Наталія Шевель. Сонечко
Спогад
«Розкажіть, дядечку, історію свого життя», - просять племінники Надійка та Дмитрик. Вперше почули діти розповідь рік тому. І от знову просять оживити події 70-80-х років ХХ століття, згадати непрості роки життя. Лишилися для дядька лише спогади. Ними, здається, Андрій тільки і живе. Те, до чого він повертається в думках, те, що пекло його душу, ніби вільним птахом вилітало з вуст, щоб повідати важку думу життя.
Андрій Миколайович вважав, що дванадцятирічна Надійка і чотиирнадцятирічний Дмитро повинні знати історію народу, знати в обличчя воїнів-афганців і пам’ятати тих, хто назавжди залишилися на полі бою. Андрій напружує обличчя, на якому видніються шрами як віражі пройдених жорстоких доріг. Чоловік бачить дороги війни лише у снах, як і інші дороги сьогодення. На жаль, такі жорстокі реалії його життя…
«Зламана доля на вічному терені людського життя», - так почав розповідь Андрій Миколайович. Він міцно стиснув ніжну руку дівчинки і, зібравшись з силами, згадував їх, тих молодих хлопців, запальних і вродливих на чужині. Війну називають пеклом, яке нищило людину, немов ту стеблину, ламало зовні і всередині. «Країна вічного сонця і багряної зраненої землі», - так називав Афганістан Андрій. Бо були то, за його словами, тортури на вічно зеленій землі, осяяній сонцем і теплом..
І зараз йому, п’ятдесятирічному, сниться один і той самий сон: він ( ще тоді юнак) простягує руки до сонця і, здається, ось-ось закричить: «Сонечку, мій рідний братику на чужині, освіти моє обличчя, дай світло очам». Чи міг він тоді подумати, що цей сон збудеться, і світило дня приходитиме до нього у сни ще не один десяток літ, але воно не допоможе… Часто, ой як часто, у рідному селі, зненацька прокидається серед ночі від того сну, тепер гіркого сну.
«Чотири роки в боях», - вів далі розповідь дядько Андрій, хвилюючись, знову замовкав. І знову словами-спогадами постали танучі силуети друзів та й тих, хто з вірних друзів ставав жорстоким і підступним.
Андрій Миколайович довго вагався, чи розповідати дітям рідної сестри потаємне – те, що стало основою його життя. Він вважав, що виконував тоді, як і кожен з хлопців свій військовий обов’язок. Тільки от з особистим не поталанило.
Найбільшою трагедією було те, що йому обпекло обличчя і випекло очі. Він ніколи більше не зможе бачити. Так склалося, що наречена в нього була з іншої області. Тож Андрій попросив свого вірного товариша Миколу написати в листі про те, що він загинув. Так з тією неправдою він і живе все життя…
Тільки-от загинув, на жаль, його вірний товариш Микола… А для Андрія немає вороття: він не хотів руйнувати життя дівчини. «Так, - вважав він, - вона буде щасливою. Бо що ж то за життя було б з ним?! Так і залишився він одинаком. «Перше кохання лишило відбиток на все життя», - так закінчив свою розповідь дядько, і йому стало легше на душі.
Дійсно, зламана доля людини – справжньої людини, воїна, який вірно боронив землю від ворога, а тепер ціною втрат і втраченого здоров’я мовчки топче нелегку дорогу життя. Це був виважений крок – сповідь самого життя.
Діти підійшли до крісла, де сидів дядечко, і прихилилися до його плеча.
Андрій Миколайович побажав рідним доброї ночі, став готуватись до сну. Цієї ночі йому знову насниться сонечко, яке освітить його щиру і трепетну душу, зігріє самотнє серце.
