на жаль, не вмiв вислухати, зрозумiти. Йому не можна було договорити, домовитись – перебивав, перечив на словi. От тiльки красень був, то i не смiла йому перечити. Та чи щаслива була? Кохана, жадана? Лишенько, як iй заздрили дiвчата. Згадати страшно… Цiлковитою несподiванкою i поговором на все село стало те, що Володимир виїхав з хутора. Люди говорили, що одружився. Але нiхто ж нареченої не бачив. Дарина не запитувала нi в його брата, анi в сестри про зникнення хлопця. I от на тобi новина: вiн повернувся…
Жiнка жила одна. Син з сiм’єю оселився в iншому будинку. Хлопчик рано лишився без батька. Бiльше нiкого Дарина i не шукала. Тепло свого серця дарувала сину. Недовгим було її заміжжя. Про Володимира довго не згадувала. Коли син одружився, то чомусь почала уявляти зустрiч, не передбачала, а чомусь знала, що це неминуче. Не вiрила, що вiн може бути сам, що може назавжди повернутися невiдомо звiдки.
Дарина вийшла у весняний сад. Вiн, нiжно бiлий, полум’ям сипонув у душу. рiзко вдарив в очi. Нагадав, що немає вороття. Незабаром облетить цвiт так, як вiдлетiла колись її любов. Непомiтно пiдкрався вечiр. Повiяло прохолодою. Сутiнки. У вiкно заглядав кущ бузку.шо от-от мав розквiтнути. Щось таємниче шелестiв своїм вiттям. Раптом тихенько хтось постукав. Жiнка глянула, впiзнала знайому постать i ледь не зомлiла. Дiйсно, на неї через вiкно дивився Володимир. Його вона впiзнала i в темрявi.
-Можна зайти, - тихо попрохав.
Дарина відповіла:
-Заходь, коли прийшов.
Володимир переступив поріг будинку. Глянула – i зрозумiла: нiби мiж ними й не було розлуки. Це, можливо, час зупинився. Та зовсiм нi. Це вони стали розумнiшими, почали сприймати життя по-iншому.
Того вечора жiнка багато наслухалась від Володимира.
Він говорив:
-Ти - моє перше кохання, яке не зникає, не стирається з пам'ятi, хоч i гони його - проростає через iншi почуття.
Дарина уважно слухала, а серед очима пливла тепер на сизуватих хмарах її молодість.
Тремтливо пояснював:
- Тiльки тебе, Даринко, все життя любив, хоча були й iншi. Сiмейне життя не склалося. Повсюду уявляв тiльки тебе.
Жiнка стримано посмiхнулась і сказала:
-Це правда всього життя. Тiльки, на превеликий жаль, запiзнiла. Чоловiк продовжував говорити:
- Більше не можу втаїти в собi почуття. Вони гнали їхати. Тому й повернувся на батькiвщину, щоб хоч зараз бути разом.
Жінка нічого не сказала, хоча знала відповідь.
Довго того теплого вечора, весняного, наповненого пахощами цвiту, говорив чоловiк, навiюючи спогади. Адже разом були рокiв з три, не одну ось таку весну зустрiчали разом та й познайомились цiєї прекрасної пори. Дарина подумала і сказала: - То й повернувся навеснi, коли все зароджується i квiтне. Останнiми словами Володимира були:
-Не можу бiльше витримати довголiтньої пастки, яка переслiдує мене.
Мовляв, коли вважав, що вирвався з тенет невiдомостi, виявилося, що помилився тодi на все життя. Не було спокою нi вдень, нi вночi. Розлука була гнiтючою, а з роками – зовсiм нестерпною. Чоловiк був впевнений, що саме тепер потрiбен Даринi. Видно, дiзнався. що декiлька рокiв проживає сама. Але непохитна жiнка була iншої думки: вона чекала освiдчення, прийняття рiшення вiд тодi коханого багато весен тому. Вона жила передчуттям щастя, бажанням зустрiчей, прагнула спiльного майбутнього саме з цiєю людиною. А вiн розтоптав усi мрiї. Все сталося несподiвано, можна сказати, таемниче: нi пояснень. нi прохань, нi обіцянок.. Є лише одне слово - втеча. А життя не пробачає помилок. Зрозумiло.що вiд себе не втечеш. Що тодi коїлося в її душi, вiн нiколи не дiзнається, як i про те, що проминула не одна весна, поки нове почуття заполонило її зраджене серце. Але чи забулося перше кохання? Це вiдомо тiльки їй. Нi з ким вона про це не говорила.
Життя прожито. Багато побачено i зрозумiло. Пробачено, можливо, не все. Ясна рiч, сьогоднi їй нi любов Володимира. нi цi освiдчення зовсiм нi до чого. Їй потрiбнi вони були зовсiм юнiй. Що ж тодi, на жаль, не судилося.
