Наталія Шевель. Вишнево-доленосний сад надій

Історія з життя

       Літо щедро посилало надмірне тепло. Спека була неможливою. Фекла зайшла перепочити до хати. Тільки тут вона відчула прохолоду. Дерев'яні стіни захищали кімнати від спеки. Вийшла працювати ще на світанку. Але мусила залишити незакінчену роботу так, як сонце почало добряче припікати.

     Дивилася  на світлину на стіні. Навколо тиша, тож жінці неабияк самотньо. Чоловік у полі, жнивує. Довірили йому перший комбайн, який щойно отримали. Гарний господар. Про таких кажуть: "Все в його руках горить". От тільки ніяк не може пояснити: зайшла в хату відпочити. Очі самі шукають її - єдину світлину. Велику, хоча й вицвілу з роками. З неї дивиться перший чоловік. І заглядає, здається, глибоко в душу. 

Фекла часто на самоті розмовляє чи то з Федотом, чи з світлиною:

• Дорікаєш мені. Не я винна, а війна. Ти не повернувся. Дітей зростила. Скільки жила надією на зустріч з тобою? 

      Дійсно, син і донька мають свої сім'ї. Тож декілька років Фекла жила одна. До неї часто заходили дівчата. Влаштовували так звані "вечорниці". Хоч не так було одиноко  ще молодій вдові. Хлопців часто не пускала до хати. Чи за дівчат переживала, чи за себе турбувалася, щоб не був поголос про неї в селі. Іноді дівчата ображалися, йшли шукати іншу господиню. Особливо полюбляли бути в Фекли в день святої Великомучениці Катерини. Зрізала кожна собі вишневу гілочку, потім ставили у воду і чекали… коли вона розквітне. Вважалося, що та дівка і вийде незабаром заміж, точніше протягом року.  Одна говірка дівчина, яка переросла вік свого дівування, чи жартома, чи всерйоз запропонувала Феклі:

• Тіточко, і ви спробуйте з нами. Може, й вам щастя посміхнеться. Не жили б самі.   

Жінка посміхнулася:

• Дійсно, чом би і  не спробувати. 

      Гілочки брали з її вишневого саду. Точніше, обережно зрізали, щоб не зашкодити деревам. Феклі і тепер перед очима отой  молоденький сад, що був посаджений незадовго до війни. Дивилася, як потерпає від вибухів, як здригається кожна вишенька, а в самої серце розривалося. За всіх переживала  тоді ще молода Фекла: і за дітей, й за чоловіка, за дерева, кущі, худобу. У них був з одного боку хати невеликий сад, де росли різні дерева, кущі, плівся попід стіною хати виноград, але чоловік хотів ще посадити більше саджанців вишень. Казав:

• Нехай ростуть з іншого боку хати. 

Фекла погоджувалася,  їй уявлялися рясні вишеньки. Думала:

• Що там тієї однієї вишеньки, яка росте за хатою. Зате відростків  від неї багато. 

       А далі сталося непоправне. Насунулася страшним буревієм війна. Чоловік пішов воювати. Як і інші жінки, залишилася сама з дітьми. Від пострілів і вибухів здригалася земля. Тремтіли і молоді деревця. І вітер з початком війни був якийсь злісний, жалюгідний. І то на початку літа. Недаремно кажуть: "Вітер війни". Як тільки вона благала не нищити дерева. Як прохала, знаючи, що перші цього року плоди, не страчувати вишню молоду. Певно, благання допомогли. Залишилися дерева не ушкодженими. 

      Розуміла, що їй треба жити, бо з колиски підростали діти. А час, немов свідок, зводив лише мости. Не повернувся Федот. Між ними стала війна. У минуле не озиралася, жила прийдешнім. Непомітно і діти виросли. Добре пам'ятає, як було важко. Вони її тільки на світі тримали. Спочатку виглядала чоловіка, адже звістки про те, що загинув не отримувала. А тоді… вже й чекати перестала. Назавжди залишився безслідно зниклим..

  Того разу  Фекла добре пам'ятає, як її вишеньки пригодилися. Вони несли надію, віру в майбутнє. Позрізали дівчата  гілочки, поставили у воду і чекали… От дивина, найпершою розцвіла її вишнева гілка. Господиня сама собі дивувалася:

• Чого це з доброго дива розцвіла? Певно, дівчата одні занадто молоді, ще рано заміж. Інші майже перейшли дівочий вік. Правду кажуть, скільки його, того дівування.    А тут несподівана новина: вже немолодий тракторист приїхав у село. Овдовілі жінки роздивлялися його, вивчали. Певно, в кожної були свої плани. Фекла особливо не задивлялася. Але помічала, як Степан на неї дивиться. Наодинці часто думала, червоніючи:
• Куди їй заміж. Діти дорослі. Вже не молода. 

      Але доля розпорядилася інакше. Ось так, проживши майже півстоліття, Фекла знову  віднайшла своє жіноче щастя. Знайомство відбулося швидко. Жінка тоді ніби на крилах летіла на зустрічі, хоча коли познайомилися з першим чоловіком, була спокійною і особливо почуттів не проявляла. Тепер ніби вдруге відчула себе юною. У серці з'явилася надія. Почала уявляти майбутнє з Степаном. Чоловік почав заходити до неї додому. Одного разу прийшов з пропозицією:

• Скільки ми будемо від людей ховатися з нашою любов'ю? Хочу жити з тобою. Можемо поїхати на мою батьківщину або жити в тебе. 

Фекла, здавалося, ніби й чекала цієї розмови, відповіла:

• Звідси я нікуди не поїду. А в мене можна жити. Думаю, діти не будуть проти. 

     Невдовзі вдівець перейшов до Фекли жити. Його діти жили окремо. Фекли теж. Тож неосудливо поставилися до їхнього спільного проживання. Часто і одні, й другі навідували батьків. Старість підкралася непомітно, разом зустріли. Степан рядів, підкручуючи вуса:

• Недаремно тоді запримітив Феклу. Вона для мене - найкраща й найдорожча. Гарна господиня. А інші жінки нехай заздрять. Їх багато самотніх. А нас, чоловіків, мало після війни залишилося…

     Фекла щоб не робила, а думками повертає у сад, очі так і вишукують ту вишеньку, гілочка якої стала доленосною. Сад, який став садом надій.