Трагедія ідеаліста в романі «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда

І. Є. Зозуля

«Великий Гетсбі» — один із найкращих творів письменника. В ньому найяскравіше виявились дві властивості таланту Фіцджеральда — пафос, емоційна напруженість романтика і гострий, навіть сатиричний погляд реаліста. Ці властивості переплітаються в художній тканині твору, створюючи яскравий та індивідуальний малюнок. А художня тканина будь-якого твору словесності — це насамперед його мова. Цілком справедливою є думка проф. А. І. Ревякіна, що мова твору «в будь-якому своєму прояві не нейтральна, а ідейно й естетично цілеспрямована, підкорена певним завданням, які поставив перед собою письменник».

Головна ціль Фіцджеральда — розвінчання американської мрії у романі «Великий Гетсбі». Що ж таке «американська мрія»? Це бажання блискавичного успіху та швидкого збагачення. А найголовніше те, що щастя і багатство є тотожними для людей, які сповідують постулати цієї «американської мрії». Цей міф включає в себе рівні можливості для всіх людей незалежно від їх стартового капіталу і соціального походження. Назва цієї мрії втілює ідею того, що все це можливе лише в одній окремо взятій країні — Америці. Саме цю теорію розвінчує Ф. Фіццжеральд у романі «Великий Гетсбі» та інших своїх творах. Він доводить, що людина, яка все своє життя поклала на здобуття матеріальних благ, не стає щасливішою від цього, а навпаки, втрачає своє власне «я», свій духовний світ і, як наслідок, бажання жити повноцінним життям. Автор показує трагедію людини, яка все життя прагнула до багатства, що врешті-решт призвело до її загибелі.

Американська мрія не могла не стати предметом пильного інтересу американських письменників. «Із самого початку американська белетристика, в основному, жила вабленням до Мрії — і відчуттям, що мрію зрадили, — пише відомий англійський письменник і літературознавець Уолтер Аллен. — На цьому тримаються романи Купера про Натті Бампо, звідси йде гіркота і лють багатьох американських «радикальних романів» — від Френка Норріса і Драйзера до Нормана Мейлера. Творчість цих письменників пройнято критичним відношенням: до предмета зображення (окремий американець або яка-небудь сторона американського життя) вони підходять з наперед складе-ним уявленням про те, яким повинне бути життя в Америці, і, протиставляючи ідеал дійсності, вершать суд над нею». Скотт Фіцджеральд також вершить суд над американською мрією, над буржуазною Америкою у «Великому Гетсбі».

Фіцджеральд, як і інші письменники «втраченого покоління», що переважно втратили ідеали («всі боги померли»), наполегливо шукав людське в людині. Це одна з визначальних рис всіх творчо близьких Фіцджеральду письменників. Інша справа, що шляхи пошуків були різними. Мета ж була одна: знайти цінності, здатні протистояти доларовій цивілізації, в якій, здавалося б, немає і не може бути місця істинно людським відчуттям, будь-якій позитивній програмі.

Оповідач у творі — тридцятирічний Нік Каррауей, уродженець Середнього Заходу, син поважаних батьків, випускник престижного університету, учасник Першої світової війни, що у повоєнний час (1922 р.) приїхав до Нью-Йорка навчатися банківській справі, хоча й плекає у глибині душі мрію про письменництво. Це він розповідає читачеві про ту пригоду, в яку виявився втягнутим два роки тому. Тоді він зняв занедбаний будиночок у приміській зоні Нью-Йорка Вест-Егг, на березі затоки, де розташовано було багаті будинки, що належали «бог-зна яким заможникам». Головним героєм оповіді й стає його найближчий сусіда, хазяїн великого палацу із вежами і пишними сходами, справжньою бібліотекою, мармуровим басейном і величезним парком, нікому не відомий, загадковий та ексцентричний самотній молодий чоловік на ім'я Джей Гетсбі — «Великий Гетсбі». Постать оповідача сприяє створенню ліричної тональності й наявності іронічного погляду водночас. Нік Каррауей став ідеальною знахідкою для Фіцджеральда, адже він — людина освічена й неупереджена, іронічна і розважлива, толерантна до іншого і своя у світі «заможних».

Перед читачем «Великого Гетсбі» виникає яскрава картина потворності буржуазного світу. Сам Гетсбі на початку роману є досить загадковою особою. Він неймовірно багатий, живе в розкішному будинку поблизу Нью-Йорка, на самому березі затоки, і майже щодня влаштовує грандіозні прийоми для сотень гостей. Ні гості, ні сусіди таємничого Гетсбі не знають, з якою метою ці прийоми влаштовуються, невідоме також і походження величезного капіталу хазяїна, але це, очевидно, нікого не бентежить. Коли Каррауей (а з ним і читач) дізнається, що Гетсбі купив цей будинок, щоб оселитись поблизу коханої жінки Дейзі, а прийоми влаштовує, сподіваючись дочекатись її візиту, загадковість поведінки Гетсбі ще більше посилюється. Нарешті автор знайомить читача з історією головного героя твору.

Гетсбі і Дейзі давно покохали одне одного, але одружитися не могли, тому що він — тоді ще молодий офіцер, який збирався на війну, — був бідняком. Гетсбі повертається з війни героєм, але, як і раніше, без цента в кишені. Після демобілізації йому навіть нема на що купити цивільний одяг. Не дочекавшись коханого, Дейзі одружується з багатим ділком Томом Б'юкененом. Але через деякий час Гетсбі всміхається щастя, і він стає мільйонером.

І все ж таки доля Гетсбі трагічна, тому що це доля бідняка. Успіх, визнання, навіть торжество кохання залежать в буржуазному світі від грошей. Але згадаємо, що одним з постулатів американської мрії є рівність можливостей для всіх американців незалежно від матеріального статусу. Фіцджеральд піднімається тут до серйозної критики суспільства, яке спотворює людські почуття і взаємини, штовхає людину на злочин, робить трагедію, якщо не неминучою, то в усякому разі закономірною.

Ми розуміємо, що «Великий Гетсбі» — розповідь про «зразкового» американського юнака. Гетсбі пройшов Першу світову війну, мужності, сили, стійкості йому також було не позичати — про це свідчить його військова кар'єра, воєнні відзнаки. Сину незаможних батьків довелося вже з дитячих років не тільки формувати себе, а й прокладати шлях до суспільства, «вибудовувати» власну кар'єру, турбуватися про своє майбутнє, ловити мить вдачі. Й тут при щасливій зустрічі із мандруючим багачем, колишнім здобувачем золота на Далекому Заході Даном Коді, він виявив і спритність, і винахідливість, і метикуватість, і розуміння людської природи — тобто, все те, чому навчає життя обдарованого бідняка. Проте його вміння використати щасливий випадок виявилося недостатнім для того, щоб відстояти свій невеличкий спадок у світі тих, чиї моральні норми відшліфовані життям серед багатих. Той юний ідеаліст, який був певен, що досягне великого багатства, а значить і щастя, цілеспрямовано додержуючись певних правил поведінки (франклінівських заповітів «Бідного Річарда»), зберігся в ньому, незважаючи на те, що він свідомо змінив ім'я в надії обманути долю. Війна не позбавила його смаку до життя, великої мрії і конкретної мети: розбагатіти й одружитися з коханою, яка може почуватися комфортно лише в багатстві. Задля досягнення цієї мрії він, не переймаючись роздумами й сумнівами, після періоду поневірянь, не використавши подарунок долі — можливість навчатися в Оксфорді, яку надавав уряд демобілізованим військовим, приймає позалегітимні норми повоєнного життя, досить своєрідно вписується в реальність. Гетсбі зумів розбагатіти на буттлегерстві — незаконному продажу спиртного під час дії «сухого закону».

Основним сенсом роману і стає проникнення у «єство» Великого Гетсбі, а через нього — в сенс самої «американської мрії.

Гетсбі — людина, яка створила себе за рецептами американської моралі, і володіння багатством є невід'ємним компонентом мети і сенсу його життя. Втім, воно облагороджене мрією, красою, любов’ю. Він має землю, віллу, машину (світлий лімузин — машина смерті, промовистий американський символ руху дорогою життя). Власне, його майно описано широкими вільними мазками. Його самоповага мало залежить від тих засобів, якими здобуто багатство. Він певен у правильності власного шляху, вважає, що досяг всього своєю працею. Сукупність правил, що нею керується підліток Джиммі Гетц, дуже нагадує франклінівські заповіти, заповіти батьків-пілігримів, засновників американської буржуазної держави.

Загибель Гетсбі відбувається не через зіткнення з реальністю (з нею він перебуває в повній гармонії!), а від руйнування, краху, спустошення мри, оскільки тиражована спрощена «американська мрія», яку зведено до багатства, розходиться із ідеалом батьків-пілігримів, не може дати щастя людині, яка зросла на цих ідеалах.

Багатство становить фетиш і предмет цього роману, воно зображене автором комплексно. Кохана, мрія Гетсбі Дейзі та її чоловік Том Б'юкенени до багатства причетні від народження, вони — його носії і його «контекст». Том постає його жорстким, сильним, безжальним тілом. Дейзі — вишуканий витвір, зросла на багатстві прекрасна квітка. Недаремно в її голосі «бринять гроші». Дейзі — далека родичка, а Том — колишній однокурсник Ніка, вони живуть у фешенебельному районі Іст-Егг, розташованому якраз навпроти Вест-Еггу (і ця планометрія промовиста — адже традиційно вважається американський Захід країною дикого багатства, а Схід — регіоном окультуреної заможності). Фіцджеральд описує власність Б'юкененів детально й неспішно: «Це була весела червоно-біла споруда в південному колоніальному стилі з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже біля самої води, біг з чверть милі до парадних дверей, перестрибуючи через сонячні годинники, і стежки, посипані товченою цеглою, і пломеніючі квітники, аж поки, досягши будинку, мовби з розбігу спинався на стіну яскраво-зеленим виноградним лозінням...». Будинок Б'юкенена — то не просто житло, а майно, яке характеризує своїх господарів. Фіцджеральд ніби вдихає живий дух в інтер’єрну картинку, щоб далі, у символічному русі, поєднати майно й вчинок і тим схарактеризувати його хазяїна: «Легкий вітрець гуляв по кімнаті, підхоплюючи завіси, мов бліді, — то вдуваючи їх досередини, то видмухуючи надвір..., і коли вони опускалися, по килиму винного кольору перебігала тінь, мов жмури, зняті бризом на морській гладі. Єдиною нерухомою річчю в тій кімнаті була величезна канапа, на якій... сиділи дві молоді жінки. їхні білі сукні морщилися і тріпотіли, неначе вони обидві щойно злетіли сюди після короткого польоту навколо дому...». В наведеному уривку багатство вже непросто достаток і комфорт, а естетичні категорії — краса, простір, світло. Саме тут уперше як частина інтер'єру з'являється Дейзі, вона й є найдорожчою і найпринаднішою власністю Тома Б'юкенена.

Автор у романі «Великий Гетсбі» не стільки описує головного героя, а саме той світ, до якого він прагне. І, описуючи цей світ багатства, він приводить нас до думки, що Гетсбі приречений на загибель із самого початку! Він до цього йшов — він це отримав.

Найбільшою трагедією Гетсбі є його кохання до Дейзі, марна надія заволодіти нею. Саме це кохання штовхає його на шлях збагачення, до тих людей, які є «серцем» (хоч і прогнилим) світу заможних. У романі немає докладного портрета героїні. Автор звертає нашу увагу лише на звабу її голосу. Він акцентує, що в її голосі чується дзвін грошей. Це втілення тієї краси, поетичності, втаємниченості, які оточують багатство. Дейзі органічно всотала і привласнила силу грошей, стала символом краси, щастя, що уособлюється багатством. У цій соціальній ролі, яка стала її натурою, вона й виступає в романі. Ось до такого багатства все життя прагне Гетсбі. Недарма в його спогадах Дейзі існує лише в оточенні речей. В її домі «Гетсбі осягав таємницю юності в полоні і під охороною багатства, вдихаючи свіжі пахощі одежі, якої було так багато, — а під нею була Дейзі, світла як срібло, благополучна і горда, безконечно далека від виснажливої боротьби бідняків». Таку її і хоче привласнити як нагороду за віддану любов, як вищий сенс свого життя Джей Гетсбі.

Проте «квітка», що зросла в багатстві, «не тягне» на роль найбільшої духовної нагороди. Вона недалека за своїм розумовим розвитком (згадаємо, як вона характеризує малозрозумілі для неї заняття чоловіка: «Наш Том стає мислителем. Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами»). Вона фальшива у своїх нечисленних материнських проявах, вона байдужа до всього, що не стосується її особисто.

Мабуть, колись юна леді справді любила нестямно закоханого в неї вдягненого у військову форму майбутнього героя лейтенанта Гетсбі, якому дала обіцянку дочекатись його, але не змогла тієї обіцянки стримати. Молодій жінці надзвичайно пасує трепетна любов таємничого багача Гетсбі. Згадаймо ту несподівану «прозу», яка найбільше вразила її серед багатства Гетсбі: вона щиро розридалася від виду тих численних найвищого гатунку сорочок, що їх розкидає перед нею закоханий претендент. Вона була б згодна відповісти на його почуття... але й не більш того. їй не сила відмовитися від шлюбу із Томом (хоч він і не криється із своїми зрадами), вона його «кохає теж», та й нащо? Адже цей шлюб абсолютно влаштовує обох, це союз спільників.

Вражаючою є остання сцена з участю Дейзі. В той час, як схвильований Гетсбі, що прийняв на себе відповідальність за страшний вчинок Дейзі, яка збила людину, сидячи за кермом, і проїхала, навіть не зупиняючись, вештається у садибі Б’юкененів, готовий провести тут всю ніч, аби при необхідності підтримати вражену (з його точки зору) тендітну кохану, вона спокійно вечеряє в кухні, й їхні з Томом тіні (ознака живих людей і водночас тільки їхні пласкі відбитки) дуже сумирно просвічують крізь віконне скло... Тож якщо приймати Дейзі за символ вищої краси, створеної багатством, то всього того, мабуть, досі, щоб переконати читача у неспроможності самої американської мрії.

Якщо Дейзі — душа багатства, то Том — його міцне тіло. Том з клану багатих, багатство оточує його від народження, воно сформувало його особистісні риси: впевненість у собі, тупе вдоволення, почуття самоповаги і вседозволеності. Навіть у розмовах з приємними йому людьми в його голосі чулися нотки презирства, відкритої зверхності. Для підтвердження його «тілесності» створено й лінію його коханки Міртл Уїлсон, дами вульгарної, для якої Том слугує тим символом «краси багатства», що для Гетсбі його втілює Дейзі.

Погравшись й потішившись життям інших, господарі життя Том і Дейзі — винуватці смерті Джея — їдуть шукати пригод в інших місцях. Життя у світі розкоші, де «оркестри щороку вводили в моду нові ритми», «де цвіли орхідеї», позбавило їх почуття провини і відповідальності. Навіть у своїй смерті Гетсбі залишається вражаюче самотнім, ніким не зрозумілим, нікому не потрібним.

Епізод похорону Гетсбі — один з центральних у романі. Дейзі, не кажучи вже про безліч людей, що користувалися гостинністю Гетсбі, не віддала йому останньої шани. Лише оповідач, скептичний і раціональний Нік Каррауей, не відступився від людини, яка, здавалося б, уособлювала все те, що він щиро зневажав. Ніку «... хотілося відшукати для нього когось. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і запевнити його: — Я відшукаю вам когось, Гетсбі. Не хвилюйтесь. Довіртесь мені, а я вже вам когось відшукаю».

Нік збивається з ніг, розшукуючи у місті цього чергового «когось», і вже зовсім щиро каже батькові Гетсбі, що вони були найближчими друзями. Нью-Йорк, у якому живе сила-силенна людей, що знали Гетсбі, німотствує. Всі намагання Каррауея приречені на невдачу, хоча, як нагад, як останнє прохання, в його мозкові калатає: «Слухайте, старий, ви повинні відшукати мені когось. Ви маєте подбати про це. Я не можу пройти крізь все це на самоті».

Трагічність Гетсбі в тому, що він розривається між вірою у два суперечливі міфи водночас, що несумісність бажань і стає причиною загибелі — багатство і щастя нетотожні, але прагматизм і мрійливість американця неподільні.

Автор підводить нас до розуміння трагедії Гетсбі як людини, що сама себе створила і розраховує тільки на себе (self-made man; self-reliance). Абсолютне покладання на себе терпить поразку на рівні соціуму. Гетсбі, здається, врахував усе. Прагнучи відповідати вимогам суспільства, він оточує себе розкішними речами, замовляє одяг в Європі, намагається виглядати освіченою людиною, про що свідчать його прекрасна бібліотека та нагадування в необхідному контексті про Оксфорд. Герой слідкує за своєю зовнішністю, спілкується мовою, яка, на його думку, відповідає рівню вищого світу. Джей дуже вимогливий до себе і як чоловік, виказавши неабияку мужність на фронті. Він здійснив свою мрію — створив себе, успішного і загадкового Великого Гетсбі, про якого так багато говорять. А втім, незважаючи на повне виконання всіх усталених суспільних приписів, Джей не стає членом нью- йоркського вищого світу. Одні глузують з нього, інші використовують його можливості, треті просто ігнорують його присутність. До того ж, як знаємо, той спосіб життя, який веде розбагатілий Гетсбі, є тільки засобом, щоб отримати Дейзі. Саме ж суспільство Нью-Йорка йому байдуже. Навіть Нік визнає, що Гетсбі використав його. Таке «лицемірство» викликає у мешканців Лонг- Айленду адекватну реакцію. Користуючись послугами Джея, його гості поширюють найдивовижніші плітки без найменшого сорому. Та й манірний аристократ Том Б’юкенен не вважає за непристойність заїхати до нього чогось попити, хоча вони навіть незнайомі. Для всіх них Гетсбі — ще один вискочка, якого при першій ліпшій нагоді вони покинули так само швидко, як і він позбавився їх за бажанням Дейзі. Тому сцена похорону Джея нагадує публічний німий докір людині, яка не грала за їх правилами.

У трагедії Гетсбі, що відбувається на рівні соціуму, напрошується паралель з Трималхіоном Петронія. Як відомо, першою назвою роману Фіццжеральд пропонував «Трималхіон з Вест-Еґґу», що вказує на авторське переосмислення відомого сюжету.

Сама атмосфера епохи джазу нагадує буйство вільновідпущених часів Римської імперії, коли стара аристократія поступово зникала, а нова народжувалась. Як і Трималхіон, Гетсбі вийшов з низів суспільства і наполегливою працею та кмітливістю досяг неабияких вершин.

Їдка сатира Петронія націлена на рабську психологію Трималхіона незалежно від мотивів його дій (пихи чи природної добродушності), щоб виразити «всю зневагу придворного естета», виказати вищість моральної та естетичної культури витісненої аристократії. Фіцджеральд, на противагу Петронію, дистанціюється від аристократії. З одного боку, ми бачимо Гетсбі-Трималхіона. З іншого — цинічне життя американських аристократів, мораль яких далека від ідеалу. До того ж «Трималхіон американця» має також свої особливості. Він не протиставляє себе відкрито вищому світові, хоча так само, як і його давньоримський прототип, «ніколи не чув жодного філософа», намагається приховати цей факт. Гетсбі прагне бути схожим на аристократів, чим ще більше їх дратує. Для них він блазень, «містер Казна-Хто-Казна-Звідки», що їздить у «цирковому фургоні» і щосуботи збирає у своєму будинку екзотичний «звіринець».

У той же час Гетсбі — типовий герой роману. Він наче належить середньовіччю, живе за законами любовного роману, про що свідчить його безоглядне служіння та відданість Дамі Серця, віра в душевну щирість і чистоту своєї коханої, готовність піти на самопожертву заради неї. І не випадково Нік, розповідаючи про стосунки Джея та Дейзі, використовує образи лицарської епохи. Дейзі — Дама Серця, юна золотосяйна королівна у високім білокам'янім палаці, Гетсбі — лицар, що «прирік себе на довічне служіння», «чатовий, якому нічого було чатувати». Навіть будинок Джея нагадував старовинну башту. Тож недарма багато критиків звертають увагу на двоїстість фігури головного героя: з одного боку, це герой роману, з іншого, дурень, чепурун комедії.

Трагедія головного героя Фіцджеральда також символізує драму епохи «рузвельтівського романтизму». Цей період американської історії позначився особливим піднесенням культу сили, успіху та здоров'я. Вважалося, що здорова людина з доброю вдачею може зробити і себе, і свою країну. Водночас гуманна мета виправдовувала позицію сили. Такі погляди отримали своє звучання як у житті, так і в культурі. Втім, результат не завжди відповідав тому, на що очікували.

Образ Гетсбі також не уникає протиріч згаданої епохи. З одного боку, він успішна людина, що зробила гарну кар’єру. Він не курить, не п'є, не веде розпусне життя. Тож, за логікою, така енергійна персона має всі шанси домогтися бажаного як в особистому, так і в суспільному житті. Натомість особа Гетсбі не викликає почуття поваги з боку інших, а тільки дратує. Персона капітулює перед соціумом, бо останній не бажає надати їй жодного шансу.

У приватному житті якості героя рузвельтівської епохи так само не виправдали себе. Він привабливий для Дейзі як партнер, але його затята наполегливість, безапеляційне бажання все змінити тільки все зруйнувало. Позиція сили веде до катастрофи, і Гетсбі отримав цей урок.

Отже, проаналізувавши усі події в житті головного героя, його походження, мету існування, шлях до неї, ставлення до коханої жінки, відношення оточуючих, ми й з'ясували основні причини краху Гетсбі. Основна проблема Джея — це неспівпадання реального й бажаного у власному житті. Його трагедія — це трагедія ідеаліста, яка символізує типову для Америки драму іммігранта, до якої Фіцджеральд підводить нас через ностальгічне бачення Ніком Каррауеєм колись первозданної Америки, що постала перед очима голландських моряків як «незаймане зелене лоно Нового Світу». В цьому видінні сконденсовані прагнення багатьох поколінь переселенців, які, гнані пошуками кращого життя, бачили у незвіданому світі можливість втілення своїх бажань, досягнення щасливого майбутнього. Цікаво, що ідеалізм, притаманний Гетсбі, став невід'ємною рисою багатьох іммігрантів. Попри важкі випробування долі та часто сумний досвід своїх попередників, вони все одно очікують на ласку від фортуни особисто для себе і своїх рідних. Загибель Гетсбі, на перший погляд, здається випадковою, насправді ж виявляється підло організованою, а фактично — трагічно закономірною, і вона засвідчує недосяжність «американської мрії, нетотожність багатства і щастя... Проте вона не спростовує мрію як таку. Адже після смерті Гетсбі Нік подається на Захід, до джерел мрії, а той «зелений вогник», до якого тягнувся Гетсбі, продовжує кликати до себе, до прекрасного і нездійсненного... Прагматизм і романтизм незнищенні риси американців — і є складовими «американської мрії».

На нашу думку, образ головного героя, Джея Гетсбі, увібрав у себе не тільки характерні прикмети часу, але й істотні риси національної самосвідомості. Фігура Гетсбі підтвердила подвійність «американської мрії»: зворотним боком визнаного за кожним права на «прагнення на щастя « стало самоствердження, що розтоптує моральний закон. Високий ідеал виявився відкинутим заради приземленої мети — гонитвою за матеріальним успіхом.

Ф. С. Фіцджеральд намагається довести, що «американська мрія» трагічна, оскільки її проблеми є нерозв'язними. Він розвінчує цей такий популярний соціально-етичний міф про досягнення успіху всіх і кожного, про легкість «шляху вгору» в американському буржуазному суспільстві. Ідеальний образ «американської мрії» тьмяніє, а потім спотворюється. Спотворюється й уявлення про особистість у світлі національного ідеалу. Жадоба успіху, соціальні зв'язки володіють людиною, але вона, подібно «великому» Гетсбі, вірить в ілюзії до кінця.

Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 2009. – № 6. – С. 8-11.

Біографія

Твори

Критика