Наталія Шевель. В моїх очах - печаль, в твоїх руках – розлука
Широкий степ розкинувся в далечині від села. Безмежні його простори. Насправді, почуваєшся вільним. Можна побути закоханим подалі від сторонніх очей. Йшли у степ. Він, зеленавий, навесні і влітку, а золотавий восени, огортав молодих вічною таємницею неземного кохання. Увечері так і манив прохолодою. Йшли швидко, немов діти, міцно взявшись за руки.
-Люблю тебе, - приносилося степом.
-І я тебе люблю, - чулося у відповідь.
Земля простелялася перед ними, за день нагріта сонячним, палким промінням. Спрагла, жадала людської любові. Як любили побути вдвох. Надія і Олександр, здавалося, не могли надивитися одне на одного. Сиділи, притулившись. Тиша, якої ще треба пошукати. Тут ніхто не зашкодить. Інколи заводили розмову про майбутнє. У селі прискіпливо придивлялися до них охочі поговорити. Правда, Надія не місцева, але там працює. Видно, несподіванкою було те, що Олександр зможе після розлучення знайти пару. Надії колеги говорили:
-Придивися добре. Він з першою жінкою не вжився. Зі звичним для нього способом життя не може бути сподівання на краще.
На що дівчина коротко відповідала:
-Вірю не чужим речам, а своїм очам.
Дійсно, у них було все добре. Зустрічалися. Олександр приїздив до неї додому. Надія не часто, але залишалася на вихідні у нього. Приводом були свята, дні народження, та і бажалося побути разом. Разом їздили до його брата, сестри у місто. Надія розуміла, що до минулого життя він вже не повернеться. Залишилася від першого шлюбу дитина. Чоловік постійно згадував про доньку. Перша дружина заміж вийшла. Вже і дитина народилася від другого чоловіка. Три роки був Сашко сам. І недовготривалі походеньки від однієї до іншої. Хлопці, які постійно підбивають випити. А тепер і пити не хочеться.
Познайомилися випадково. Зайшла дівчина до його матері. Виявляється, від недавнього часу - знайома через спільну подругу. Зайшла вдруге, першого разу була зі знайомою. Так сталося, що автобус зламався, а інший через дві години. А до них від зупинки п'ять хвилин. То і пішла зігрітися від лютневого морозу. Та і тітка померла, з їхньої хати її везли на цвинтар. То, особливо, не хотілося вдома бути самій. Ще і тижня не минуло. Батьки день на роботі. Зпйшла, цього разу побачила молодого чоловіка. Про себе відмітила, що того разу його не було. Подивилися одне не одного, привіталися, Познайомилися. Виявилося, що вони майже ровесники. Він декілька місяців проживав у брата в місті, то і не знав, що раніше приходила. Вдома розпитав про дівчину. Потім побачив на зупинці, їхала додому. Розговорилися. Дочекався приїзду автобуса. І так щодня вранці зустрічав, ввечері проводжав додому. Звикали швидко, довіряли повільно. Надія після декількох років самотності, здавалося знайшла того, хто їй сподобався. Поки юна, то і хлопців багато було. Заміж кликали. А вона, чомусь, не хотіла. Все чогось чекала. Навіть з іншого району парубок їздив майже два роки. І за нього не вийшла. Не занадто їй подобався. Хотілося кращого. А тоді, як відрізало. Років з п'ять була сама. Якісь нетривалі зустрічі, що ні до чого не призвели. І в місті навчалася, скільки їздила. Але, видно, не судилося в дорозі познайомитися.
Побачивши Олександра, подумала:
-Отакий би їй сподобався.
Можливо, й не сподівалася. Краєм вуха чула, що він вільний. Але, може, хтось у нього і є. Все може бути. Дійсно, Олександр був гарним на вроду. Побоювання дівчини виявилися даремні. Чоловік запримітив Надію. З ним було просто і легко. Можна сказати, розуміли одне одного з першого слова. Сподобалася дівчина і рідні.
Наближався Великдень. Домовилися, що поїдуть у неділю в місто до братової родини. Олександр приїхав в суботу увечері до Надії додому. Як і годиться, сходили до церкви. Не з самого ранку, а трохи пізніше збиралися їхати. Мати застерігала:
-Щоб до вечора приїхала додому.
Надія розуміла, що це неможливо. Але ствердно кивнула, хоча й казала:
-Коли сьогодні додому. Ми тільки у другій половині дня там будемо. Треба ще доїхати.
Швидко вийшли з дому. Зрозуміло, не повернулися ввечері. Лише у вівторок. Мати дівчини, видно, виглядала. Автобуси по їхній вулиці їздять, то, зрозуміло, кожного разу виходила й до цього. Побачивши, що йдуть, почала гукати здалеку і сваритися. Підійшовши ближче, Олександр сказав:
-Та вона зі мною була. Не сама. Були, знаєте де.
Чим викликав ще більше невдоволення. Після неприємної розмови навіть у двір на зайшов, поїхав додому. Після того дня почалися для Надії випробування. Олександр її не уникав, але приїздити до неї відмовлявся, посилаючись на зайнятість. Та і стосунки були ніби натягнуті. Дівчина переживала, часто думала:
-У моїх очах - печаль, у твоїх руках - розлука.
Розуміла, що то докори матері так зруйнували бажане. Необхідно було брати ініціативу в свої руки. А, треба сказати, що телефонів тоді не було, то не подзвониш і не домовишся. Тому Надія приїздила до села, відвідувала знайомих. Заходила і до хати Олександра. Такими були нечасті зустрічі. Ходили у літній степ. Зустрічали їх покоси, адже тільки-но закінчилися жнива. Через місяць приїхав до Надії. У селі було свято. Потім ще декілька разів був, поки у Надії не закінчилася відпустка. Почалися такі звичні зустрічі. Так тривало майже три роки. Новий лютий вніс свої корективи.
Надія подумки говорила сама до себе:
-Такий короткий місяць, а такий для мене близький. Народилася у лютому, познайомилися теж у лютому, ще і сватання.
Одружилися. Народився син. А потім почали ніяк пазли не складатися. З-за хвороби батька, у домі чоловіка було жити з дитиною заборонено. Надію з дитям привезли з пологового до рідної домівки. Дивно, Олександр один день в неї, три дні вдома, півдня в неї, тиждень вдома. Посилався на те, що вдома батьки немічні, він їх не покине. Від нього дихало розлукою, а молода мати не знаходила собі місця. Зневіра, розпач, у очах - смуток. Офіційно вони одружені, а от спільного життя немає. Його рідня вряди-годи навідує їх. Чоловік навідувався нечасто, і то на декілька годин. Надія чітко розуміла увесь біль розлуки, не раз здавалося, що вже спільне життя втрачене. Цілий день вдома сама з маленькою дитиною. Увесь біль ховала в душі, яка розривалася на частини. Але мовчала, щоб не злякати дитя. Майже через рік зноау нагода: побувати в селі. Але Надія і поріг не переступила колись такого звичного дому. Щось за неповний рік ніби обірвалося. Вона навчилася жити розлукою з ним, тією, яку він сам створив. Серце молодої жінки ніби щось відчувало. Літнього дня в середині літа Олександр востаннє приїздив до Надії, певно, на гостину. Тоді востаннє бачив і сина.
-Чув, що була в селі? Чому не зайшла? - сердито спитав.
-А щось би змінилося у нашому житті? - питанням на питання відповіла Надія.
Олександр обурювався, що люди бачили, йому говорили, дорікали.
Після тієї розмови більше не з'являвся. Тоді жінка згадала одне прислів' я: "Скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться". Такою правдою виявилося її життя. Наприкінці осені колежанка повідомила несподівану звістку про смерть Олександра. Його родичі навіть не сповістили. Як і годиться поїхала Надія на похорон. Сама. Сина з своєю матір'ю залишила. Свекруха, забачивши її, почала звинувачувати, правда, невідомо в чому. Тож молода жінка пішла… Увечері заїхала рідня. Старший син просив пробачення за слова матері.
"Цікаво, - тепер часто думає Надія, - у мене залишилося від чоловіка обручка, прізвище і, найголовніше, син".
Через десятки років степ майже не змінився. І сьогодні вабить своєю безмежністю і красою. Степ, де так любили бути вдвох Надія і Олександр. Говорити про життя. Мріяти, будувати спільні плани, яким не судилося збутися. Причиною стала розлука, яку часто створює людина, а то й обставини. І немає сил чинити спротив. У жіночих очах вічною тугою залишається печаль як згадка про те, що не збулося, а розійшлося мрією серед степів.
