Наталія Шевель. Прошепочи мені

есе

       Прошепочи  мені.  Невимовно, благально, невтішно. Чи здалеку, чи зблизька так хочу  почути твій голос. Чи пошепки, чи лише вустами прошепочи мені голосом ніжним щирої любові.  З хвилюванням і турботою, тільки не безпорадно.  Вірю, що сильна. Знаю, що не одна, хоч і розділяє нас невідомість.

        Крізь терни-розлуки прошепочи мені. Віднайди.  Прийди, хоча б тінню. Знаю, тінь зникає серед звичних рутин життя. Звісно, пройдеш маревом на самоті. Зупинися миттю-поглядом серед щоденних турбот, долаючи години, дні, роки.  Лише зупинись. Я так цього чекаю. Хоч і знаю, що неможливо. З’явись непроханою сльозою, яку не змахнути постаттю-невидимкою, що й не розгледіти. Важливо, збагнути твою присутність, відчути уявні кроки. Та найбільше жадаю почути твій голос. Чи вдень, чи вночі промов тільки слово. Неможливо збагнути, але благаю: «Почуй мене крізь призму нестримних думок, пролинь тільки спогадом із зловтішним мовчанням».

        Знаю, що неможливо, але все-таки благаю: «Скажи хоча б одне-єдине слово, прошепочи мені». І я неодмінно почую.