Наталія Шевель. Завадила війна

Історія з життя

Відходить весна за небокрай. Весна чекання і страждань. Збирає ще нерозтрачене тепло. Україна у страшній вуалі. Агафія постаттю невидимою  спинилася у вікні. Вдивляється у сад, що щедро відцвів, а поміж дерев бачить Оксентія - своє запізніле кохання. І здається кличуть одне одного:

• Оксентію любий, де ти?
• Гафійко кохана… 

 Його ніжне серце виплекане  лісами й полями, чистими водами ставків. Як тільки він любив річку, сад, ліс навесні.  Дихав на повні груди, набирався сили від землі. Звичайний, скромний трудівник з мозолями на руках, почорнілим від сонця обличчям. Для нього праця була відрадою. Аж поки її не  знівечила війна. Стала тінню у горі людському. 

Не тільки любов судилася двом, але й розлука, яка була важкою. 

      Агафія добре знає, що таке самотність. Донька виросла. Перший шлюб був коротким і невдалим. Потім був той, кому так вона подобалася, але від неї не було взаємності. Познайомилася ще з одним чоловіком. Спільні погляди, інтереси. Переїхала жити до нього в інше село. Спочатку все було добре. Він був розлучений. Його доросла донька прийняла Агафію. Але так сталося, що чоловік після декількох років спільного життя, знайшов іншу. Пішов з хати. Агафія так і залишилася проживати в чужому домі. Приїздили доньки. Турбувалася про онуків. Жила самотньо. . А тут - з'явився він. Можна сказати, зустрілися дві самотності. Вскрізь: і в радощах, і в горі – разом. Ніби доповнювали одне одного. Тож декілька років жили разом, у цивільному шлюбі. Спочатку там, у чужому селі, а тоді повернулися в хату Агафії. Яким тільки господарем був Оксентій.

Першим ділом сказав:

• Треба будинку дати лад.

Агпфія погоджувалася, тільки й говорила:

-Так. 

Добре знала, що треба дбайливі чоловічі руки .Давня хатина після його дбайлмвих рук ніби ожила. Наче чекала такого хазяйновитого чоловіка. . Ошатним стало подвір'я. З' явився сад. Чоловік був гарним господарем і раніше. Жив з жінкою, виростив її двох доньок як рідних. А потім після багатьох років щось не склалося. Оксентій став жити окремо. Невдовзі дружина померла. 

Тож коли зустрів Агафію, зрозумів, що назавжди. Їхньому щастю завадила війна. Над усе прагнув захищати Україну. Часто повторював:

• Не можу бути вдома, коли інші захищають країну.  Бачу себе тільки воїном. 

Агафія підтримувала його вибір. 

Він не міг стояти осторонь. Після навчань вже немолодий чоловік пішов  воювати. Його бажанням було зареєстрували шлюб. Не раз говорив, що Агафії любов і підтримка додає йому сил і впевненості. Там, на війні, у вирі пекла зустрівся з сином від першого шлюбу, з яким не спілкувався  багато років.  Був направлений воювати саме в ту військову частину, де був його син. Чи то випадковість, чи збіг обставин? Невідомо? Агафія часто думає:

-Чому так? Видно, батьку все-таки треба було перед загибеллю побачити свою кровинку…

     Після повернення з одного з чергових завдань у Оксентія не витримало серце. Побратими намагалися врятувати, але смерть виявилася сильнішою. 

      Агафія знайшла просвіток від думок у вікні. Так і стоїть не один день тінню в своєму горі, у сизому вікні. Роздивляється серцем неозорим. Шукає сліди, але так і не знаходить.  Дивиться в сад майбутнього. Але вже без його господаря. Оксентій  з усіх пір року найбільше любив весну, коли природа оживає і потребує догляду дбайливих рук. А тепер відходить весна. Обпалена, не відвойована. Що ж тепер дні для Агафії стали зовсім інші. Сумує поряд з жінкою і сад. Оксентій так любив його  доглядати, а ще сіяти, садити, вирощувати. Мав хист і до будівельних робіт.  З початку попередньої весни питав ніби сам себе: 

-Скільки ще буде лиха війна? 

Агафія не знала відповіді. 

    Жили в надії про припинення війни. Хоч якось відволіктися ( хоча ніяк не виходило) разом доглядали за майбутнім урожаєм. Це було минулої війни, а теперішньої його не стало. Один вирішальний  день змінив  життя. Тоді  Агафія  жила тільки надією і чеканням. Весна  не виявилася відвойованою, а стала непередбачуваною і трагічною. Якраз перед Великоднем сталося непоправне, що назавжди змінило  життя Агафії. Не стало  Оксентія - її підтримки й надії. Його улюблена пора року принесла горе, невимовний біль і страждання. Жінка запитувала в сльозах весну: «Чому так?» У відповідь – тиша. Весна вічної розлуки, весна з багатьма запитаннями. На жаль, без відповіді…

    У вікні стояла печаль. Дивлячись тривогами благань у сад життя. Німими шибками виглядала вічна  розлука, тепер вже без ніяких надій і сподівань. 

        Коротким був  шлях Оксентія, як  воїна, і недовгим – земний, але, зрозуміло, що до останнього подиху  боронив би рідну землю, скільки у його грудях билося б серце. На жаль, серце не витримало наруги над Україною і людьми. 

   Весна вслала квітами, принесеними вдячними односельцями вулиці, коли кортеж з тілом воїна в’їхав у село. І так на узбіччях доріг, вулиць, коли  прямувала похоронна процесія. Зустрічали героя. Жовто-білі нарциси, ще не зовсім розквітлі тюльпани і лілії супроводжували Оксентія, який так любив життя, людей і весну. І звичайно жовто-блакитний стяг – як невіддільність любові до України. Квіти в сльозах пахнуть болем, розбитої  горем землі. Квіти війни - одвічна скорбота. Як жити, коли найкращі сини і доньки України йдуть у засвіти. Героям – вічна пам’ять і вдячність. Такими людьми, які віддано люблять рідний край, споконвіку славна українська земля. Оксентій, як  патрiот, не лише своєї маленької батькiвщини, а й всієї  Украiни проніс тільки властивий справжній людині свiт людяності, любовi, гордості за країну в дні війни. Ніхто ніколи не дізнається його думок і почуттів у найтаємніші і найвідповідальніші хвилини. Агафія впевнена лише в  одному: загинув з думками про Україну. 

       Схиляємось перед силою духу живих і мертвих, і стаємо причетними до щоденного подвигу наших героїв.