Наталія Шевель. Дорога додому
Невелика хатина майже в центрi села. Знайомi шляхи-дороги, якими ходила до рiднi. Село розкинулося навкруги не на один кiлометр. Скiльки дорiг нею сходжено? Без цiєї згадки Ольга i дня не може прожити. Хоча i мешкає з молодих лiт у мiстi, добре знає скарбничку свого родоводу, яку свято зберiгає у своiй памятi. Кожного року поспiшає до рiдного села, щоб вшанувати пам’ять рiдних: батька, матерi, брата. Добре, що син машиною привезе. Ледве ступає у вiсiмдесят, майже незряча. Все-таки йде стежинами-дорогами, такими знайомими з дитинства. Бабуся впiзнає кожен знайомий куток, найближчий, що притулився до вулицi дитинства, й вiддалений, що був для неї далекою мандрiвкою, подоланням чогось недосяжного. Вiдчуває i оповiдає про крутi стежки, яри, долини, болiтця, нiби вoна й зараз там ступає. Хоча вiд них за стiльки лiт i слiду не лишилося. З'явилась, натомiсть, асфальтована дорога.
Часто думками навiдується на вулицю, де так швидко промайнуло дитинство. Не таке, уточнює, i безтурботне. Мати часто повторювала, що вчора не наздонеш, а вiд завтра не втечеш. Так багато дорiг роду, особливо по материнiй лiнii. Жаль тiльки, що далеко проживають. Батькової рiднi також багато. I сьогоднi Ольга твердить, що не можна забувати свого родоводу, не цiкавитися ним. Часто повторює: «Рiдний край – то святе мiсце на землi».
Мати з багатодітної родини. У п'ять років залишилася сиротою. Забрав її лісник до своєї сім'ї, що проживала в лісі. Згодом переїхали жити до села. Мала ще двох братів і сестер. На щастя, не розгубилися. От тільки найменшенька померла. Старші діти залишилися в селі. Пізніше брат з сестрою виїхали на північ. Як добре, що Ольга могла спілкуватися з ними, а пізніше - і з їхніми дітьми. Не раз відвідували в селі сестру Ганну, а пізніше, як не стало матері, і племінницю. З щемом у серці розповідає про материного брата, який ще до війни виїхав з України, але знайшов вічний спокій у рідному селі. І так буває. Їх, полонених, гнали через село, де він народився і проживав в юності, проходив вулицею, неподалік братового двору. Так, він упізнав. Тож хотів Михайло врятуватися від полону, та, на жаль, не встиг. Хвіртка була замкнута. Кулеметна черга наздогнала його. Так і залишився біля хвіртки брата. Де та далека північ. Ось такий збіг обставин з одним ключовим словом - війна. Звісно, цю історію почула від матері, бо коли почалася війна, їй було лише два роки. Жили в селі в прадідовій хаті. Це батька дід. Подвір'я було широке, тож батько збудував хату старшому сину, а меншого залишив у своїй хатині. Хлопці були одружені. Тож Ольга жила з батьками, дідом, бабусею, дядьковою родиною дружно. Так би мовити, в будні працювали, неділю і свята шанували. Затьмарила життя війна. Батько і брат, ні на мить не роздумуючи, пішли захищати рідний край. Повернулися. Брату далось взнаки нашестя воєнних буднів, пізніше - застуда. Відійшов у вічність у тридцять три. Правда, одружився. Лишилося двоє малолітніх дітей. Ольга і про них дбала, намагалась допомогти невістці. Прагнула родичатися. От тільки та не надто приймала рідню. ..
Було багато рідні по батьковій лінії. Тож, живучи в місті, приїздила до батьків, допомагала... і поспішала рідню відвідати. Приходила швиденько з словами:
- Здоровенькі були. Чи чекали на гостину?
Говірку Ольгу часто хотіли бачити. Тож з радістю відповідали:
- Та чому це ще досі у дверях. Просимо до столу.
І починалася задушевна розмова.
Жінка часто пригадує, як не стало батька. Пізніше й мати залишила цей світ. У хаті тепер живе невістка одного з братів. Раніше, щойно приїхала в село ( а їй було до кого приїздити), не було й такого дня, щоб не відвідала рідні. Весняного дня, коли поминають померших, поспішала відвідати не лише могили батьків, брата, а й інших родичів, а то й друзів. А до них треба пройти майже весь цвинтар, щоб поклонитись світлій пам'яті тих, кого немає поруч. Бабуся Ольга всіх обійде, нікого не забуде. Побачить ще й родичів. Хоча б раз на рік переступає поріг батьківської хати. Як це добре відчути тепло стін, яке і з плином часу не зникає. Хата ж та сама. А з нею в жінки пов'язане всеньке життя і радістю, і сумом. Тож і хворою просить сина завести на авто хоча б на півгодини, бо від цієї скромної хатини - в неї дороги у світ.
Ось так і крокує стежинами життя бабуся, на жаль, тільки кімнатами своєї квартири. Інколи, коли погожа погода, вийде у двір. Але без сторонньої допомоги не може. Тільки у супроводі старшого сина. А молодший її привезе автівкою у рідне село, І бабуся, вранці вставши, поспішає, лише в думках. "Ой роде. мій роде,- бідкається Ольга, - хоч би й хотіла побачити когось, але, на превеликий жаль, не можу." Шкода, бабуся майже не бачить, а лише відчуває світ, який так любить і цінує.
Донька з сім'єю живе в іншій країні. То спілкуються лише по скайпу. Сильна жінка з десятирічного віку ростила її сама. Чоловік несподівано помер. Все могла витримати. Це в неї від роду. "Не можна на вчора нарікати, вже не повернеться. А від завтра, погодьтеся, хоч не хоч, не втечеш", - мудрує з дня в день бабуся.
Отож кожного року весняний день вітає Ольгу в обіймах щедрої батьківської землі. Цілує сонячними променями, які, як вона стверджує, особливі, світять, гріють по-іншому. Вдихає ніжний аромат духмяних пахощів. На радість, вони незмінні з року в рік, бо пахнуть тим, що не зникає з пам'яті ніколи, безперечно, залишає слід на все життя, супроводжує, крім того, всіма починаннями й дорогами. Словом, пахнуть минулим, таким дорогим серцю, яке ніколи не повернеться. Його ні з чим не зрівняєш. ні за що не купиш...
На диво, бабуся хоч і давно не проживає в селі, достеменно знає про всю рідню ( і близьку, і далеку). Здається, може годинами розповідати і про живих, і про тих. кого немає з нами, і про щойно народжених. І звідки вона дізналася?
От і сьогодні, на щастя, ще має змогу повернутися до свого роду, до пам'яті. Зайти до хати, де народилася. Як тут не згадати слова відомої пісні: "Пішла мати до роду гуляти". А як же інакше? Її у селі пам'ятають, її чекають.
