Наталія Шевель. Стомлений розлукою
Історія з життя
Весняний день видався непривітним, хоча і початок травня. Холодний, пронизливий вітер, здається, ніби той перевертень.
Поспішає Юрій на зустріч, стомлений розлукою, в незвичайний травневий день, а саме, в пам'ятний, святого, як у народі кажуть, Григорія чи Юрія. У думках лише одне: те, що ніяк собі не пробачить. Як він міг тоді повірити тій новині, про яку написали родичі у листі, коли він був на службі в армії. Написали, що його Оксана тепер з іншим. І це тільки півроку розлуки. Тож не бажаючи чути ніяких пояснень від дівчини, долаючи лють і гнів, написав просто і коротко, нічого не питаючи: " Лишаймося друзями". Знав, що Оксана вдома не сидить, а ходить на танці, в кіно, тож і повірив. Більше листів не було…
Повернувся з армії. Дізнався, що Оксана невдовзі вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Син у них народився. Юрій все ще парубкував. Потім одружився з дівчиною з містечка. Там він працював, проживав у гуртожитку. Народився син. Так і жили, майже не бачачи одне одного в постійних звинуваченнях.
Проминуло декілька років. Повернулася Оксана з сином до батьків. З чоловіком розлучилася. Так і жила в батьків. От тільки недавня випадкова зустріч перевернула життя двох раніше закоханих. Як не як зустрічалися колись в юності, Оксана його до армії проводжала, квітку, зроблену власноруч з полум'яного багряного кольору до грудей пристібала. Квітка тоді так багато значила. То було свідчення про те, що вона його дівчина, і буде чекати. От тільки стомленим розлукою тепер невідомо, хто з них першим порушив одвічну традицію?! Тож тепер поспішає Юрій, щоб виправити помилку юності. Побачив при ось такій невимушеній, дещо несподіваній зустрічі те, що ніяк не сховаєш. Побачив справжні почуття Оксани. І зрозумів, як багато втратив. Важким болем відгукнувся час. Хотілося кричати: "Скільки втрачено"...
-Пробач, що так сталося, - тільки зміг промовити.
-Що було, те було, - стримано відповіла Оксана
Тепер стомлений розлукою поспішає, наче боїться не встигнути. Хоч він і одружений, але життя ні йому, ні жінці немає. Вже і про розлучення не раз говорили. От тільки вона його ніяк не хоче відпускати. "Та нічого, - заспокоював себе чоловік, - якось буде". Наче ще й молодий, але останнім часом відчуває неабияку втому. Лише тепер зрозумів, що стомився від невизначеності. Давня розлука, непорозуміння, здається, сковували його ніби в кайдани, не давали як слід і дихнути на повні груди, по-молодечому. А тепер він, стомлений розлукою, сповнений жагою першого кохання, ступить на подвір'я, стежку до якого так часто топтав у юності, й тихесенько постукає у шибку, важко промовить: "Оксанко, Оксаночко". Хоч і недалека дорога, але поки їхав, то багато передумав. А ще і мріяв…
Невдовзі стали жити разом: втрьох, з її сином в Оксаниній квартирі. Їздив Юрій на роботу до містечка. Доньку навідував. Так минуло майже два роки в сварках і розчаруваннях. Вже з Оксаною не надто ладилося. Перша дружина ніяк не заспокоювалася. Юрій все більше замислювався про те, чи правильно він зробив, і як далі жити. Не були радісними літні дні. Швидко осінь ступала на поріг. От тільки ніяк не міг Юрій знати, що ця рання осінь буде для нього останньою.
Стомлений розлукою, не зупинився, не зачекав. Пішов назавжди, залишивши всіх. Несподівано у чоловіка зупинилося серце. Певно, рвалося між обома жінками, бажало визначитися, але стомилося. Не знатиме Юрій, що Оксана знову вийде заміж і народить доньку. Зрозуміло, старший син Оксани і його донька виростуть і самі стануть батьками. Багато чого зміниться в житті близьких йому людей. От лишень він не бачитиме.
Тільки знав одне: Оксана завжди пам'ятатиме повернуте перше кохання і його, стомленого розлукою, близького й такого водночас, далекого.
