Посттравматичний ріст: пошук сенсу та творчості у потрясінні

Психолог-когнітивіст Скотт Баррі Кауфман про те, що таке посттравматичний ріст, як травматичні переживання, що потрясають основи нашого «Я», можуть стати фундаментом для більш осмисленого життя і самовираження, і чому спроби придушення хворобливих думок, емоцій та почуттів зміцнюють почуття безсилля та неможливості щось змінити, які усвідомлення допомагають приймати неминучі парадокси життя і розвивати більш тонке сприйняття світу.

У певному сенсі страждання перестає бути стражданням у той момент, коли воно набуває значення.

Віктор Франкл, «Людина в пошуках справжнього сенсу».

Кінцуґі - це багатовікове японське мистецтво ремонту кераміки, що потріскалася. Замість приховування тріщин, техніка передбачає з'єднання розколотих частин за допомогою лаку, змішаного з порошкоподібним золотом, сріблом або платиною. Зібрана докупи, кераміка знову виглядає красиво, незважаючи на видимі розколи.

У цій історичній точці багато людей запитують, чи буде у нас друге життя. Коли ми знову зберемося, чи зможемо ми відновитися з почуттям власної гідності? Наука говорить про те, що ми не лише відновимося, а й продемонструємо величезну людську здатність до життєстійкості та зростання.

Від життєстійкості до зростання

У своїй фундаментальній роботі 2004 клінічний психолог Джордж Бонанно висловився за розширення концепції реагування на стрес. Визначаючи життєстійкість як здатність людей, що пережили загрозливу життю або травмуючу подію, підтримувати відносно стабільний, здоровий рівень психологічного і фізичного функціонування, Бонанно проаналізував безліч досліджень, що показують, що життєстійкість досить поширена, що вона не тотожна простій відсутності психопатології. Враховуючи, що приблизно 61 відсоток чоловіків і 51 відсоток жінок у США повідомляють принаймні про одну травмуючу подію у своєму житті, людська здатність до опору просто дивовижна.

Насправді, багато людей, які пережили травму (наприклад, коли їм ставлять діагноз хронічного або невиліковного захворювання, коли вони втрачають кохану людину або страждають від сексуального насильства), не тільки демонструють неймовірну стійкість, але й змінюються після цієї події. Дослідження показують, що у більшості людей, які пережили травму, не розвивається ПТСР, а багато хто навіть відзначає психологічне зростання після свого досвіду. Річард Тедескі і Лоуренс Калхун вигадали термін «посттравматичний ріст» для позначення цього явища, визначивши його як позитивну психологічну зміну, яка сталася внаслідок боротьби з дуже складними життєвими обставинами.

За даними дослідження, несприятливі умови провокують зростання у семи наступних областях:

1. Краще розуміння життя;
2. Вища оцінка та зміцнення тісних відносин;
3. Посилення співчуття та альтруїзму;
4. Виявлення нових можливостей чи цілі у житті;
5. Більш глибоке усвідомлення та використання особистих сильних сторін;
6. Посилений духовний розвиток;
7. Творче зростання.

Безумовно, більшість людей, які зазнають посттравматичного зростання, хотіли б уникнути травми, і лише в небагатьох із цих областей демонструється більше зростання після травми порівняно з позитивним життєвим досвідом. Проте більшість людей, які пройшли через посттравматичне зростання, часто дивуються тим трансформаційним змінам, які відбуваються, причому відбуваються несподівано внаслідок їх спроб осмислити незбагненну подію.

Рабин Гарольд Кушнер добре висловився про це, розмірковуючи про смерть свого сина:

«Через життя і смерть Аарона я став більш чуйною людиною, кориснішим пастором, більш чуйним консультантом. Цього не сталося б без такого досвіду. І я відмовився б від усіх цих досягнень в одну секунду, якби міг повернути свого сина. Якби я міг обирати, я відмовився б від усього духовного зростання і глибини, які прийшли до мене завдяки нашому досвіду… Але я не можу обирати».

Безперечно, травма стрясає наш світ і змушує по-іншому поглянути на наші цілі та мрії. Тедеські і Калхун використовують метафору землетрусу: зазвичай ми покладаємося на певний набір переконань і припущень про доброзичливість і керованість світу, а події, що травмують, як правило, руйнують цей світогляд, оскільки нас вибиває зі звичних уявлень, і ми змушені заново будувати себе і свій світ.

Але який у нас вибір? Як сказав австрійський психіатр Віктор Франкл:

«Коли ми більше не можемо змінити ситуацію, ми змушені змінити самих себе».

В останні роки психологи почали розуміти психологічні процеси, які перетворюють негаразди на переваги, і стає ясно, що ця «сейсмічна психологічна перебудова» насправді необхідна для зростання. Саме тоді, коли трясеться основна структура «я», ми опиняємося у відповідному становищі для пошуку нових можливостей у своєму житті.

Польський психіатр Казімєж Дабровскі також стверджував, що «позитивна дезінтеграція» може стати досвідом зростання. Вивчивши низку людей із високим рівнем психологічного розвитку, Дабровскі дійшов висновку, що здоровий розвиток особистості часто вимагає дезінтеграції її структури, що може тимчасово призвести до психологічної напруги, невпевненості у собі, тривозі та депресії. Однак Дабровскі вважає, що цей процес також може призвести до більш глибокого дослідження того, ким людина може бути, і зрештою до вищого рівня розвитку.

Ключовим фактором, який дозволяє нам перетворити негаразди на переваги, є те, наскільки повно ми досліджуємо свої думки та почуття, пов'язані з подією. Когнітивне дослідження, яке можна визначити як загальну зацікавленість в інформації та тенденцію до багатосторонності та гнучкості в її обробці, дозволяє нам з цікавістю ставитися до ситуацій, що розхитують, збільшуючи ймовірність того, що ми знайдемо новий сенс у, здавалося б, незбагненному.

Звичайно, багато кроків, які ведуть до зростання після травми, суперечать нашій природній схильності уникати вкрай неприємних емоцій та думок. Однак тільки відкинувши свої природні захисні механізми і зустрівшись віч-на-віч з неприємними почуттями, розглядаючи все як ґрунт для зростання, ми можемо почати приймати неминучі парадокси життя і прийти до більш диференційованого погляду на реальність.

Після травмуючої події, будь то серйозна хвороба або втрата близької людини, цілком природно розмірковувати про те, що сталося, постійно думати про те, що сталося, знову і знову програючи одні й ті самі думки та почуття. Румінація часто є ознакою того, що ви наполегливо намагаєтеся осмислити те, що трапилося, активно руйнуєте старі системи переконань і створюєте нові структури сенсу та ідентичності.

Хоча румінація зазвичай починається як автоматичне, нав'язливе відтворення, що повторюється, згодом такий роздум стає більш організованим, контрольованим і цілеспрямованим. Цей процес трансформації може бути болісним, але румінація у поєднанні з сильною системою соціальної підтримки та іншими способами самовираження може бути корисною для зростання і дозволяє нам використовувати глибокі джерела сили та співчуття, про існування яких ми навіть не підозрювали раніше.

Аналогічним чином такі емоції, як печаль, горе, гнів і тривога є звичайною реакцією на травму. Спроби зробити все можливе для придушення чи «саморегуляції» цих емоцій, уникнення досвіду — думок, почуттів та відчуттів, що викликають страх, — парадоксальним чином погіршує ситуацію, зміцнюючи нашу віру в те, що світ небезпечний і утруднюючи досягнення цінних довгострокових цілей. Уникаючи переживань, ми відключаємо наші дослідницькі здібності, тим самим упускаючи безліч можливостей для отримання позитивного досвіду та сенсу. Це основна тема «терапії прийняття та відповідальності» (Acceptance and commitment therapy - ACT), яка допомагає людям підвищити свою «психологічну гнучкість». Набуваючи психологічної гнучкості, ми дивимося на світ з інтересом і відкритістю і краще реагуємо на події відповідно до обраних цінностей.

Розглянемо дослідження, проведене Тоддом Кашданом та Дженніфер Кейн, у якому вони оцінили роль уникнення переживань у посттравматичному зростанні на вибірці студентів коледжу. У цій вибірці найчастіше повідомлялося про такі травми, як раптова смерть близької людини, автомобільні аварії, насильство в сім'ї та стихійні лиха. Кашдан і Кейн виявили, що чим сильніший дистрес, тим вираженіше посттравматичний ріст, але тільки у тих, хто мав низький рівень уникнення переживань. Ті, хто повідомляв про сильніший дистрес і меншою мірою уникнення переживань, демонстрували найвищі рівні зростання та усвідомлення сенсу життя.

У тих, хто уникав переживань, результати виявилися протилежними: більший дистрес був із нижчим рівнем посттравматичного зростання і усвідомленням сенсу життя. Це дослідження доповнює зростаючу кількість літератури, що показує, що люди з низьким рівнем тривожності у поєднанні з низьким рівнем уникнення переживань (тобто з високим рівнем психологічної гнучкості) повідомляють про вищу якість життя. Але це дослідження також свідчить про те, що люди з посттравматичним зростанням здатні бачити більше сенсу у житті.

Підвищення сенсу може стати добрим підґрунтям для творчого самовираження.

Творчість після травми

Зв'язок між несприятливими умовами та творчістю має довгу і видатну історію, але тепер вчені починають розкривати таємниці, що стоять за цим зв'язком. Клінічний психолог Марі Форгард попросила людей розповісти про найстресовіші події в їхньому житті та вказати, які з цих обставин найбільше вплинули на них. До списку несприятливих подій входили стихійні лиха, хвороби, нещасні випадки та напади.

Форгард виявила, що форма когнітивної обробки має вирішальне значення для пояснення синдрому зростання після травми. Нав'язливі форми румінації призвели до зниження кількох областей зростання, тоді як усвідомлене обдумування призвело до збільшення п'яти областей посттравматичного зростання. Дві з цих областей — позитивні зміни у відносинах та збільшення сприйняття нових можливостей у своєму житті — були пов'язані зі збільшенням творчого зростання.

У своїй книзі "When Walls Become Doorways: Creativity and the Transforming Illness" Тобі Заузнер представила аналіз біографій видатних художників, які страждали від фізичних захворювань. Заузнер дійшла висновку, що такі хвороби призводили до створення нових можливостей для їхньої творчості, ламаючи старі звички, провокуючи порушення рівноваги та змушуючи художників генерувати альтернативні стратегії для досягнення своїх творчих цілей.

Взяті разом, дослідження та оповідання підтверджують потенційно величезну користь від занять арт-терапією або експресивним листом для полегшення відновлення після травми. Доведено, що листи на теми, що викликають сильні емоції, якщо їм приділяти лише по п'ятнадцять-двадцять хвилин на день, допомагають людям знаходити сенс у тяжкому досвіді і краще висловлювати як позитивні, так і негативні емоції.

Я знаю, що зараз важкі часи, і може здатись, що до того моменту, коли ми знову об'єднаємося, ще дуже далеко. Проте останні дослідження в галузі посттравматичного зростання можуть дати нам деяку надію на те, що ми, швидше за все, вийдемо з цього стану сильнішими і з глибшим відчуттям сенсу, ніж будь-коли.