Про соціальні погляди Скотта Фіцджеральда

Володимир Кухалашвілі

Френсіс Скотт Фіцджеральд — один з найвидатніших письменників американської літератури XX ст. Про популярність Фіцджеральда свідчить хоча б той факт, що останнім часом з’явились десятки статей і монографій про нього, а в США з 1968 р. видається журнал «Щорічник Хемінгуея-Фіцджеральда». Вітчизняні перекладачі та науковці також приділяють велику увагу творчій спадщині письменника. В 1965 р. було видано російською мовою роман Фіцджеральда «Великий Гетсбі», а позаминулого року — роман «Ніжна ніч». У періодиці публікуються кращі оповідання письменника, критичні та літературознавчі есе, присвячені його творчості.

Численні американські критики намагаються зобразити митця як камерного, асоціального письменника, який, начебто, не мав будь-яких політичних переконань. Його «недовір’я до багатих як до класу» вони називали «дитячим» (Генрі Ден Пайпер), а критику буржуазної Америки — поверховим описом невеликого сегменту американського життя (П. Міллер, А.Дж. Лубелл).

Теодор Драйзер розглядав книгу Фіцджеральда «Прекрасні і прокляті» поряд з гостросоціальним твором Сінклера Льюїса «Головна вулиця», як приклад роману, що відображує суть американської псевдодемократії. Звичайно, це завищена оцінка не найкращого твору Фіцджеральда. Але все ж таки, в 1922 році (в тому році, коли була видана книга «Прекрасні і прокляті») Фіцджеральд у листі до відомого редактора видавництва «Скрібнерз» Максвела Перкінса стверджував: «Моя думка про Америку склалась остаточно: ці «свободи» призвели до найбільшої тиранії в світі».

«Прекрасні і прокляті» — не перший твір письменника, який ніс соціальне навантаження і, до певної міри, засуджував підвалини буржуазної Америки. Ще у 1920 р. в оповіданні «Перше травня» Фіцджеральд змалював звірячу розправу поліції з демонстрантами та засудив переслідування соціалістів у післявоєнній Америці. Письменник вважав соціальні перетворення настійною потребою.

Крім роману «Прекрасні і прокляті», письменник 1922 року опублікував невелику гротескно-фантастичну притчу «Діамант завбільшки з отель «Ріц» — про американський спосіб життя. В центрі оповіді — образ мільярдера, володаря величезних багатств, символом яких є діамант завбільшки з кубічну мілю. Він божеволіє від свідомості своєї влади, навіть робить спробу підкупити... самого Бога. Безжально знищує він все, що заступає йому шлях до збагачення, — люди, які потрапляють у величезний маєток, ніколи не повертаються — їх вбивають під час сну. У промовистому фіналі оповідання злочинець-мільярдер разом з найбільшим у світі діамантом гине під час повітряного нальоту.

Антибуржуазність соціальної проблематики «Діаманта завбільшки з отель «Ріц» така ж очевидна, як і спрямування одного з кращих творів Фіцджеральда — роману «Великий Гетсбі» (1925).

Після виходу книги американські критики відзначили, що в романі «Великий Гетсбі» переважає детективна лінія, а деякі з них, незважаючи на загальну позитивну оцінку твору (Г.Л. Менкен), угледіли в його сюжеті «не більш, як прикрашений анекдот».

Відповідаючи на несправедливі нападки, Фіцджеральд писав знаменитому літературному критикові Едмундові Вілсону: «Уникаючи образливого зіставлення першого класу з третім, можу сказати: якщо мій роман — анекдот, то й «Брати Карамазові» — теж. І його можна було б, з певної точки зору, звести до детектива. Жоден з оглядачів, навіть з найбільш захоплених, не мав уявлення, про що йдеться у цій книзі». А й справді, про що? Адже «Гетсбі» — не камерний роман, як може здатися на перший погляд, а гостросоціальний твір, в якому оповідається про бездушність, що ховається під маскою респектабельності, про жорстокість можновладців і про фальшиві ідеали, запроваджені антигуманістичною буржуазною мораллю.

Г.Л. Менкен помітив, здавалося б, очевидну «тривіальність» сюжету «Гетсбі» (незаможний юнак покохав багату дівчину), але Фіцджеральд, використовуючи саме такий «простий» хід, виразно показує згубність ідеї збагачення, яка володіє американцями, граничний індивідуалізм, моральний розпад особистості й антагонізм між людиною і буржуазним суспільством.

Герой роману Джей Гетсбі живе однією всепоглинаючою мрією — коханням до Дезі Фей, яка не дочекалась його повернення з війни і вийшла заміж за мільйонера Тома Б’юкенена. Гетсбі вирішує будь-що знову домогтися її любові. Але яким чином? Він займається шахрайством і гендлярством за допомогою ділка Мейєра Вулфшима, який «здатний скористатись довір’ям п’ятдесяти мільйонів людей з прямолінійністю грабіжника, що зламує сейф». За п’ять років Гетобі здобуває величезне багатство, та воно допомагає йому вразити Дезі, мабуть, тільки тому, що в самому її голосі «бринять гроші». По тому вона зраджує Гетсбі, і той гине.

Епізод похорону Гетсбі — один з центральних у романі. Дезі, не кажучи вже про безліч людей, що користувалися гостинністю Гетсбі, не віддала йому останньої шани. Лише оповідач, скептичний і раціональний Нік Каррауей, не відступився від людини, яка, здавалося б, уособлювала все те, що він щиро зневажав. Ніку «...хотілся відшукати для нього когось. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і запевнити його: — Я відшукаю вам когось, Гетсбі. Не хвилюйтесь. Довіртесь мені, а я вже вам — когось відшукаю».

Нік збивається з ніг, розшукуючи у місті цього чергового «когось», і вже зовсім щиро каже батькові Гетсбі, що вони були найближчими друзями.

Нью-Йорк, у якому живе сила-силенна людей, що знали Гетсбі, німотствує. Всі намагання Каррауея приречені на невдачу, хоча, як нагад, як останнє прохання, в його мозкові калатає: «Слухайте, старий, ви повинні відшукати мені когось. Ви маєте подбати про це. Я не можу пройти крізь все це на самоті».

Том Б’юкенен у Фіцджеральда виступає як попередник американських фашистів. Сутність його досить проста: він — бізнесмен і переконаний расист. В чомусь Б’юкенен дуже схожий на «славнозвісного» губернатора Луїзіани Х’ю Лонга. Том читає небагато, але ж з яким пафосом він говорить Каррауею про «наукові праці», які обстоюють теорію расової вищості англосаксів; «Цивілізація гине... Ти читав книгу Годдарда «Піднесення кольорових імперій»? — Ні, не читав, — відповів я, досить-таки здивований з його тону. — Чудова книга, і кожен мусить прочитати її. Якщо ми не будемо стерегтись, то білу расу поглинуть кольорові, — ось її головна ідея. Це все науково доведено».

Фіцджеральд спромігся розгледіти зародження фашизму у Сполучених Штатах Америки. Письменник назвав акціонерне товариство Мейєра Вулфшима «Свастикою», голова якого — некоронований король афер — носив запонки з ...людських зубів. Мимоволі сучасному читачеві спадають на думку асоціації з гітлерівським режимом...

Фіцджеральд змальовує риси майбутнього фашизму і в образі холоднокровного вбивці Томмі Барбана з роману «Ніжна ніч», написаного після повернення письменника з Європи, де він прожив кілька років. Новий великий твір Фіцджеральда побачив світ лише через дев’ять років після «Гетсбі». Протягом цього часу автор теж чимало працює, але його творчому зростанню заважає і «блискуче світське життя», і алкоголізм, і психічна хвороба дружини.

Фіцджеральд написав свій останній (завершений) роман під час могутніх струсів в економічному та соціальному житті Америки. Криза 1929 року і піднесення робітничого руху в США привернули увагу багатьох письменників до соціальних проблем. Восени 1929 року в Нью-Йорку було створено перший Джон-Рід-клуб, а у 1933 році в США вже існувало близько 35 таких клубів. Фіцджеральд належав до тих літературних кіл, що брали участь в роботі клубів, названих на честь письменника, якого сам Фіцджеральд цінував і поважав. В одному з листів до своєї дочки Скотті він писав: «Хотів би знати, чи ти прочитала щось влітку — хоч одну справжню книгу, таку, як «Брати Карамазови» або «Десять днів, що потрясли світ».

Письменник стояв дещо осторонь активного соціально-політичного прогресивного руху, що виник на початку «сердитого десятиріччя». Він не став на шлях безпосереднього та безкомпромісного викриття капіталізму, але заслугою його було змалювання потворних форм людських відносин у світі капіталу, згубного впливу грошей, внутрішньої кризи особистості і, як наслідок — загибель усіх ідеалів, сподівань, мрій людини у цьому світі.

Про це йдеться у романі «Ніжна ніч». Дік Дайвер, талановитий лікар, одружився з Ніколь Уоррен, дочкою мільйонера, яка, збезчещена власним батьком, захворіла на шизофренію. Дайвер робить спробу боротися проти фатального впливу грошей та зазнає нищівної поразки. Фіцджеральд, симпатизуючи своєму героєві, прослідковує всі ступені його деградації: відступництво від улюбленої справи, моральний занепад і, як логічний фінал, остаточне падіння. Таке ж падіння і загибель спіткали друга Діка — талановитого композитора Ейба Норта (прообразом його був друг Фіцджеральда Рінг Ларднер), якого вбивають у п’яній бійці.

Показово, що після одужання Ніколь одразу ж губить всі зв’язки з Діком і повертається «на круги своя», побравшись з Томмі Барбаном. Відновилась і справжня сутність Ніколь: «Мій дід був шахраєм, і у мене це спадкове».

Вона, як і Дезі з «Великого Гетсбі», сховалася під захисну оболонку багатства, вважаючи само собою зрозумілим, що «задля неї поїзди починали свій шлях у Чікаго і перетинали кругле черево континенту аж до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гуми і рухались приводи верстатів; робітники замішували зубну пасту в чанах і цідили зубний елексир з мідних казанів; в серпні робітниці консервували томати, а перед Різдвом виснажувалися у магазинах стандартних цін; мулати ламали хребет на бразільських кавових плантаціях, а винахідники несподівано виявляли, що вони позбавлені патентних прав на нові трактори — і все це була лише незначна частина людей, які сплачували Ніколь данину...».

Талант, мов смертельна хвороба, фізично вбиває Ейба Норта і духовно — Діка Дайвера. Талант — це обтяжливий дар, що вступає в суперечність з буттям. Талант вихолощується, викривлюється буржуазною системою, готового сховати будь-який творчий «арсенал в уорренівських сейфах».

Поступово Фіцджеральд спростовує буржуазний міф про чистоту та благополуччя «вищого світу». Розмері Хойт, юна кіноактриса, з’являється на початку роману щирою, чуйною натурою, та згодом стає разюче схожою на свою матір, яка ставиться до дочки як до капіталовкладення. Ніколь Уоррен, одужавши, немовби «трансформується» в свою сестру Бебі. Удова Ейба Норта одружується з графом Мінгетті і прагне лише одного — «весело проводити час».

Таким чином, «Ніжна ніч» — це роман не лише про розклад окремої особистості, а й про крах усієї буржуазної системи, про трагедію таланту і руйнування «нормальних» стосунків людини і суспільства. Змальовуючи в основному «можних світу цього», Фіцджеральд майстерно довів, що жадоба матеріального успіху незмінно призводить до егоїзму, самозакоханості, врешті — до морального падіння.

Тема впливу багатства на людину неодноразово розроблялась Фіцджеральдом. «Офіційна» критика США зводила тільки до цього мало не весь творчий доробок письменника. Дехто з друзів Фіцджеральда (наприклад, Хемінгуей) дорікав йому не тільки за захоплення цією темою, але й за схиляння перед багатіями, не враховуючи сатиричного забарвлення творів письменника. Найкраще на такі звинувачення відповів сам Фіцджеральд у листі до Хемінгуея: «Я ніколи не ставився святобливо до багатих — лише в тих випадках, коли багатство поєднувалося з вищою витонченістю та гідністю». Навряд чи можна брати під сумнів ці слова: Фіцджеральд завжди був гранично щирий у критичних роздумах про себе та свою творчість. Італійський письменник Альберто Моравіа, розповідаючи про кризу буржуазної культури, колись зазначив, що «мабуть, єдиний, в кого вистачало мужності дивитись в очі дійсності, був Скотт Фіцджеральд».

І справді, кращі його книги — найнадійніше свідоцтво правомірності цих слів, хоча письменник неодноразово картав себе за те, що його політична свідомість виявляла себе тільки епізодично, що в житті він прагнув того ж, від чого застерігав своїх героїв — матеріального добробуту. Парадокс, здавалося б? Зовсім ні. Доречно буде звернутись до одного з листів Фіцджеральда, де він, зокрема, писав: «Свідченням першокласного розуму є здатність тримати у свідомості дві протилежні» концепції, не втрачаючи здатності мислити».

Мабуть, саме такий «подвійний центр» мислення, «подвійне» бачення світу і призвело до трагічних протиріч між митцем та його мрією, між його видатними творами та ремісництвом, між прогресивними гостросоціальними висловами письменника та великою частиною його творчості, де він так і не наблизився до свідомого, безпосереднього засудження капіталізму. Цікаво, що в романі «Прекрасні і прокляті» письменник немовби передбачає свою долю, змальовуючи вимогливого митця, який піддається владі грошей після фінансового успіху першої своєї книги. Фіцджеральдові частково вдалося уникнути долі свого героя. Після перших літературних спроб письменник створює романи «Великий Гетсбі» та «Ніжна ніч», в яких кращі риси його творчості знайшли найбільш глибоке і яскраве відбиття.

Хоча Фіцджеральд часто зміщує соціальні акценти, відходить від основної проблематики. слід гідно оцінити його внесок у боротьбу з силами реакції, за соціальну справедливість. Письменник навіть хотів написати п’єсу, головним героєм якої був би революціонер, що перемагає капіталіста. У записниках зберігся план цього нездійсненого задуму.

Соціальні погляди Фіцджеральда, на нашу думку, найбільш чітко виявились не в великих творах і навіть не в гротесково-сатиричних оповіданнях, а в епістолярній спадщині і в гранично щирих статтях-сповідях, пізніше об’єднаних під спільною назвою «Надлом».

Фіцджеральд критично ставився до американського соціального устрою, прагнув нових ідеалів. Мабуть, письменник хотів, щоб його дочка пішла тим шляхом, який він для себе тільки накреслив: «Там (у коледжі, куди поїхала вчитись Скотті.— В. К.) є добре організований лівий рух. Я не дуже б хотів, щоб ти думала про політику, але я не хочу, щоб ти виступала проти цього руху. Я відомий своїми симпатіями до лівого крила і пишався б, коли б і ти зайняла таку ж позицію. В кожному разі, я був би ображений, якби ти солідаризувалася з нацизмом або переслідуванням «червоних» у будь-якій формі».

Не випадково Фіцджеральд чи не перший помітив і оцінив належним чином талант Теодора Драйзера, гостросоціальну «Головну вулицю» Сінклера Льюїса він вважав кращим американським романом свого часу. Показовим є його зауваження, що «більшість сучасних книг хибує на те, що їх авторам явно бракує і позиції, і матеріалу, якщо не брати до уваги спостережень За суто світським життям. Як правило, людське життя не проходить на пляжах і в позаміських клубах».

Ці слова, здавалося б, суперечать творчості самого Фіцджеральда: найчастіше його герої — заможні люди і дія відбувається в розкішних особняках, на приватних яхтах, в фешенебельних готелях; та навіть закордонні критики, аналізуючи творче надбання письменника, визнають, що у багатьох істотних рисах він спромігся показати наслідки соціальних струсів, що припали на долю «загубленого покоління», і, як закономірність, втрату ними віри в «американський спосіб життя». Але якщо професор коледжу в Фордгеймі Маріус Б’юлі цілком слушно зазначає, що «Великий Гетсбі» — це найгостріша і найдокладніша «критика американської мрії в американській літературі», то Лайонел Тріллінг бачить своє завдання в «роз’ясненні» наївному читачеві тієї, на його думку, «істини», що Фіцджеральд у своєму романі прославляє і звеличує поняття «американської мрії». Аналізуючи роман, Тріллінг пише, що роздвоєність Гетсбі між могутністю капіталіста і мрією неминуче призведе його до захисту підвалин буржуазної Америки, і пишномовно твердить: «Наша нація — єдина, яка виплекала мрію і дала їй ім’я «американської мрії».

Заперечуючи Тріллінгу, критик Сідні Фінкелстайн зауважує, що «американська мрія» так і залишилася мрією. Америка перетворилася на країну «великих грошей», що й зумовило крах великої мрії про «гуманну» безкласову демократію Такі позиції, вказує С. Фінкельстайн, обстоює і Скотт Фіцджеральд, що змальовує буття-безвихідь у «вільному світі».

Ернест Хемінгуей і в «Снігах Кіліманджаро», і в «Святі, яке завжди з тобою» дорікає Фіцджеральдові за схиляння перед багатіями. В «Снігах Кіліманджаро» є епізод, з якого потім було створено міф про те, що Фіцджеральд мало не обожнював можновладців: «Багатії — нудні люди... Він (герой Хемінгуея, — В. К.) згадав бідолаху Скотта Фіцджеральда, і його побожне захоплення ними, і як він написав; одного разу оповідання, що починалося словами: «Багаті не схожі на нас з вами».

І хтось сказав Фіцджеральдові: «Справді, у них грошей більше». Але Фіцджеральд не зрозумів дотепу. Він вважав їх особливою расою, оповитою серпанком таємничості, і коли він упевнився, що вони зовсім не такі, це зігнуло його не менш, ніж будь-що інше».

Фіцджеральд зрозумів дотеп Хемінгуея і згадував про нього в своїх зaпиcниках. Дійсно, Фіцджеральд, особливо в молодості, сприймав буржуазний світогляд та прагнув розбагатіти. Але почуття ворожості до можновладців було властиве йому завжди.

На дорікання Хемінгуея (який, до речі, неодноразово втрачав почуття такту і справедливості в стосунках з Фіцджеральдом) відповідає сам Фіцджеральд у тому ж оповіданні «Багатий хлопець», яке так обурило Хемінгуея: «Я хочу спростувати всі плітки про багатіїв... Навіть розумні та безпристрасні репортери створили нереальну, казкову країну — країну багатих людей.

Дозвольте, я розповім вам про багатих. Вони не схожі на нас з вами (у дослівному перекладі — «на вас і мене» — В. К.). З дитинства вони вже можновладці, насолоджуються цим, і це впливає на них. Вони м’які, коли ми жорстокі, і цинічні, коли ми довірливі, і все це вам буде дуже важко зрозуміти, коли, звичайно, ви не народились багатієм. Десь в глибині душі вони вважають себе кращими за нас, бо ми мусимо боротися проти страждань та бідування. Навіть коли вони глибоко проникають у наш світ, чи падають нижче за нас — все одно вони думають, що вони кращі за нас. Вони не такі, які ми».

«Багатий хлопець» — це своєрідна притча про бездушність, ізольованість, апатію «дуже багатих людей». В чомусь вона має спільні риси з оповіданням «Делірімпл збивається з пуття», в якому Фіцджеральд викриває брехливий світ фінансового бізнесу та політики як бізнесу, що перетворюють колишнього хороброго солдата на грабіжника.

Тож ремарка Хемінгуея з «Снігів Кіліманджаро» доводить лише, що він не зрозумів свого колишнього друга, для якого багатії дійсно були особливою расою в його розумінні, і тому писати про Енсона Хантера (героя оповідання «Багатий хлопець») Фіцджеральд може тільки як «про чужинця».

Отже, письменник без якоїсь побожності ставився до багатіїв, і тема багатства й щастя як неподільних понять не абсолютна у нього. Підтекст очевидний, і письменник дає це відчути. Але сам Фіцджеральд, опинившись під владою бізнесменів від мистецтва, які нещадно експлуатували його талант на догоду моді і смакам споживача, не зміг відмовитись від гонитви за гонорарами, бо мусив утримувати дружину в санаторії, а доньку в коледжі. Виснажений, тяжкохворий письменник все менше працює «для своєї мрії». Довгий час задля заробітку він пише сценарії у Голлівуді. Та зрештою Фіцджеральд знаходить у собі сили порвати стосунки з кіноділками і приступає до роботи над своїм останнім (незавершеним) романом «Останній магнат», в якому йдеться про життя голівудських фірм. І в кращих своїх оповіданнях і романах він ще й ще раз засуджує мораль багатих людей, які знищували «... речі і людей, а по тому ховалися за свої гроші або за свою цілковиту безтурботність», і які, зрештою, винні в тому, що у письменника «зникла любов до польотів».

Фіцджеральд відчував, що зробив незрівняно менше, ніж був спроможний, але з цілком зрозумілою гордістю писав дочці в червні 1940 року: «Все те, чого я досяг, далося мені після найважчої праці, і хотілося б мені зараз ніколи не відхилятися і не оглядатися назад, а сказати, як по закінченні «Великого Гетсбі»: «Я знайшов свою справу і тепер думаю насамперед про неї. Це мій прямий обов’язок, без цього я ніщо...».

Ці рядки написані вже смертельно хворою людяною. 21 грудня 1940 року Френсіс Скотт Фіцджеральд помер під час серцевого нападу, йому було тільки сорок чотири роки.

Критика соціальних підвалин буржуазної системи об’єднала багатьох видатних митців США. Поміж них з повним правом1 можна назвати ім’я Скотта Фіцджеральда, письменника виняткового обдарування, майстра композиції та тонкого психологічного аналізу, який неодноразово висвітлював проблему особистості та її взаємин із суспільством на фоні морального банкрутства буржуазної цивілізації, змальованої в усій її непривабливості.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1973. – № 10. – С. 73-79.

Біографія

Твори

Критика