Роман Семюеля Батлера «Ернест Понтіфекс, або шлях всякої плоті»
І. О. Влодавська
Семюель Батлер належить до числа мало вивчених у нас письменників. Тим часом, його творча спадщина викликає безсумнівний інтерес. Перу Батлера належать сатиричні утопії «Єдгін» і «Єдгін знову відвіданий», а також видані посмертно роман «Шлях всякої плоті» і «Записні книжки». Крім того, він залишив ряд праць на теми філософсько-теологічні і біологічні, з питань літературознавства, мистецтва й історії. Якщо художні твори Батлера і насамперед роман «Шлях всякої плоті» здобули йому з часом славу талановитого реаліста і сатирика, то інші його праці, які навряд чи мають право претендувати на справжню науковість, можуть бути цікаві, головним чином, як свідчення широти інтересів письменника і допомагають з’ясувати складність його творчого обличчя.
У роботах зарубіжних прогресивних критиків і письменників Ральфа Фокса, Арнольда Кеттля, Джека Ліндсея, Теодора Драйзера та ін. Семюель Батлер давно вже визнаний як один з найбільш правдивих і впливових письменників кінця XIX віку.
Проте інтерес до цього письменника на Заході далеко неоднорідний. За останні роки його творчість стала предметом інтенсивних суперечок і дискусій.
Про свої претензії до літературної спадщини Батлера заявили модерністи, намагаючись представити автора «Шляху всякої плоті» своїм «предтечею» і «пророком». Деякі зарубіжні дослідники штучно вип’ячують філософсько-біологічну концепцію роману Батлера, що шкодить художньому началу книги. Подібні спроби викривити смисл художньої творчості письменника і його творчого методу, підганяючи їх під ті чи інші реакційні концепції, примушують з великою увагою поставитись до аналізу роману. Не менш важливо також встановити його місце в літературному процесі кінця XIX – початку XX віків і життєздатність «батлерівської традиції» в сучасному англійському романі.
Той факт, що роман Батлера, закінчений у 1883 р., побачив світ лише через двадцять років після написання, дав привід деяким зарубіжним ученим зарахувати його до літератури нового часу, створити міф про «ізольованість», письменника, «незвичайність» його долі і «оригінальність» його ідей. Проте як не знаменне само по собі визнання причетності Батлера до сучасної літератури, обгрунтоване таким чином, воно неправильне, бо штучно відриває його найкращий роман від тих напружених ідеологічних суперечок і шукань, якими відмічено громадське і літературне життя Англії на рубежі двох сторіч. Роман Батлера багато в чому виявляє найтісніший зв’язок з умонастроями передової буржуазної інтелігенції тих років, з традиціями європейської класичної літератури і, зокрема, з такими міцно усталеними в ній жанрами роману, як «сімейна хроніка» і «роман виховання».
Хроніка сім’ї Понтіфексів, про яку розповідає письменник — це досить характерна історія піднесення і розпаду буржуазної сім’ї з її системою грошової залежності, дріб’язкової тиранії, релігійного святенництва і лицемірства. В житті Джорджа Понтіфекса, обачливого ділка, який нажився на видавництві релігійних книг, так само як і в житті його сина Теобальда, єдиною і непорушною основою є гроші. Гроші — мета і смисл життя, його головна рушійна сила, вони визначають вагу людини в суспільстві, ними зумовлені взаємовідносини в сім’ї і т. ін. Саме гроші, точніше відсутність їх, визначили долю Теобальда, коли, під загрозою позбавлення батьківської допомоги, його примусили, всупереч бажанню, стати священиком, подавивши в ньому останню спробу до самостійності й озлобивши його назавжди. До цього ж випробуваного засобу, але невдало, вдається сам Теобальд для втихомирення свого сина Ернеста, що збунтувався. Письменник зло і безжально висміює своїх героїв та їх жадність до грошей, використовуючи для цього улюблену форму парадоксу. Так, поява дитини і хвороба дружини засмутили Теобальда, бо заважали йому відкладати належну суму «на чорний день» або, як він казав, «аби забезпечити долю потомстра, якщо йому судилося таке мати». Тепер у нього з’явилось потомство, і ще більш потрібним стало відкладати гроші про запас, а дитина заважала цьому. Нарочито серйозно, але з прихованим глузуванням описує автор грошові розрахунки Теобальда і Хрістіни, коли у великі свята, бажаючи проявити великодушність, Теобальд у вигляді дару дружині, милостиво прощав їй дрібні борги, що нагромадились, викликаючи цим у неї приступи бурхливої і захопленої вдячності. Навіть у вихованні дітей і їх навчанні, як найбільш дійовий стимул, була прийнята система грошових штрафів і заохочень.
І яка гірка іронія звучить у висловлюванні Батлера в главі 66-й роману: «Я згоден, що найбільш серйозні втрати, які можуть випасти на долю людини, стосуються її грошей, здоров’я і честі. Втрата грошей гірша за все, потім йде хвороба і, нарешті, втрата честі. В цьому перелікові лих втрата честі стоїть на третьому місці; якщо людина зберегла здоров’я і гроші, то майже завжди з’ясовується, що втрата честі викликана лише порушенням яких-небудь пошлих умовностей, а не відступленням від тих більш древніх і сталих канонів, авторитет яких цілком непохитний. У цьому випадку людина може відростити собі нову честь з такою ж легкістю, з якою рак відрощує собі клішню, або, якщо в неї є здоров’я і гроші, вона може преспокійно обходитись без честі». У світлі цього саркастичного тезису особливо гостро, гротескно виглядає епізод з глави 36-ої, коли, дізнавшись про зміст заповіту Алатеї, родичі, розлючені тим, що їх обійшли в дільбі здобичі, нехтуючи «пошлими умовностями», роз’їжджаються, не чекаючи похорону.
У своїх нападках на буржуазну сім’ю Батлер, як відомо, не був оригінальним. Продовжуючи традиції блискучої плеяди англійських реалістів, його роман багато в чому перегукувався з творами Кінгслі, Еліот, Гарді, Мередіта, Резерфорда, X. Уорд та інших. Заслуга Батлера як художника виявилася найбільше в тому, що в умовах вікторіанського суспільства з його жорсткими моральними нормативами і прагненням канонізувати буржуазну сім’ю, він знайшов нові безжальні інтонації, що не тільки дезавуалювали останню, але й відкидали її як суспільно-шкідливе установлення.
Навіть Британська Енциклопедія змушена була визнати, що «жодна книга не дає кращої сатиричної картини сімейного життя і нравів середньо-вікторіанської Англії, ніж ця».
Особливу силу і сміливість викриттям Батлера надає те, що в своєму романі він насмілився осудити не просто буржуазну сім’ю, але сім’ю священослужителя, надавши своїй сатирі антиклерикального характеру. Те, що перед цим він декларував у своїй утопії «Єдині» і вірші «Праведник», в романі «Шлях всякої плоті» знаходить конкретно художнє, реалістичне вираження, втілюючись в характерах і долях героїв.
Атмосфера чопорного святенництва концентрується в романі навколо подружжя Теобальда і Хрістіни Понтіфекс. Ставши священиком проти власної волі, Теобальд вважає обтяжливими свої обов’язки. Бесіди з паствою йому дуже неприємні. А що стосується його віри, то не кажучи прямо про це, Батлер вдається до образного іносказання, порівнюючи релігійність Теобальда і Хрістіни з безплідними зусиллями бджіл, які сідають на троянди, що намальовані на шпалерах у вітальні, «причому жодна з них не здогадується, що, незважаючи на наявність таких багатьох міцно зв’язаних між собою ознак, головна керівна ідея може бути відсутньою безнадійно і назавжди». Не маючи ніякої віри (хоч і не усвідомлюючи цього), а лише підкоряючись нав’язаному йому батьком і суспільством існуванню, повному умовностей і обмежень, Теобальд по-своєму нещасний, своєрідна жертва (хоч і цього він теж не усвідомлює), його життя справді страшне своєю порожнечею і безглуздістю — він не любить своє «ремесло», не любить дружину, не цікавиться ні наукою, ні мистецтвом, ні політикою. Єдине заняття, яке приносить йому задоволення — це вирізування уривків з Біблії, що називається «складанням гармонії Ветхого і Нового Завіту». «В таких і подібних заняттях він проводить кожний ранок, півгодини підряд... і без сумніву досягає досить цінних результатів», — з чисто свіфтівським сарказмом зауважує автор.
Батлер більш обмежений у масштабах своєї критики, ніж, скажімо, Діккенс, Теккерей або Гарді, але він проявляє велику сміливість і непримиренність у викритті джерел нелюдськості деяких сторін існуючого ладу, зв’язуючи їх у першу чергу з релігією і церквою, які санкціонували існуючий порядок речей «панівну мораль.
У главі 65-ій, описуючи болісні роздуми ув’язненого Ернеста про пануючу брехню і її безкарність, Батлер не боїться називати речі своїми іменами: «Чому арештовують цигана або віщуна за те, що вони вимагають гроші у дурнів, які вірять в їх надприродні здібності; чому вони тоді не ув’язнюють в тюрму священиків за те, що вони прикидаються спроможними відпускати гріхи або перетворювати хліб і вино в плоть і кров Єдиного, померлого дві тисячі років тому?» Все це були фокуси, що ставили, — на думку автора, — єпіскопа на одну дошку з гадалками. І далі: «Він знав, що був обдурений, і він також знав, що більша частина його бід була більш чи менш безпосередньо зв’язана з впливом християнського вчення».
Симптоматичний і той факт, що інтерес до роману «Шлях всякої плоті» різко зростає в 20-ті роки нового віку. За словами Джека Ліндсея, «це був період розриву з старими загальноприйнятими ідеями... Він поклав в основу критику вікторіанського суспільства, яку здійснили такі письменники, як Мередіт, Шоу, Уеллс, Батлер, Голсуорсі». Новому поколінню читачів роман Батлера глибоко імпонував атмосферою «переоцінки цінностей», що панувала в ньому. І справа тут не лиша в тому, що письменник відважно ополчився на «святая святих» вікторіанства — буржуазну сім’ю і церкву. Важливим було те, що, безжально розтрощуючи недавніх ідолів, він представив свого героя Ернеста не тільки їх жертвою, але й антагоністом, який повстає проти насильства і брехні, що його оточує. Розповіддю про пошуки і борсання Ернеста, про його розрив з релігією, церквою, сім’єю, а потім і з своїм класом Батлер утверджував право молодого покоління на бунт проти застарілих устоїв вікторіанської Англії.
Однак, якщо в своєму запереченні Ернест сильний і переконливий, то в своїй позитивній програмі, в «конструктивних» ідеях він проявляє вузькість поглядів і безпорадність у шуканнях виходу. Піднявшись якось до бунту й осуду брехні та лицемірства сучасного йому суспільства, герой згодом увійшов у річище розміреного і забезпеченого існування, розтрачує себе по дрібницях, створює собі життєву програму, дуже далеку від колишнього бунтарства: батьківство без відповідальності, незалежний доход, поміркований гедонізм і інтелектуальне фрондерство.
Перефразовуючи вдале визначення Олдріджем героїв подібного роду, Ернест як бунтар хороший, коли він зриває маску з лицемірства, і поганий, коли після цього просто відвертається і відходить.
Так Батлер, з деяким запізненням порівняно з французькими реалістами, вносить в англійську літературу свій варіант теми «виховання почуттів». Подібно Стендалю, Бальзаку, Флоберу він приводить героя до примирення з своїм середовищем, але на відміну від них і не до його честі, автор «Шляху...» не піднімається над головним персонажем, залишаючись в цьому відношенні в рамках усталених традицій.
Книга Батлера зацікавлює не тільки багатими соціальними імплікаціями моральним конфліктом, але й своєю жанровою багатоплановістю. «Шлях всякої плоті» — це не лише «сімейна хроніка» і «роман виховання», це в якійсь мірі і автобіографічний роман, і «роман ідей», і роман-пародія.
Спроби письменника розробити певну позитивну програму і своє філософське кредо, що пояснює генезис людської поведінки в суспільстві, визначили інтелектуальний, філософський характер «Шляху...». Поява книг подібного типу стала знаменням часу в англійській літературі того часу. Виявляючи певний зв’язок з раціоналізмом просвітительського роману, цей жанр повинен був засвоїти і виразити по-своєму той дух інтелектуальних пошуків, яким відзначено життя англійського суспільства другої половини XIX віку. Успіхи в розвитку природознавства і точних наук надихали пафосом позитивного дослідження і гуманітарні науки. З’являється виразна тенденція внести в літературу елемент наукового мислення. З цим зв’язано виникнення натуралізму і роману ідей.
Розсуваючи рамки традиційного фабульного роману, що звертався до серця і уяви читача, новий інтелектуальний роман звертався до розуму, оперуючи певними ідеями, прагнучи підпорядкувати розвиток сюжету і характерів певній філософській концепції. Це наклало свій відбиток і на його художні особливості: дія стає повільнішою, ретроспективний метод зображення все більше поступається місцем інтроспективному — звідси зростаюча психологічна заглибленість творчого методу.
Демаркаційна лінія між «популярним» і «інтелектуальним» романом була вперше встановлена Джордж Еліот і зміцнена в романах Гарді, Мередіта і Батлера.
З біографії автора «Шляху...» випливає, що його роман — це плід особистих переживань і роздумів і відповідь на питання, що хвилювали передові уми того часу. Устами свого героя в одній з глав роману Батлер говорить: «... є безліч речей, про які слід сказати і про які ніхто не наважується говорити, багато брехні, яку треба викрити і яку ніхто, однак, не викриває. Мені здається, що я можу сказати те, що ніхто інший в Англії, крім мене, не насмілиться сказати і що рветься назовні». З часом, однак, Батлер, як і багато інших сучасних йому письменників, піддавшись впливові натуралістичної доктрини, втягує її в орбіту своєї творчості. Він переробляє вже початий роман, поклавши в основу розроблену ним філософсько-біологічну схему неоламаркіанського типу. Спроби втиснути живу тканину оповіді в прокрустове ложе мертвонародженої теорії «творчої еволюції» не могли не заподіяти шкоди роману, вступивши в суперечність з його первісним задумом. У світлі теоретичного постулату Батлера бунт героя повинен був втратити свій суспільний, соціальний смисл і постати лише як пробудження в ньому «несвідомої пам’яті» і «життєвої сили» його предків.
Філософські аберації Батлера, так само як і його індивідуалізм, дали привід певній частині буржуазної критики для натуралістичних і модерністських тлумачень його твору.
Але треба відмітити, що художнє, реалістичне начало його роману здобуло переконливу перемогу над фальшивою еволюційною концепцією. Батлер-художник виявився незрівнянно вищим і сильнішим від Батлера-мислителя. Визнання цього факту давно вже стало одним з «загальних місць» світової батлеріани.
Підтвердженням цього може бути думка одного з метрів сучасного зарубіжного літературознавства Джозефа Біча: «На одного шанувальника морального ідеалізму, що становить стрижень батлерівського мислення, припадає сотня шанувальників його сатири на вікторіанські характери, їх догматизм і сліпу дріб’язкову тиранію, їх дитячу віру, безглузді сентименти, їх косні методи освіти і найбільш усього — їх самовдоволення».
Як відмічалося вище, в романі «Шлях всякої плоті» не важко виявити елементи автобіографічності. Це дало можливість деяким дослідникам висунути сумнівну концепцію про суто особисті мотиви «Шляху...», про спроби письменника, нібито, звести в ньому рахунки за зазнані в дитинстві образи, чим по суті вихолощувалась узагальнююча сила і руйнівна дія сатири Батлера. Безперечно, автобіографічні мотиви органічно входять у канву роману. Але вони тісно переплітаються з художнім домислом і служать не лише засобом самовираження автора. Розглядаючи роман в цьому плані; не важко переконатися в тому, що письменник зумів у поодинокому — долі свого героя, близькій до долі автора, — показати головний рух часу: прагнення до перегляду суспільних установлень, нравів і вірувань вікторіанської епохи, бунт проти них.
Не випадково Ернест в одній із заключних глав говорить, що почуває себе в силах сказати те, що ще ніхто не насмілювався сказати. Не випадково по виході з тюрми він «непокоївся не про себе. Залишались його сестра, його брат Джо, сотні і тисячі молодих людей в Англії, чиї життя були засліплені брехнею...». Тому — незалежно від ступеня, автобіографічності зображуваного — роман Батлера соціальний, бо він оголив коріння того морального і суспільного зла, яке породжували вікторіанська буржуазна сім’я, церква, система виховання та освіти.
І, нарешті, ще один аспект роману — його пародійний задум. Протягом близько 200 років однією з найбільш популярних книг в Англії був «Шлях паломника» Беньяна. Можливо, саме через популярність цієї книги і узагальненість її образів і висновків Батлер вирішив скористатися нею, щоб створити новий варіант «Шляху паломника», вказати свій, підказаний гірким досвідом і роздумами людини нового часу, шлях до «спасіння душі людської». Так, Ернест залишає свій «Град Руйнування», проходить через «Град Марнославства», ввергнутий в «Трясовину Смутку» і, нарешті, досягає «Града Спасіння». У фіналі роману найвиразніше розкривається його пародійний смисл. Батлер-раціоналіст не вірить в потойбічний світ і спасіння душі. І ось загробній винагороді беньянівського героя він з тонким сарказмом протиставляє свій раціоналістичний варіант «винагороди за мучеництво» на цій грішній землі, який приймає вигляд доходу, що дарує героєві незалежність і особисту свободу. Подібно Беньяну, Батлер широко використовує посилання на Біблію та Євангеліє, але з зовсім іншою метою. У Беньяна це — засіб стати більш доступним, зрозумілим народові, що здійснював революцію під релігійними лозунгами. Батлер використовує це як пародійний засіб для дискредитації застарілих канонів пуританізму і його формул. Сама назва роману звучить пародійно-іронічним дисонансом у відношенні до його змісту. Запозичений письменником з Біблії вираз «Шлях всякої плоті» традиційно сприймався як синонім людської долі взагалі. В романі ж він не тільки не відповідав конформістським уявленням про шляхи і долю людини, але, навпаки, являв собою виклик і бунт проти них.
Слідом за Беньяном Батлер широко використовує символіку імен: Понтіфекс (грецьк.) — жрець, Ернест (англ.) — серйозний (що вважалось головною вікторіанською доброчесністю), Хрістіна (грецьк.) — християнська, релігійна (пор. з героєм Беньяна Хрістіаніном), Алатея (грецьк.) — істина, Таунлі (англ.) — світський і т. д.
Кожним з аспектів свого багатопланового роману Батлер, творчо відштовхуючись від тієї чи іншої літературної традиції, на свій лад оновлював сприйняття світу, що стало вже звичним, сприяючи його критичному, сатиричному переосмисленню. Цьому ж завданню поставлено на службу весь художній стрій «Шляху...»: роздвоєність авторського «я» в двох персонажах, численні, сповнені злої, отруйної іронії авторські відступи, мовна тканина роману, насичена парадоксами — найбільш дійовим засобом підриву авторитетів і догм. На відміну від спокійно-епічної манери класиків реалізму і нарочитої безпристрасності романів, що віддають данину натуралізму, «Шлях всякої плоті» являє собою приклад публіцистичного темпераменту і войовничості позиції письменника, неповторний своєрідністю сплав емоціональної схвильованості і холодної поміркованої зненависті.
Таким чином, хоч Батлер і не першим прийшов до багатьох проблем, піднятих в його романі, самою гостротою їх постановки, нищівним духом заперечення моральних основ вікторіанства він вніс дещо якісно нове в критичну тональність англійської літератури. Це не тільки відповідало настроям його часу, але якнайбільше збігалося із завданнями нового покоління XX віку в його наступі на буржуазні установи недавнього минулого.
В цьому плані не важко виявити зв’язок з «батлерівською традицією» в багатьох творах сучасної англійської літератури: в творчості Бернарда Шоу, в романах Голсуорсі, Моема, Олдінгтона, Беннета, Бересфорда, Макензі, Кеннана, в ранніх романах Джойса, Лоуренса, Спендера, коли вони ще не відійшли від реалізму. Контури цієї традиції проступають і в книгах «сердитих молодих людей».
Можна ставити під сумнів самий факт впливу Батлера або ступінь цього впливу на того чи іншого письменника. Справа, однак, не в цьому. Головним є те, що в становлення певних критичних тенденцій сучасного англійського роману Батлер вніс свій вагомий внесок.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1968 . – Вип. 15. – С. 100-106.
Твори
Критика
