Наталія Шевель. Мріялось навесні

Спогад

         Юна дівчина сиділа за столом край вікна. Ледь-ледь починав цвісти сад. Його пахощі розливалися навкіл. Линули вони й крізь відчинене вікно й до кімнати.

Дівчина гортала сторінки підручників, щось вишукувала в них, знаючи, що попереду – екзамени.  Вона ж випускниця.  Хоч зараз тільки квітень, час до літа швидко збіжить. Вдихала нІжний аромат майже розквітлих дерев, то й думки її літали в просторі.

         Вітер-пустун ніби навмисне лоскотав хвилясте волосся, посилав пахощі весняного тепла в душу. Адже зацвів абрикос ніжнобілим вбранням. Красиво, незрівнянно ні  з чим.

         Раптом на  підвіконні з'явився він і поклав гілочку абрикосового цвіту. Юна красуня розгублено посміхнулася і подякувала. З радістю подумала: це перші квіти, подаровані ним. Знайомі тільки тиждень. Юнак  допитувався, які квіти любить дівчина, щоб подарувати на випускному. Вона лише усміхалася. Було досить того, що він поряд у такій рідній квітневій красі.

         Були мрії  закоханих, які  нещодавно зустрілися. Сонячні мрії юності.

Не судилося їм здійснитися. Так, як і подарувати квіти на випускному. Несподівана розлука настала через декілька днів.

         Ні.  Не подумайте, випускний вечір був. Та поміж вальсу юності біля дівчини кружляла чорною тінню печаль…

         Не молода дівчина, а та, яка подорослішала на декілька десятків літ. як і     колись, сидить біля напіввідчиненого вікна. Сидить жынка. тримаючи гілочку напіврозквітлого абрикоса, і згадки про молодість вимережуються, наче рядки прожитих весен:

- Так. так, це було у вісімдесят шостому. я була випускниця, він на декілька років старшим. Мріялось тоді, як і всім м поолодим. Думали загартувати почуття чеканням, а повінчали їх вічною розлукою.

         Мріялось навесні… Та, на жаль, не всі бажання здійснюються.

         Ти не з'явишся у вікні, не покладеш на стіл заквітчану гілку. Ні…

         Ти загинув того ж вісімдесят шостого серед квітневого гіркого присмаку полину.  Трави з страшною назвою «Чорнобиль».